Партійна система – це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.

Природа й особливості партійної системи тієї або іншої країни обумовлені безліччю факторів. Серед них особливо варто виділити такі:

- рівень політичної зрілості суспільства;

- політична свідомість і культура суспільства, історичні традиції;

- національний склад країни;

- чинне законодавство;

- релігійна ситуація в країні;

- розміщення соціально-класових сил та ін.

Істотний вплив на формування партійної системи має чинне законодавство й, насамперед, конституція й виборчі закони.

Партійна система відіграє одну з основних ролей у політичному житті суспільства. Вона ніби структурує соціальні інтереси й політичні погляди, дає ім. можливість виражатися на загальнонаціональному й місцевому рівнях, організовує політичні сили, зокрема, виборців, допомагає партіям висувати своїх представників у законодавчі й виконавчі органи влади. Поряд з державою інститут партійної системи є другим найважливішим органом здійснення влади.

У політичній літературі існують різні методики класифікації партійних систем. Найпоширеніша заснована на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або мають вплив на неї. Відповідно до цієї методики виділяють однопартійну, двопартійну, багатопартійну системи.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарними й тоталітарними режимами, де легальний статус і право формувати уряд представлені одній, практично державній партії. Єдина партія перетворюється в керівну силу держави. Основні політичні рішення приймаються партією, і державна адміністрація лише здійснює їх на практиці.

Однопартійна система існувала в 20 – 40-х рр. ХХ ст. в Італії, в 1930 – 1940-х рр. у Німеччині, в 1920 – 80-х рр. – у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні одно партійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон та ін.

В однопартійних системах єдина партія змушена виконувати набагато ширші й різноманітніші функції. Вона стає багатофункціональною, особливо в тоталітарних системах, що тяжіють до контролю над всіма видами активності в суспільстві. Ця система може мати тимчасовий успіх. Але все-таки вона нестабільна й неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав. Однопартійність доцільна й виправдана лише перехідних, виняткових або в надзвичайних умовах.

«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність), означає. Що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім Комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – «система з партією гегемоном». Крім Китаю, до такого типу відноситься ще й Мексика.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Сюди відносяться Японія, Індія в окремі періоди своєї історії.

Двопартійна система (біпартізм) – це система із двома сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд.

При двопартійній системі можливі існування й інших партій, однак вони не мають реальних шансів стати біля керма держави. При такій системі одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її дії. В результаті виборів вони час від часу міняються місцями.

Двопартійність життєво необхідна, оскільки її результати сприяють позитивному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває при владі, одержує абсолютну більшість парламентських місць.

Одним із найістотніших недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент на критику правлячої партії, а не на висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік полягає у тому, що перестає існувати політичний «центр».

Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи є існування в США демократичної й республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.

Світовій практиці відомі такі партійні системи, які називаються «дві с половиною партії». Ця система є ніби перехідною від двопартійної до багатопартійної: поруч із двома традиційними партіями з’являється й навіть бере участь у владних структурах третя. У ФНР існують великі християнсько-демократична й соціал-демократична партії. Поряд з ними й партія вільних демократів, і «зелених» завойовують достатню кількість голосів для того, щоб при формуванні уряду з ними рахувалися дві перші партії. У Великобританії також протягом тривалого часу поруч із двома основними (консервативна і лейбористська) існує і ліберальна партія.

Багатопартійна система означає, що на політичній арені виступають три й більше партій, кожна з яких на виборах набирає значне число голосів. При багатопартійній системі кожна партія має чіткі певні ідейно-політичні або ідеологічні позиції, займає свою нішу в політичній системі. Спектр поглядів може простиратися від украй лівих до вкрай правих. Між двома полюсами є партії, що займають проміжне положення й помірні позиції.

Багатопартійні системи більш типові для парламентської форми правління. Найчастіше жодна з парламентських партій не здатна набрати абсолютну більшість місць у парламенті й правити поодинці, і тому вони змушені йти на компроміс і формувати урядові органи на основі коаліцій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

- помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

- поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою «ліві-праві», відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладання недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

- атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

- блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, у Франції існує двоблоковість, коли на президентські вибори йдуть двома блоками – лівим і правим;

- коаліційною, близькою до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншими партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з систем.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого, – для неї притаманні суттєві мінуси:

- призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла подолати виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

- надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

- сприяє появі феномена «безвідповідальної опозиції». Не маючи можливості пройти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими є серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ці партії.

Політична практика свідчить, що у суспільствах з політичною та економічною стабільністю існує тенденція до зменшення кількості партійних блоків та партій. Останні сприяють концентрації політичних сил у відносно невеликій кількості партій та їх блоків, хоча це, звичайно, надто складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традиції, ментальності та ін.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління), найбільше значення має виборча система. Про це мова піде у наступному питанні.

