ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

- Суверенітет. Це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

- Примус. Кожен громадянин зобов’язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

- Право на застосування сили. Держава володіє правом застосовувати силу, примус у межах, встановлених законом.

- Право. Держава функціонує у рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Воно виступає також і як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

- Апарат держави. Під апаратом держави треба розуміти сукупність адміністративно-управлінських структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів державної влади. Апарат сучасної держави включає такі види державних органів:

1. Органи законодавчої влади, основною функцією яких є розробка та прийняття законів. Вищий орган законодавчої влади називають парламентом. У федеративних державах законодавчу прерогативу мають суб’єкти федерації (штати, кантони, землі та ін.), частково законодавчі повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

2. Органи виконавчої влади, що виконують виконавчо-розпорядницькі функції в державі. Вищий орган виконавчої влади називають урядом. До політичних виконавчих структур відносять президента, прем’єр-міністра, міністрів, а весь їхній управлінський апарат – до адміністративних.

3. Судові органи влади, що здійснюють у державі функції правосуддя. Вони розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).

4. Органи контролю й нагляду – органи, що сприяють виконанню судової влади (прокуратура, адвокатура та ін.), а також різні контрольно-ревізійні управління та інспекції.

5. Глава держави – конституційний орган або вища посадова особа (монарх чи президент), яка представляє державу всередині країни та на міжнародній арені.

- Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати наступне визначення: держава – це універсальна політична організація, що здійснює владу в інтересах людей на даній території, і регулює їхні взаємини за допомогою правових норм.

Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції розкривають основні напрямки в діяльності держави щодо виконання нею свого призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні й зовнішні.

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Мова йде про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів виконавчої і законодавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка.

Монархія – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху і передається в порядку престолонаслідування. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.

У сучасному світі зберігаються два історичні типи монархії – абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади у руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом і виконує його волю. Монарх встановлює податки і розпоряджається державними фінансами. Абсолютна монархія існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об’єднаних Арабських Еміратах.

Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежена конституцією. Залежно від обсягу повноважень монарха науковці поділяють її на дуалістичну та парламентську. В дуалістичній монархії (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежені в галузі законодавства. Однак він може відхиляти прийняті парламентом закони і видавати власні укази, що мають силу закону. У виконавчий сфері його повноваження ширші. Він призначає уряд і в будь-якій час може його звільнити. Інституту парламентської відповідальності уряду не існує. Парламент не може відправити уряд у відставку.

У сучасних парламентських монархіях (Великобританія, Данія, Іспанія, Бельгія, Швеція, Японія та ін.) обсяг збереження повноважень короля чи імператора настільки незначний, що доречніше говорити про збереження «символу монархії», ніж про монархічну форму державного правління як таку. А система правління відповідає тій, яка є у парламентських республіках.

Республіка – найпоширеніша форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Існують три основні різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентська республіка і республіка змішаного типу.

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління.

Основними ознаками президентської республіки є:

- дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади та запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

- обрання президента на загальних виборах;

- поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем’єр-міністра;

- формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

- відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

- відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

- відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність.

Класичною президентською республікою вважаються США, а також Мексика, Пакистан, Іран, Аргентина, Уругвай, Венесуела, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан. Їм притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глав уряду (прем’єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набирають чинності після підписання прем’єр-міністром чи однім із відповідальних міністрів. Президента обирають парламентським шляхом. Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць в парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки – Італія, Німеччина, Ірландія, Ісландія, Чехія, Греція, Естонія, Латвія, Словаччина.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана – парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська форма правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду – основна ознака змішаної республіканської форми правління. Президент наділяється правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентської республіці.

Прикладом змішаної республіканської форми правління є Франція, Австрія, Болгарія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Хорватія, Португалія, Україна.

Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами державної влади, форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Розрізняють дві основі форми державного устрою – унітарну і федеративну.

Унітарною є держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

- єдиною конституцією, норми якої застосовуються на всій території країни;

- єдиною системою вищих органів державно влади, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

- єдиною системою права та судової системи, яка здійснює правосуддя на всій території країни;

- наявністю єдиного громадянства.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Великобританія, Фінляндія, Польща та ін.). Унітарною є держава Україна.

Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Основними ознаками федерації є:

- єдина територія і збройні сили;

- спільні митниця, грошова і податкова системи;

- загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації;

- спільний уряд;

- єдине законодавство і громадянство;

- суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову і судову систему;

- суб’єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній та зовнішній політиці, вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень, у разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи.;

- за суб’єктами федерації не визначається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного обєднання з перетворенням учасників договору у суб’єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб’єктів федерації на частині територій раніше існуючої держави (утворення п’яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об`єднанні Арабські Емірати).

Федеративна форма державного устрою існує у більш ніж 20 країнах. Території суб’єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія), кантони (Швеція).

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Отже, вона не є особливою формою державного устрою, а виступає формою об`єднання суверенних держав. Конфедераціями були: Австро-Угорщина – до 1918 р., Швеція і Норвегія – до 1905 р., США – з 1781 р. до 1787 р., Швейцарія – з 1815 р. до 1848 р., Німецький Союз – з 1815 р. до 1867 р. Нині відоме тільки одне об`єднання держав з ознаками конфедерації – Європейський Союз, до складу якого входять 27 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації наявні в СНД, хоча вона не є конфедеративним утворенням.

Конфедеративна форма обєднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет держав зберігається; 4) до предмета відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, оборони, системи комунікацій тощо; 5) створюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, передбачених договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб’єкти конфедерації мають право відмови у визнанні або застосуванні актів союзної влади та ін.

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або федеративної форми державного устрою.

3. Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили в перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Арістотель, вказуючи на те, що там, де відсутня влада закону, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. В такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті представниками західноєвропейської політичної думки ХVII – XVIIIст. (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск`є, Г. В.-Ф. Гегелем).

Сам термін «правова держава» вперше було вжито у першій половині ХІХ ст. в працях німецьких правознавців (К. Вількер. Р. фон Моль та ін.).

Плідно працювали в галузі теорії правової держави українські вчені С. Оріховський-Роксолан (ХVI ст.), Олександер і Богдан Кістяківський (ХІХ – І пол. ХХ ст.) та ін.

Філософська основа правової держави була сформульована І. Кантом, який розглядав державу як обєднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів:

- верховенства права у всіх сферах суспільного життя; відповідальності перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

- підзаконності державної влади, обмеженості сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

- охорони державою невід`ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для її захисту;

- рівності закону для всіх і рівності всіх перед законом;

- взаємної відповідальності держави і особи, правової відповідальності офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємної урівноваженості і відкритості;

- незалежності судів і суддів, наявності ефективної системи захисту;

- наявності ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачене законом. Це означає, що за формально рівними між собою громадянами визначається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте таки стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначені Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу життя громадянського суспільства.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади у суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна бути над суспільством і покликана слугувати йому.

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну, економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов`язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом відчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція ХVIII ст., а в політико-правовому відношенні – прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканість природних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини – від сімейних до політичних, однак це регулювання повинно здійснюватись на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, а не шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні відносини – економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб’єкти, за винятком держави.

Таким чином, громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати і індивідуальній і колективній формах. Суб’єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів різних форм господарювання. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні.

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу з відносно високим рівнем матеріального достатку.

Первинним соціальним осередком громадянського суспільства є сім`я. Це – заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною відповідальністю, взаємодопомогою. Вона є найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Вони є важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади – тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю.

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів – демократичний, авторитарний і тоталітарний – є різними способами цієї взаємодії.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.

Висновки:

1. Держава є центральним інститутом політичної системи суспільства, що створюється для організації й управління життям населення на певній території за допомогою публічної влади, яка має загальнообов’язковий характер.

2. Виникнення державності на різних етапах розвитку політичної думки пов`язувалося із впливом різних факторів. Серед основних теорій походження держави: теологічна, патріархальна, теорія насильства, договірна, психологічна, соціально-економічна.

3. Основними властивостями держави є суверенність, універсальність, монополія на правотворчість та застосування сили.

4. Основними ознаками держави виступають населення, територія та апарат влади – органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи контролю та нагляду, посада глави держави.

