Політичний процес – це діяльність суб’єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

Під політичною модернізацією розуміють процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вчені, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, С. Хантінгтон та ін.

На відміну від поняття «політичний розвиток», термін «політична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріального, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбулася в період з кінця ХVІІ до початку ХХ ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з’являлися різноманітні форми політичної участі громадян у політичному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:

- первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;

- вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модернізацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу політичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині ХVІІ ст., коли були істотно розширені повноваження парламенту та уряду, і, тим самим, закладені основи політичної системи нового типу. В середині ХVІІІ ст. в Англії формуються перші прообрази політичних партій – торі та віги, а політичні реформи призводять до остаточної ліквідації абсолютизму й встановлення конституційної монархії. Інституціональні зміни англійської політичної системи закінчуються лише в середині ХІХ ст. з утворенням перших політичних партій – ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов’язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці ХІХ ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розвинених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модернізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній науці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізація, тобто безумовна орієнтація на мари канський або західноєвропейський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого запозичення західних політичних стандартів, заміна цінностей традиційного суспільства цінностями західної цивілізації на практиці далеко не завжди виявлялися ефективними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70 – 90 роки ХХ ст., з урахуванням своєрідності історичних і національних умов реформування традиційних політичних систем.

Внаслідок модернізації самої теорії модернізації виникли концепції «часткової модернізації» (що припускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей до нових політичних структур), «кризової модернізації» (регресивної), і навіть «тупикової модернізації».

Тенденція до здійснення культурної та політичної модернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадянську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. разом з тим модернізація завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній системах, підриваючи традиційні основи легітимності та політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності і норми поведінки.

На початку ХХІ ст. наслідком процесу політичної та соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис постіндустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають пост матеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Г. Алмонд і Дж. Пауелл у своїх дослідженнях відзначали, що пост матеріальні цінності стали джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні та феміністські рухи, різні асоціації із захисту суспільних інтересів). Нові цінності пере форматували політичний порядок для індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов’язані із захистом навколишнього середовища, розширенням свобод, гарантіями соціального захисту.

В останні десятиліття ХХ ст. в межах теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації – переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної проблематики обґрунтований тими політичними процесами, що відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. ХХ ст.

Демократизація у політичній науці визначається як процес зміни політичної системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, а також побудовою громадянського суспільства.

Розглядаючи основні фази переходу до демократії, американський політолог Д. Растру стверджує, що для генезису демократії необхідна низка факторів: почуття національної єдності, наявність стійкого конфлікту, а також свідомий вибір демократичних процедур. Крім того, і сама політична еліта, і суспільство повинні усвідомити та засвоїти нові правила політичного життя. Перехід до демократії не може бути легким і швидким, він супроводжується різними конфліктами і кризами. Потрібен досить тривалий період для того, щоб не тільки інституціоналізувалися ті зміни, що відбулися в структурі політичної системи, але й у свідомості людей закріпилися нові для них цінності, норми і зразки поведінки. Так, ще в ХІХ ст. французький учений Апекс де Токвіль, аналізуючи протиріччя «демократичної революції», вказував на небезпеку швидкого переходу до демократичної системи, відзначаючи, що встановлення рівності серед народу, який не звик до політичної свободи, неминуче призводить до тиранії більшості, від якої до тиранії одноособової – усього один крок. Це підтверджується й подіями, що відбувалися у Франції після революції ХVІІ ст., і подіями на початку ХХ ст. в Росії, коли революції 1917 р. призвели до встановлення в країні тоталітарного політичного режиму.

Чимало парадоксів зустрічаються й на шляху демократизації політичного режиму. Так, американський політолог А. Пшеворський у праці «Демократія і ринок» відзначає два можливих рівні виникнення конфліктів: між прихильниками й супротивниками автократії між самими демократичними силами за місця в майбутній політичній системі. Ця ситуація породжує наступну дилему: для того, щоб прийти до демократії, антиавтократичні сили повинні об’єднатися в боротьбі проти авторитаризму, але щоб перемогти в умовах демократії, вони повинні суперничати одна з одною.