 

3. Крім політичних партій, діяльність яких безпосередньо спрямована на завоювання політичної влади, у політичній системі існує низка інших організацій, що прагнуть до досягнення неполітичних цілей, але, при цьому, тісно взаємодіють із партіями, політичними елітами та лідерами. Такі специфічні об`єднання в політичні науці отримали назву груп інтересів.

У загальному вигляді групи інтересів можуть бути визначені як неурядові й непартійні суспільні об`єднання, що виражають інтереси певних соціальних груп у відносинах з політичними інститутами, а також з іншими соціальними групами.

Групи інтересів розрізняються за своєю структурою, соціальною базою, методами діяльності, а також за ступенем участі в політичному процесі.

Французький вчений Ж. Блонд ель виділяє два «ідеальних типи» груп інтересів – общинний та асоціативний. Члени «общинних» груп пов’язані між собою, насамперед, приналежністю до певного співтовариства – родини, племені, касти, етнічної групи. «Асоціативні групи», навпаки, створюються людьми для реалізації певних інтересів, що мають досить обмежений характер. «Реальні» групи інтересів Блонд ель розташовує поміж «ідеальних типів»:

1. Групи «за звичаєм», що намагаються діяти в обхід офіційних інститутів, прагнучи до особистих контактів з носіями влади. Дані групи характерні для традиційних суспільств, а також для країн, де політики й бюрократи розглядають свою діяльність як засіб для одержання матеріальних благ, забезпечення своїх родичів і друзів дохідними місцями, привілеями і т.д.

2. Інституціональні групи, що базуються на формальних організаціях усередині державного апарата – виконавчій бюрократії, законодавчому корпусі, армії та інших силових структурах. Вплив таких груп пов'язаний з їх безпосередньою близькістю до процесу прийняття рішень. Велике поширення такі групи набули в країнах, де більш «сучасні» групи інтересів не мають у своєму розпорядженні ані організаційних традицій та досвіду, ані масового складу. А найчастіше знаходяться під прямим контролем державної влади. У таких умовах внутрібюрократичі, внутріпартійні або внутріармійські (в залежності від характеру режиму) клани стають єдиними посередниками між державою та суспільством, з максимальною вигодою для себе використовуючи дане положення.

3. Групи захисту, що характерні для більшості демократичних країн. Дані групи, до яких, насамперед, відносяться профспілки та асоціації підприємств, покликані відстоювати матеріальні інтереси своїх прихильників у відносинах з державною владою.

4. Групи підтримки, для яких характерні аморфність структури, відсутність фіксованого членства, прагнення до відстоювання конкретних завдань. Дані групи, до яких відносяться різні екологічні рухи, антивоєнні організації та ін., найчастіше мають досить серйозну вагу та впливають на політику в демократичних державах.

Американські вчені Г. Алмонд і Дж. Пауелл при дослідженні груп інтересів також виходять з виділення двох основних різновидів груп інтересів: первинних і організованих. До категорії первинних груп вчені відносять невпорядковані, стихійні групи (мітинги, демонстрації, збори), яким властива нестійкість, а також різного роду неасоціативні, слабко організовані об`єднання (етнічного, професійного, територіального або конфесіонального характеру), діяльність яких має епізодичний характер.

Організовані групи інтересів представляють собою об`єднання, що мають чітку внутрішню структуру. До таких груп відносять інституціональні групи, вплив яких обумовлений саме силою їх організаційної бази (група, що спирається на певний державний інститут, має безпосередній доступ до влади).

Ще одним різновидом організованих груп інтересів виступають асоціативні групи (профспілки, підприємницькі об`єднання, етнічні й релігійні об`єднання, екологічні та феміністські рухи), які створюються безпосередньо для того, щоб представляти інтереси певної соціальної групи. Суспільно-політичні організації та рухи є добровільними об’єднаннями громадян, що виникають у тій або іншій сфері життєдіяльності суспільства для задоволення й захисту їх інтересів. Найбільший вплив серед усіх асоціативних груп мають міжнародні рухи (екологічна організація «Greenpeace», правозахисні організації – «Міжнародна амністія», «Гельсінський союз», молодіжні організації – «Всесвітня федерація демократичної молоді», «Міжнародний союз студентів»).