5. Функції держави за сферами діяльності поділяються на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх відносять правову, соціально-економічну, екологічну, культурно-виховну; до зовнішніх – функцію оборони країни, функцію співробітництва з іншими державами, функцію підтримки світового порядку.

6. Форма державного правління – це спосіб організації вищої державної влади та система її взаємин з населенням. Виділяють: монархію (абсолютну і дуалістичну) та республіку (недемократичну і демократичну у вигляді президентської, парламентської або змішаної моделі).

7. Держаний устрій характеризує внутрішню структуру держави, її національно-територіальну організацію. Виділяють: унітарні (прості або ускладнені) і федеративні (створені за історичним принципом, національні, територіальні та змішані) держави.

8. Конфедерація є формою міждержавного об`єднання, союзом незалежних держав, що створюється для виконання економічних, політичних, військових та ін. завдань. Держави, що входять до конфедерації, зберігаються, або перетворюються на федерації.

9. Важливим є розуміння понять правової держави й громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинне просування людства до демократичного ладу.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

1. Дайте характеристику ознак держави.

2. Які теорії походження держави Ви знаєте? Якій із цих теорій віддаєте перевагу?

3. Які функції покликана виконувати держава? Від яких факторів залежить можливість їхнього здійснення?

4. Назвіть ознаки парламентської, президентської та змішаної форм державного правління.

5. У чому полягають особливості монархічної форми правління?

6. Чим федерація відрізняється від унітарної форми держави?

7. Проаналізуйте поняття «правова держава» та «громадянське суспільство».

Дайте відповідь на тестові завдання:

1. Що з переліченого не одним з трьох головних чинників формування держави?

А) приватна власність

Б) суспільний поділ праці

В) національно-визвольна боротьба

Г) зміни у процесі відтворення людини

2. Виберіть із даних визначень держави найбільш точне:

А) держава – це сукупність організацій і установ, що реалізують функції управління на певній території за допомогою встановлених юридичних норм і правил

Б) держава – це система органів та інститутів, що здійснюють владні повноваження на основі верховенства права, розподілу влади, визнання рівності та свободи за всіма учасниками суспільних відносин.

В) держава – це центральний інститут політичної системи суспільства, створювана для організації та управління життям населення на певній території за допомогою публічної влади, що має обов’язків характер

Г) держава – це універсальна система юридичних норм, встановлена органами політичної влади.

3. Хто є автором терміну «держава»?

А) Арістотель

Б) Н. Макіавеллі

В) Ш. Л. Монтеск`є

Г) К. Маркс

Д) М. Вебер

4. Обов’язковими ознаками держави є:

А) територія

Б) пост президента

В) населення

Г) конституція

Д) політичні партії

5. Яким терміном в офіційних документах позначають «бездержавність»?

А) апартеїд

Б) апологет

В) апартидизм

Г) антисемітизм

6. Яке з цих суджень розкриває зміст президентської форми правління?

А) президент є главою держави

Б) уряд формується парламентом

В) президент є головою держави і уряду

Г) президент має право розпускати парламент

7. У парламентських республіках фактичним центром здійснення влади є:

А) президент

Б) парламент

В) уряд

Г) віце-президент

8. Хто обґрунтував філософські основи правової держави?

А) Гегель

Б) Кант

В) Ніцше

Г) Вебер

9. Конфедерація – це:

А) союз суверенних держав

Б) об`єднання політико-адміністративних одиниць

В) союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю

Г) велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

Література:

1. Заколодный В.П. Государство как основной институт политической власти: учебное пособие В. П. Заколодный. – М., 1999.

2. Кувалдин В. Б. Национальное государство в эпоху глобализации / В. Б. Кувалдин // Свободная мысль. – ХХІ. – 2000. – № 1.

3. Політологія: підручник для студентів ВНЗ / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. – К., 2001.

4. Тарасов Е. Н. Государство как институт политической системы // Социально-политический журнал. – 1994. – № 1 – 2.

5. Українська державність у ХХ ст.: історико-політичний аналіз. – К., 1996.

6. Яку шик В. М. Різноманітність форм правління // Філософська і соціологічна думка. – 1990. – 10.