Напевне, найоригінальнішою сучасною концепцією демократизації є запропонована американським політологом С. Хантінгтоном теорія «третьої хвилі демократизації». Виділяючи певні періоди («хвилі») збільшення й скорочення кількості переходів до демократичних режимів, Хантінгтон розглядає в цілому процес демократизації як глобальний, здатний, в остаточному підсумку, охопити всі політичні системи світу.

Корені першої хвилі демократизації Хантінгтон вбачає в американській і французькій революціях, відзначаючи, що справжнє виникнення демократичних інститутів відбувається вже в ХІХ ст. Початок першої хвилі вчений пов’язує зі скасуванням майнового цензу й розширенням виборчого права в США в 1828 р.

Швейцарія, Франція, Великобританія та інші європейські держави також здійснили перехід до демократії протягом сторіччя. До 1926 р. вже налічується понад 30 країн, у яких встановлюються демократичні інститути.

Однак для країн, що встановили демократичні режими напередодні Першої світової війни, країн, в яких нові демократичні цінності, що прийшли на зміну традиційним, не встигли закріпитися у свідомості громадян, швидкі зміни призвели до сумного результату – відновленню авторитарного або виникнення нового, значно жорстокішого варіанта автократії – тоталітарного політичного режиму. Хантінгтон підкреслює, що більш ніж з десятка країн, що створили демократичні інститути до 1910 р., лише Греція пережила після 1920 р. такі «відкіт», тоді як із сімнадцяти країн, що сприйняли демократичну ідею в 1910 – 1931 рр., зберегли її тільки чотири.

Початок другої хвилі демократизації пов'язаний із перемогою антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні та розпадом світової колоніальної системи, що призвело до виникнення низки нових держав (Індії, Пакистану, Шрі-Ланки, Малайзії) і встановленню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Кореї. Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. демократичний режим встановлюється в Туреччині та Греції. У Латинській Америці до кінця 1940-х рр. демократія відновлюється в Уругваї, Бразилії, Аргентині, Перу й деяких інших країнах.

Однак друга хвиля демократизації, що характеризувалася в порівнянні з першою хвилею небагато більшою інтенсивністю, виявилася досить нетривалою, і до кінця 1960-х рр. повністю вичерпала себе. Хантінгтон відзначає, що з кінця 1950-х рр. політичний розвиток і транзит режимів набувають чітко авторитарного характеру. Найбільшого масштабу другий відкіт досяг у Латинській Америці – Перу (1962), Бразилія (1964), Болівія (1964), Аргентина (1966), Еквадор (1972), Уругвай (1973), Чилі (1973). Зачепив другий відкіт і азійські країни (Пакистан, Корея, Індонезія, Філіппіни), а також практично повністю захопив країни Африки, що стали незалежними в період з 1956 р. по 1970 р. (за винятком Ботсвани). У середземномор’ї авторитарні режими встановлюються в Греції та Туреччині.

Третя хвиля демократизації починається з 1947 р. і проявляється, насамперед, у Південній Європі. Першим впав авторитарний режим у Греції, згодом – у Португалії, а зі смертю Франко починається процес демократизації в Іспанії. Протягом п’ятнадцяти років після падіння португальської диктатури демократичні режими прийшли на зміну авторитарним майже в тридцяти країнах. Наприкінці 1970-х рр. хвиля демократизації докочується до Латинської Америки (демократичні режими встановлюються в Еквадорі, Перу, Болівії, Уругваї, Бразилії та інших країнах). У 1977 р. демократичний рух заявляє про себе в Азії – Індія, проживши півтора роки в умовах надзвичайного стану, повертається на демократичний шлях. У середині 1980-х рр. демократії встановлюються на Філіппінах, у Південній Кореї та Пакистані. Наприкінці десятиліття демократична хвиля захлеснула Східну Європу, що призвело до розпаду комуністичного світу та утворення цілої низки нових держав, які вставали на шлях демократичного розвитку. Пік третьої хвилі демократизації припадає на 1991 – 1992 рр.

