ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІПлан: 1. Поняття, структура й функції політичної ідеології. 2. Основні ідейно-політичні течії сучасності: лібералізм і неолібералізм, консерватизм і неоконсерватизм, соціалізм і сучасна соціал-демократія, націоналізм і його форми, фашизм і неофашизм.
Ключові поняття й терміни: ідеологія політична, лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, марксистський соціалізм, ленінізм, соціал-демократія, націоналізм, фашизм, неофашизм. Оформлення ідейно-політичних течій розпочалося в епоху Відродження (ХІV ст.), в процесі звільнення суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Заміна релігійної картини світу раціональним поясненням оточуючої людину дійсності, потребувала нових ідеалів і аргументів. Їх пошук розтягнувся на декілька століть і, в кінцевому результаті, заклав основи сучасних ідейно-політичних течій.
1. Ідеологія може виражати інтереси й цінності різних за своє чисельністю й впливом, однак досить великих суспільних груп. Традиційно головними носіями ідеології були класи: буржуазія, робітничий клас, селянство, дрібна буржуазія та ін., а також нації. У наші дні в індустріально розвинених демократичних державах у зв’язку із втратою класовою диференціацією колишньої політичної значущості на передній план все помітніше виходять інші, у тому числі й не матеріальні цінності, що виражаються, наприклад, в ідеології «зелених». Ідеологія може бути виражена в різних формах: економічній, релігійній, правовій та ін. Вона вважається розвинутою, зрілою, коли стає політичною ідеологією, тобто виражає колективні цінності й інтереси в обов’язковій для всього суспільства формі. Політична ідеологія зв’язує цілі, яких дотримуються в ній, та ідеали з реальною політикою, певним державним і суспільним устроєм. Одні політичні ідеології спрямовані на стабілізацію політичного порядку, його збереження й зміцнення, інші виявляють прагнення до змін у суспільно-політичному житті, до зміни владних еліт, політичної модернізації. Узагальнюючи зазначене, політичну ідеологію можна визначити як сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності), що містить теоретичне осмислення політичного життя та захищає її інтереси й цілі за допомогою політичної влади. Прийнято виділяти три рівні реалізації політичної ідеології: теоретико-концептуальний, програмно-директивний і практичний. Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формулюються основні положення політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності та ідеали, які лежать в основі пропонованого типу суспільного устрою Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські принципи й ідеали переводяться в конкретні політичні програми, гасла й вимоги політичних еліт, політичних партій. Безпосереднім носієм цих програм й установок є політична еліта. Однак без специфічних організацій, що поєднують класи й соціальні групи та направляють їх зусилля, реалізація програм нереальна. Тому джерелом програм і директив виступають політичні партії, а також держави в особі державного апарату. Практичний. Впровадження в суспільну свідомість певних ідеологічних установок у вигляді програм, гасел і вимог призводить до певного типу політичної поведінки. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається ступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їхнього втілення в практичні справи і вчинки широких верств населення. Таким чином, політична ідеологія з`являється як система світогляду і концепцій стосовно навколишнього світу, певне світорозуміння й у той же час система політичних орієнтацій та установок. Це одночасно навчання (доктрина), програма і політична практика. Виступаючи одним із найважливіших компонентів політики, ідеологія відіграє важливу роль у соціальному житті, виконує в суспільстві наступні функції: - Оволодіння суспільною свідомістю. Будь-яка ідеологія прагне залучити на свій бік якомога більшу кількість людей і направити їхню активність на реалізацію властивих їй цілей, завдань і пріоритетів. Здійснення цієї функції допускає наявність як органічної складової частини політичної ідеології критеріїв оцінки минулого, сьогодення й майбутнього в практичному житті суспільства. - Прагнення ідеалізувати майбутнє. Політична ідеологія, як правило, не ставить завдання наукового обґрунтування свого змісту, своїх положень і висновків. Її завдання – збуджувати віру в правильність обраної окремою суспільною групою політичної, економічної й соціальної стратегії розвитку суспільства. - Компенсація соціальної незадоволеності надією на благополучну зміну соціального буття. Це спричинено, з одного боку, тим, що політична ідеологія відображає дійсність у формі ідеалів і цілей, які погано погоджуються з науковим обґрунтуванням. А з іншого боку, практична перевірка положень політичної ідеології утруднюється складністю, різноманіттям і суперечливістю соціально-політичних процесів. - Спрямованість на інтеграцію суспільства. Виражаючи інтереси певної соціальної групи або класу, політична ідеологія спрямована на обєднання суспільства в цілому. Найбільш яскраво інтеграційна функція проявляється в національних ідеологіях, що прагнуть згуртувати всіх представників націй на досягнення загальних цілей, особливо при протистоянні іншим націям або державам.