Організовані групи інтересів для реалізації своїх цілей створюють спеціальні структури – групи тиску (або лобі), основним завданням яких є цілеспрямований вплив (лобіювання або лобізм) на органи державної влади, політичні партії та політичних лідерів. Як феномен політичного життя, лобізм уперше виникає в США в ХІХ ст.: першою відомою групою тиску вважається організація американських фермерів «Grangers», яка створила в 1867 р. у Вашингтоні власне бюро з метою одержання інформації про те, як голосують конгресмени й сенатори північно-західних (сільськогосподарських) штатів, а також для того, щоб впливати на відбір кандидатів у парламент. До середини ХХ ст. вплив таких груп став настільки помітним, що уряд був вимушений обмежити його на державному рівні. Проте, у 90-х рр. ХХ ст. у США налічувалося все більше 80 тис. офіційно зареєстрованих лобістів, а на початку ХХІ ст. їх кількість тільки зросла. Сьогодні взаємодія груп тиску з політичними структурами (партіями, політичними лідерами, урядами) здійснюється по-різному. У деяких країнах лобізм врегульований на законодавчому рівні, інші розцінюють його як різновид незаконної, «тіньової політики». Розглядаючи дане явище політичного життя в цілому, можна виділити як легальні (виступи в парламенті, розробка законопроектів, формування суспільної думки за допомогою ЗМІ, фінансування виборчих кампаній у встановлених законодавством межах), так і нелегальні (купівля голосів у парламенті, організація масових акцій – демонстрацій, пікетувань та ін.) форм лобізму.

Таким чином, у сучасних суспільствах лобізм трансформувався в окремий соціально-політичний інститут, що представляє собою сукупність специфічних каналів і механізмів впливу на процес вироблення та реалізації політичної влади.Характерною рисою політичного життя стала професіоналізація лобістської діяльності. У сучасному світі лобіювання здійснюють уже не стільки безпосередньо групи інтересів, скільки професійні лобі. Внаслідок цього лобізм в усе більшій мірі набуває характеру професійної діяльності або співробітників, або спеціальних консультантів, найнятих компаніями, діловими й професійними асоціаціями, профспілковими та іншими групами для проведення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики. Виступаючи найважливішим елементом у системі соціально-політичної взаємодії й процесі вироблення та здійснення державної політики сучасних суспільств, лобізм перетворився на один із центральних інститутів політичної системи, по праву одержавши неформальні визначення «третьої палати парламенту» і «п’ятої гілки влади».

 

4. Виборча система у вузькому розумінні цього терміна – це спосіб розподілу місць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. У різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. У теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосування (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

- система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютну або відносну);

- альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижню палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) напроти прізвища тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з меншою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну більшість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третин або трьох четвертин від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування в Чилі при виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кількох округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція, Україна тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цієї системи є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи «виборчий поріг» (бар’єр) – найменшу кількість голосів, необхідну для потрапляння у парламент. Як правило, в різних країнах це від 1% (Ізраїль) до 5% (Швеція, ФРН) і навіть 10% (Туреччина). Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

- система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди, Україна). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

- система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

- система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатам, занесеним у список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убування важності, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

- система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвища кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.

Прибічника використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних недоліків виділяють такі:

- не відображає реального становища політичних сил у країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається – 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли «пропадають» до двох третин голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

- породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, ліберальні демократи – 17% голосів і всього 7% місць;

- встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити «спокусу» махінацій з визначення їх кордонів і чисельності виборців для отримання виборчої вигоди;

- можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;

- призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

- забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

- скорочує кількість «неврахованих» голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар’єра рідко буває, щоб виявлялися неврахованими більше чверті голосів, і ще рідше ця кількість наближається до половини;

- дозволяє забезпечити представництво меншості (наприклад, етнічним, релігійним);

- стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

- слабкий зв'язок депутата з виборцями;

- залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

- породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і, як наслідок, – негативно впливає на стабільність роботи останнього;

- сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

- потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

У політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер між партійних взаємовідносин.

Західний політолог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

- пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

- у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

- партії, які конкурують у малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність. Яка отримала назву «закону М. Дюверже». Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до «корисного» (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, «пропадуть». В цьому проявляється своєрідний «психологічний ефект» виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об’єднуватися з однією з партій‑«фаворитів». Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє форсуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

Третім різновидом виборчої системи є змішана, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем. Найпростішим і найпоширенішим варіантом такої комбінації є так зване «лінійне змішування», за якого визначена законом про вибори частина депутатів обирається мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є виборча система у Німеччині, де 50% депутатів Бундестагу обираються за партійними списками, а 50% – на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Змішана виборча система є засобом компромісу між необхідністю забезпечити стабільність уряду й ефективність роботи парламенту і потребою демократичного представництва різних політичних сил. Критики змішаної виборчої системи вважають головною її вадою різні правила обрання депутатів, які, працюючи, в представницькому органі, мають однакові права.

 

Висновки:

1. Найважливішою складовою політичної системи є політичні партії – добровільні організації, що представляють інтереси певних соціальних груп і ставлять своєю метою їх реалізацію шляхом досягнення політичної влади.

2. До ознак політичної партії відносять: особливий статус; наявність соціальної бази, організованої структури та статусу.

3. Функціями політичної партії є: боротьба за політичну владу; соціальне представництво; розробка й здійснення політичного курсу; рекрутування еліти; соціальна інтеграція; соціалізація.

4. Класифікувати політичні партії можна за різними підставами: за структурою (кадрові й масові); за ідеологією (ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, фашистські); відповідно до характеру перетворень (консервативні, ліберальні, революційні); за місцем у політичній системі (правлячі й опозиційні); за правовим статусом (легальні та нелегальні); за місцем у спектрі політичних сил (ліві, центристські, праві) та ін.

5. Сукупність політичних партій та механізм взаємозв’язків між ними становлять партійну систему. За кількістю партій, що реально беруть участь у політичному процесі, виділяють однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи.

6. Важливою складовою політичної системи суспільства виступають групи інтересів – неурядові і непартійні суспільні об`єднання, які висловлюють інтереси певної соціальної групи у відносинах з політичними інститутами та організаціями, а також з іншими соціальними групами.

7. Організовані групи інтересів створюють специфічні структури для більш ефектної реалізації своїх інтересів, які називають групами тиску або лобі. Розрізняють легальні та нелегальні форми лобі.

8. Активна взаємодія держави і громадянського суспільства в процесі формування та реалізації політичної влади призвела до трансформації лобізму в масштабний і значимий політичний інститут, який представляє собою потужний механізм впливу на процес вироблення та реалізації державної політики.

9. Основним регулятором виборів є виборча система. Виборча система – це сукупність правил, заходів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади. Загальновизнаними є такі типи виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана.

 

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

1. Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?

2. Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?

3. Що являє собою пропорційна виборча система?

4. Якій виборчій системі Ви віддаєте перевагу й чому? Поясність.

5. Назвіть основні передумови виникнення політичної партії.

6. Які функції виконують партії у суспільстві?

7. Зрівняйте кадрові й масові партії за наступними ознаками: а) будова партії; б) принцип діяльності; в) характер членства.

8. Сформулюйте переваги і недоліки однопартійної, двопартійної і багатопартійної систем.

 

Дайте відповіді на тестові завдання:

1. До політичного лексикону слово «партія» увійшло за часів:

А) Римської імперії

Б) Київської Русі

В) ІІ республіки у Франції

Г) війн Наполеона

2. Що з переліченого не входить у традиційні критерії оцінки політичної партії?

А) характер організації

Б) зміст ідеології

В) підтримка населення

Г) величина казни

3. Якого типу політичних партій (за походженням) не виділяє М. Дюверже?

А) класових

Б) масових

В) кадрових

Г) сімейних

4. Назвіть основну передумову виникнення сучасних партій:

А) дія закону суспільного поділу праці

Б) введення загального виборчого права

В) скасування заборони на формування партій

Г) посилення ролі окремих особистостей в історії

5. За своєю суттю політична партія:

А) це група однодумців

Б) це спільність, що прагне до завоювання влади

В) це закрита структура для обраних

6. Назвіть основну ознаку політичної партії:

А) наявність офіційно прийнятої програми

Б) фіксоване членство

В) сплата членських внесків

Г) прагнення до завоювання влади або участі у владі

Д) наявність формальної організаційної структури

7. Партійна система – це:

А) зведення правил, прийнятих у тій або іншій партії

Б) союз дружніх партій

В) сукупність всіх партій, що діють у рамках політичної системи й відносин між ними

Г) сукупність легально діючих у країні політичних партій

8. За якою виборчою системою здійснюються вибори Президента України?

А) за змішаною

Б) за мажоритарною

В) за пропорційною

9. Система, при якій мандати розподіляються між партіями відповідно до числа голосів виборців, зібраної кожною з них називається:

А) пропорційною

Б) мажоритарною

Г) змішаною

 

Література:

1. Громадські об`єднання в Україні: навч. посібник / за ред. В. М. Бесчасного. – К., 2007.

2. Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже; пер. с франц. – М., 2000.

3. Кормич Л. І. Громадські об`єднання та політичні партії сучасної України / Л. І. Кормич, Д. С. Шелест. – К., 2004.

4. Кривоцюк П. Створення партій демократичного типу: Світові та українські реалії / П. Кривоцюк // Людина і політика. – 2002. – № 5.

5. Основи демократії: навч. посібник / за заг. ред. А. Ф. Колодій. – К., 2004.

6. Пахарев А. Багатопартійність і партійні системи – поняття не тотожні / А. Пахарев // Віче. – 2002. – № 2.

7. Політологія: підручник для студентів ВНЗ / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. – К., 2001.

8. Попов С. А. Партии, демократия, віборы / С. А. Попов. – М., 2003.

9. Примуш М. Партії і партійні функції / М. Примуш // Віче. – 2002. – № 5.

10. Райковський Б. Політологічний аналіз виборчого процесу / Б. Райковський // Політичний менеджмент. – 2007. – № 2.

11. Рудич Ф. М. Політологія: підручник / Ф. М. Рудич. – К., 2004