До кінця сторіччя третя хвиля демократизації поступово слабшає, і Хантінгтон виділяє 4 – 5 країн, що відновлюють авторитарні режими.

Таким чином, Хантінгтон стверджує, що демократизація – це глобальний процес, котрий з кожним десятиліттям охоплює все більшу кількість сучасних держав. Розвиваючи дану теорію, відомий англійський соціолог Е. Гідденс відзначає, що демократія – «ймовірно, найпотужніша з ідей ХХ ст.». дійсно, сьогодні у світі залишається зовсім небагато країн, які не називають себе демократичними. Навіть колишній Радянський Союз або сучасний Китай визначили себе не інакше, як країни «народної демократії».

При цьому, на думку вченого, у сучасному світі виникає так званий парадокс демократії. Він полягає в тому, що поки демократія поширюється по усьому світі, у зрілих демократичних країнах, які інші країни повинні, здавалося б, брати за зразок, все більше й більше зростає розчарування в демократичних процесах. Пояснюється цей факт тим, що традиційні для демократії механізми правління все менше відповідають новим умовам життя, у тому числі гнучкості й динамізму, необхідним у постіндустріальному світі, який заснований на активному обміні інформацією. Колишні механізми управління просто не працюють у суспільстві, громадяни якого перебувають у тім самому інформаційному середовищі, як і ті, хто ними управляє. Тому, на думку Гідденса, для підтримки існування демократії необхідна демократизація самої демократії. Причому така демократизація необхідна не тільки зрілим демократичним державам, вона може сприяти й розвитку нових демократій. Так, наприклад, у Росії, на думку Гідденса, внаслідок збереження сильних «авторитарних обертонів» з минулого, неможливо побудувати відкрите й демократичне суспільство винятково «зверху», його необхідно терпляче створювати через відродження громадянської культури.

2. Уважний погляд на історію людства, навіть починаючи з 1945 р., – після закінчення Другої світової війни, – дає жахливу картину: з часу встановлення миру на планеті бушувало більш ніж 159 міжнародних та внутрішніх військових конфліктів (серед яких – корейська і в’єтнамська війни, арабо-ізраїльські конфлікти, війни в Перській затоці, війни в Афганістані та ін.), а число загиблих солдатів майже дорівнює кількості загиблих у першій світовій війні (більше 7,2 млн. людей). Якщо ж до цього числа додати жертви серед мирного населення, цифри стають просто астрономічними – від 33 до 44 млн.

Елвіт та Рейді Тоффлер у книзі «Війна й антивійна» відзначають, що за період з 1945 по 1990 рр. усього три тижні на землі не було жодного збройного конфлікту.

Таким чином, можна з впевненістю стверджувати, що конфлікти є невід’ємною частиною політичного життя, однією з основних форм перебігу політичного процесу. У політичній науці інтерес до конфліктів не зменшувався ніколи. Становлення теорії політичного конфлікту пов’язане з іменами таких вчених, як Л. Козер, К. Боулдінг, Л. Крісберг та ін. Всі вони виходять із розуміння політичного конфлікту як неминучого зіткнення тих або інших сил на політичному полі.

У найзагальнішому виді політичний конфлікт може бути визначений як форма політичного процесу, що характеризується зіткненням різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Американський соціолог Л. Козер зазначає, що найчастіше в сучасному світі політичні конфлікти виникають або з приводу розподілу ресурсів влади, або внаслідок розбіжності політичних ідеалів і цінностей, а також зміни соціального статусу, визначення своєї громадянської або етнічної приналежності. Відповідно в політичній науці прийнято виділяти такі види конфліктів:

- конфлікт інтересів (викликаний зіткненням політичних і соціально-економічних цілей);

- конфлікт цінностей (пов'язаний із протиборством різних ідеологічних течій, політичних цінностей і орієнтацій);

- конфлікт ідентичності (зумовлений процесом ототожнення, ідентифікації індивідами чи соціальними групами приналежності до певної спільноти).