2. Історично першою світовою політичною ідеологією, що здобула значне поширення серед різних народів планети, посідає лібералізм (від лат. liberalis – вільний). Він сформувався на основі соціальних вчень Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск`є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта та інших мислителів ХVII – XVIII ст., і досяг своєї найбільшої теоретичної систематизації та класичної завершеності в ХІХ ст. Лібералізм – це ідеологічна та політична течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. Ранній лібералізм виражав інтереси третього стану й, насамперед, буржуазії, яка боролася проти феодальних обмежень, утисків з боку знаті й абсолютистської держави. Базові цінності класичного лібералізму містять у собі наступні положення: - абсолютна цінність людської особистості й природна (від народження) рівність всіх людей; - існування певних невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, волю, справедливість; - державотворення на основі загального консенсусу з метою збереження і захисту природних прав людини; - саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку; - релігійна віротерпимість і переведення моралі в приватну справу та ін. У ході історії зміст ліберальної ідеології зазнав істотних змін і значно відрізняється залежно від періоду часу, конкретних країн і партій. У своїй завершеній, класичній формі лібералізм сформувався й затвердився в державному устрої Великобританії, США, Франції та в інших європейських країнах у другій половині ХІХ ст. Однак уже на початку ХХ ст. політична практика ліберальних держав поставила під сумнів низку ліберальних цінностей та установок. В умовах глибокої класової та соціальної нерівності, проголошувана лібералізмом індивідуальна свобода й права особистості, багато в чому залишалися привілеєм заможних класів. Найбільшої гостроти суперечності в західних країнах досягли в 20-ті роки ХХ ст., які ввійшли в історію як «ера великої депресії». Економічні і соціальні стреси цих років вимагали перегляду теоретичних і політичних принципів ліберальної доктрини. На зміну «класичному лібералізму» була розроблена концепція «нового» або «соціального» лібералізму. У фундамент концепції «нового лібералізму» були покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса, що обґрунтовував необхідність контролю з боку держави за економічними процесами. Гаслом «нового лібералізму» стала «держава загального добробуту» з її програмою допомоги найбільш незахищеним суспільним прошаркам на основі активного втручання держави в економічне життя через податки, державну власність, бюджет, планування. Характерною рисою «нового лібералізму» стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслуговування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального забезпечення й т.д. Після Другої світової війни на шляху реформування європейського суспільства лібералізм одержав «другий подих». Ліберальні партії знову стали реальною політичною силою в Англії, США, Німеччині, Японії, а також в інших індустріально розвинених державах. Кризові явища в західному суспільстві в 70-х р. ХХ ст. поставили перед ідеологами ліберальної думки складне завдання: розробки нових підходів до соціальних, економічних, політичних проблем сучасного постіндустріального суспільства. Цю фазу у розвитку лібералізму відносять до неолібералізму. Економічна платформа неолібералізму заснована на поєднанні механізмів вільного ринку з державним контролем за економічним життям. На зімну забороні державного контролю приходять заохочувальні заходи. Неоліберали розробляють програми роздержавлення власності, виступаючи за народну власність. Вони також вимагають вирішальної децентралізації державного регулювання, свого роду поділу функцій між вищими і нижчими органами державної влади. Як і раніше, неолібералізм відстоює максимально можливу свободу, пріоритет інтересів і прав людини та родини перед соціальними групами, класами або державою. Ідеологія політики лібералізму й нині має прихильників. Сучасний ліберальний рух нараховує понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйона членів, більшість яких об’єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений ще в 1947 р. В Україні також кілька політичних партій, які дотримуються ліберальної ідеології. Але істотної підтримки виборців на виборах вони не отримують. Консерватизм – це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримку існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Термін «консерватизм» походить від латинського «conservo» – охороняю, зберігаю. Консервативна політична ідеологія виникла як реакція на ідеали, напрям думок, вимоги та реальні успіхи лібералізму, і насамперед, на радикальні ідеї й перетворення Великої французької революції 1789 р. Вперше термін «консерватизм» увів у науковий обіг французький пісенник Ф. Шатобріан, засновник журналу «Консерватор» (1818 – 1820 рр.). Найвідоміші представники раннього консерватизму – англійський мислитель і політичний діяч Е. Берк, французькі суспільні діячі Ж. Местр і Л. Бональд. У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм. Основні ідеї класичного консерватизму: - визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи; - в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки; - недоторканість, святість приватної власності; - ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві; - держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади; - політика підпорядкована релігійній моралі; - функціонування суспільства врегулюють не лише закони, але й звичаї; - переконаність про вроджену нерівність людей. Консерватизм як ідейно-політична течія відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів і соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і часто погіршення соціального статусу. У середині 70-х рр. ХХ ст. починає формуватися неоконсерватизм, який формувався в процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. У теоріях неоконсерватизм підкреслюються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Неоконсерватори виступають проти надмірного обкладання податками великого капіталу з метою перерозподілу засобів на користь незаможних верств населення. Будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу, вони вимагають скорочення державних соціальних програм. Консерватори переконані, що перетворення держави в «дійну корову» розбещує людину. Індивід повинен розраховувати на власні сили, а також на солідарну підтримку своїх родичів і співгромадян. Сучасна держава, на їхню думку повинна створювати рівні можливості, але не рівність результатів. Одне із центральних місць у поглядах неоконсерватизм займають морально-етичні проблеми. Навіть чисто економічні програми розглядаються ними через призму моралі. Без відношення до праці як однієї з головних моральних цінностей не можна домогтися, на їхню думку, економічного зростання. Зростання злочинності та наркоманії, розпад сім`ї, низька якість освіти, нехтування культурними традиціями, забруднення навколишнього середовища – ось проблеми, які вимагають, на думку ідеологів неоконсерватизм, негайного вирішення. Основні ідеї неконсерваторів: - формування міцної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави; - допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; - сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності; - у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість. У цілому консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минуле. Зараз неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), але коло прихильників консерватизму розширюється. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін. Найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соціалізм. Ідеї соціалізму виникли в глибокій давнині. Відповідно до них будувалося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне та ідеологічне оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у робота класиків утопічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Олена, Ш. Фур`є, А. Сен-Сімона. У середині ХІХ ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Енгельс. На базі навчання К. Маркса й Ф. Енгельса сформувалася велика ідеологічна течія марксистський соціалізм. На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі течії: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичний і соціал-демократичний. Загальні цінності установки комуністичної й соціал-демократичної ідеології: - ідея рівності і братерства всіх людей; - заснована на рівності, соціальна справедливість; - пріоритет суспільного над особистим; - визнання необхідності енергійного втручання держави в регулювання суспільних відносин. Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягла глибока прірва. Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови «світлого комуністичного майбутнього». Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза комунізму – суспільно-економічна формація, для якої характерні: - ліквідація приватної власності і експлуататорських класів; - затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та провідної ролі робітничого класу; - здійснення принципу «від кожного – здібностями, кожному – за працею»; - забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості. Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставляв себе свободі та демократії. Це призвело не тільки до глибокої кризи та ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм. У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатною до реформування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних та інших ідей, які стали основою швидкого, динамічного економічного зростання й соціального розвитку. Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що стверджує: - пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціальної справедливості; - відмову від насильницьких форм класової боротьби; - пропаганду концепції соціального партнерства, залагоджування соціально-економічних суперечностей; - активне державне втручання в економічне життя суспільства, перерозподіл прибутків на користь незаможних, розвиток державного сектора економіки й численних державних соціальних програм. Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який встановлюється не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення зростання середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як «ліва» ідеологія усередині марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали ортодоксального характеру, дала їй можливість органічно змінюватися разом зі зміною соціальної дійсності. Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців. Світова соціал-демократія – організована політична сила і координатором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. У статуті Соцінтерну відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв’язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності та поширення зв’язків з іншими партіями. Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя. Ідеологія націоналізму: - обґрунтовує пріоритетність національних інтересів; - формулює мету і цінності нації як суб’єкта політичного процесу, дійової особи історії. В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм і шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінність – у трактуванні її змісту та співвідношеннях з іншими ідеями та іншими завданнями. Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв’язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Такий націоналізм обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю до загально цивілізаційних процесів, залучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації. Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. У той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там, де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і певною мірою ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій. Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданнями, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму. Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів «своєї» нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп. Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті. Національний екстремізм притаманний націям, що самоутверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм. Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за якими вони розгортаються. Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближенню до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму. Фашизм (від лат. fascio – пучок, в`язка) – ідейно політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності й догматизованого принципу соціальної справедливості. Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1922 – 1945) та в Німеччині за режиму А. Гітлера (1933 – 1945). У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохоплюючого контролю за особою в суспільстві в і`мя єдності та процвітання «великої раси», а також ведення війн. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, – заявляв А. Гітлер. Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію: - на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу; - заперечували поняття «клас» і «класова боротьба», а визнавали основними політичними поняттями – «раса», «нація», оскільки класи роз’єднують вищу спільність людей – націю; - не визнавали жодних прав робітників, службовців. Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працівників. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись. Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорсткою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими способами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму. Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо всіх політичних противників і представників «неповноцінних (як вони проголошували) рас», насамперед, євреїв. Вони оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв’язали Другу світову війну 1939 – 1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов`ян та інших «неарійських народів». Після розгрому Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах. Проте від фашизму людство ще вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці. