ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

- наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

- різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

- незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

- наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Отже, виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадянської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об`єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1. мета партії – завоювання і здійснення влади окремо або в коаліції;

2. характер організації партії;

3. зміст ідеології партії;

4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому аристократичному етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникнення плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині ХІХ ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

1. зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві;

2. боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;

3. конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;

4. формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;

5. систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм та методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє «партійний електорат», «симпатики», «меценати».

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло. «Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня». У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

У міру перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що її складають, поступово змінюється й характер політичної партії.

Вони стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень.

У демократичному суспільстві «західного зразка» політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами «громадянського суспільства» та «правової держави».

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують такі важливі соціально значущі функції:

- виявлення, формування та обґрунтування (політичне відображення) інтересів суспільних груп;

- активізацію та об`єднання великих суспільних груп;

- формування ідеології та політичних доктрин;

- участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

- участь у боротьбі за владу в державі й формування програм діяльності;

- участь у здійсненні державної влади;

- формування громадської думки;

- політичне виховання всього суспільства або його частини;

- рекрутування й соціалізацію нових членів партії;

- підготовку й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д.

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами. Такий поділ певною мірою умовний. Одначе можна вирізнити кілька найбільш значних груп партій.

Французький політолог М. Дюверже називає парії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці «Політичні партії» (1951 р.). Масові партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є мало чисельними. Для них характерне «аморфне членство», відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають «партіями виборців». Керівництво кадровими партіями здійснюється не багатьма професійними політиками.

Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, – це група відомих людей для підготовки виборі, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських внесків. Кошти партії складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та Республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а Комуністичну – масовою.

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. французький політолог Ж. Шарло та американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом – партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об`єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінність між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється і політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – «переробити свідомість населення». У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн «третього світу», вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тотальні – «монополістичними», оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви населення.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – відбір представників, які у разі обрання користуються «вільним мандатом» і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з «обмеженим членством» або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології – від бакунінської до анархо-комуністичної. Існують об`єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

2. У різних країнах діє різна кількість партій, котрі беруть участь у боротьбі за політичну владу. Залежно від положення партій у політичні системі. Взаємодії між ними, типу самих політичних партій складається партійна система.