Л. Козер відзначає, що далеко не всі різновиди конфлікту є сприятливими для політичної системи. Конфлікти, які зачіпають інтереси різних політичних суб’єктів, носять, як правило, позитивний характер для системи, дозволяючи узгодити й врегулювати вимоги, що надходять до політичної системи. Конфлікти цінностей уже набагато небезпечніші – вони складніше піддаються розв’язанню й завжди несуть у собі загрозу розпаду самої системи. Конфлікти, пов’язані з ідентифікацією політичних суб’єктів – визначенням їх приналежності до тієї або іншої соціальної (етнічної) спільноти – завжди характеризуються особливою гостротою і є найнебезпечнішими для політичної системи, адже вони виникають в умовах формування нових державних утворень внаслідок реалізації права на самовизначення, властивого кожній нації. Такі конфлікти характеризуються боротьбою за права та інтереси різних національних груп, статусними та територіальними претензіями.

Конфлікт як форма політичного процесу має свої стадії розвитку, серед яких можна виділити три основні:

- передконфліктну стадію (стадію зародження політичного конфлікту). Вона складається з актуалізації політичних інтересів; виділення пріоритетних цілей; розробки стратегії і тактики боротьби; пошуку можливих союзників;

- стадію безпосереднього протиборства, яка складається з демонстрації сили, загрози її застосування; застосування сили та інших засобів боротьби; повномасштабне застосування насильства;

- стадію розв’язання конфлікту, яка вирішується тимчасовим розв’язанням (компромісом) чи повним розв’язанням (знищенням або консенсусом).

Стан політичної системи, при якому через різке загострення протиріч порушується її стабільність, нормальне функціонування і розвиток, у політичній науці називають політичною кризою. Політичну кризу можна визначити як крайню форму прояву конфлікту, що виявляється в глибокій дестабілізації політичної системи. Виділяють зовнішньополітичні (викликані міжнародними конфліктами) та внутрішньополітичні (парламентські, урядові, конституційні) кризи.

До основних кризових моделей розвитку конфліктів відносять війну та революцію.

Війна визначається як форма розв’язання політичного конфлікту шляхом застосування насильства. Виділяють зовнішні війни (між державами), у тому числі світові (як глобальне протиборство політичних коаліцій, що охоплює більшу частину країн світу) та внутрішні війни (громадянські), що представляють собою збройну боротьбу між конфронтуючими соціальними групами всередині держави. Війни між державами, особливо світові, призвели до загибелі десятків мільйонів людей, ставши справжньою трагедією цивілізації. Але не менш страшними є війни громадянські, що призводять до загибелі людей між представниками одного народу. За способом ведення виділяють війни партизанські, фронтові, тотальні.

Однією з «нетипових» різновидів війни є «холодна війна» – ідеологічне й військово-політичне протистояння, що розгорнулося після Другої світової війни між капіталістичними державами (США і Західною Європою) та країнами «соціалістичного табору». Термін «холодна війна», авторство якого приписують публіцисту Х. Суопу, набув популярності завдяки статтям У. Ліппмана в «Нью-Йорк триб`юн», які в 1947 р. були надруковані окремим виданням під заголовком «ЇХолодна війна. Про зовнішню політику США». «Холодна війна» мала багато, якщо не всі, формальних ознак війни звичайної, але офіційно вона ніколи не оголошувалася і, відповідно, не закінчувалася. Датою початку «холодної війни» вважається 5 березня 1946 р. – день знаменитої промови екс-прем`єр-міністра Великобританії Він стона Черчілля в американському місті Фултон. Датою закінчення «холодної війни» прийнято вважати 11 листопада 1989 р., коли була зруйнована Берлінська стіна.

Новий глобальний (цивілізаційний) конфлікт початку ХХІ ст., що розпочав свій символічний відлік із терористичної атаки 11 вересня 2001 р., і втягує в свою орбіту, з одного боку, більше 40 країн ісламського світу з населенням в 1 млрд. 200 млн. людей, а, з іншого, – практично всі країни постіндустріального християнського світу з населенням в 650 – 700 млн. людей, визначається багатьма політологами як Четверта світова війна.

Під революцією у політології розуміється вид політичного процесу, що характеризується радикальними політичними змінами, повною зміною політичної системи або ж витисненням з її структури окремих елементів. Революція, так само, як і будь-яка інша крайня форма прояву політичного конфлікту, безпосередньо пов’язана з використанням насильства.

Альтернативою революції як форми розвитку політичної кризи виступає реформування – перетворення, зміна, перебудова політичної системи або окремих її елементів. Це – еволюційний шлях виходу з кризи, який припускає такий характер політичних перетворень, що зачіпає основ існуючого політичного ладу. Реформи найчастіше проводяться «зверху» – діючою владою, легально (в межах чинного законодавства), без використання прямого насильства і, як правило, здійснюються поступово, протягом тривалого часу.

Розв’язання політичних конфліктів може відбуватися по-різному. Можливе зняття конфлікту через зміну цілей і завдань, що постають перед протиборчими сторонами, внаслідок придушення (або повного знищення) однієї зі сторін, або ж у результаті досягнення між ними певної згоди. Політична наука приділяє особливу увагу пошуку можливих способів мирного та взаємовигідного розв’язання політичних конфліктів шляхом розробки комплексу спеціальних заходів щодо обмеження їх поширення та інтенсивності протікання, а також зниження їх негативних наслідків.

Політолог Х. Данін, проаналізувавши методи, якими розв’язувалися військові конфлікти за останні десятиліття, виділив чотири основних методи завершення війни:

1. метод, заснований на власних інтересах, що застосовується за взаємною згодою конфліктуючих сторін, змушених зупинити віну, або вижити;

2. «авторитарний» метод, що застосовується тоді, коли до влади в одній або кількох конфліктуючих сторонах приходить миролюбна або реалістично настроєна сила (наприклад, військовий або політичний лідер), що знаходить ресурси й можливості зупинити війну;

3. метод «силового примусу», який стає можливим тоді, коли до розв’язання конфлікту залучається «третя сила», що змушує конфліктуючи сторони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так, наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчастіше вирішують, розділяючи ворогуючі народи державними кордонами);

4. «консультативний» метод, що на практиці використовується дуже рідко – у випадку, якщо міжнародні або інші посередники знаходять шляхи переконати воюючі сторони в можливості досягнення компромісу.

Втім, не можна не погодитися з американським політологом і державним діячем Ф. Айклом, провідним спеціалістом Центру стратегічних міжнародних досліджень, автором знаменитої книги «Кожна війна повинна закінчуватися», який, проаналізувавши історію військових конфліктів ХХ ст., прийшов до простого, але від цього не менш важливого висновку: будь-яку війну легше всього зупинити до того, як вона розпочалася.

Постконфліктна побудова миру припускає здійснення заходів політичного, соціально-економічного та правового характеру, що вживаються після врегулювання збройного конфлікту з метою надання підтримки відновленню обстановки довіри, взаємних зв’язків і співробітництва між протиборчими сторонами, запобігання рецидивів конфлікту.

Політичний компроміс являє собою спосіб розв’язання (урегулювання) політичного конфлікту, що досягається шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди – якщо не за всіма, то, принаймні, за тими питаннями, які викликали протистояння. В цьому випадку мова йде про так званий добровільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчуються таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній політичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

Політичний консенсус – це такий спосіб розв’язання політичного конфлікту, який заснований на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ресурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв’язання конфліктів, знаття соціально-політичної напруженості в суспільстві.

3. Поняття «етнос» увійшло в історико-етнографічну науку з Давньої Греції, де воно вживалося для позначення окремих племен, народів. Народи-етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно родинна спільність людей. З розвитком родових відносин виникло плем’я – етносоціальна спільність людей із власною назвою, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. В епоху розпаду родового устрою і формування класового суспільства племена поєднуються в спілки і виникає новий історичний тип етносу – народність.

Народність – етнічна спільність, котра займає на сходинках суспільного розвитку – місце між племенами і нацією. Народності виникають в епоху рабства і представляють собою мовну, територіальну, економічну й культурну спільність. Народність за чисельністю більша за плем’я, кровно родинні зв’язки не охоплюють всю народність.

Вирішальну роль у перетворенні союзу племен в народність відіграє держава. Вона об`єднує обширні території, встановлюючи більш тісні зв’язки між людьми й етнічними групами.

На базі народностей в епоху капіталізму формуються нації – вищий історичний тип етносу.

Нація – це найбільш розвинена етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з’єднання, «змішування» представників різних племен і народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку.

Процес етнічного розвитку це не ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці та ін.), а деякі із сучасних народів виникли ще в Стародавньому світі (вірмени, грузини). Англійська нація складалася в ХVІ ст., українська і російська у ХVІІ – ХVІІІ ст., німецька – у ХІХ ст., десятки націй сформувалися у ХХ ст. І нині людство репрезентоване всім розмаїттям етносу – родом, племенами, народністю, нацією, що пов’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси що, розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації розмовляють різними мовами.

Усе більше на землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право обирати собі національність будь0кого з батьків. У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною – добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід’ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, – це ще одна ознака нації.

Слід зазначити, що в зарубіжній літературі складися дві абсолютно різні традиції в розумінні нації:

- етатистська – притаманна англо-романським державам;

- етнічна – властива Німеччині і Росії.

В англо-романському трактуванні поняття «нація» – це всі громадяни держави. Так, французом вважається будь-який громадян Франції незалежно від етнічної приналежності. Те ж саме можна сказати і про американця чи канадця.

Завдяки тому, що англійська мова функціонує в сучасному світі як основна мова міжнародного спілкування, ототожнення нації і держави прийняло статус міжнародного еталону. Коли кажуть про Організацію Об’єднаннях Націй, то під націями фактично мають на увазі держави.

Етнічне трактування нації прийнято називати німецькою. Вона одержала практичне використання: для того, щоб приїхати до Німеччини на постійне місце проживання і одержати німецьке громадянство, претенденту необхідно довести, що він німець за походженням, що у нього хоча б хтось із батьків - німець, незалежно від того, громадянами якої країни вони є були.

Упродовж усієї історії людства розвитку етносу притаманні дві тенденції:

1. Етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури.

2. Інтеграція, об`єднання націй, що сприяє розширенню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т.д. обидві тенденції взаємопов’язані. Вони пояснюються об’єктивними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розвитку етносу, а друга сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру.

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а незалежних держав у світі близько 200. отже, більшість народів проживає в багатонаціональних державах. У науковій літературі є різні класифікації держав за кількістю націй. Так, український вчений Ю. І. Римаренко виділяє:

- Етнічно вільні держави, населення яких складається практично з одного етносу. Їх 12 – Ісландія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Японія та ін.

- Моноетнічні, де кількість представників інших етнічних груп не перевищує так звану «критичну масу», якою вважається 5, інколи 10% від загальної кількості населення. Таких країн 33 – Бангладеш, Єгипет, Ірландія, Куба та ін.

- Полі етнічні або мультиетнічні, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже згадану «критичну масу» на 5 – 10% від загалної кількості населення, але жодна з них не домагається державності. Таких держав більшість.

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини.

Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами.

Проблема етнонаціональних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональних країн, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення.

Етнонаціональні відносини – складна соціально-політична категорія, одна із специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують в чистому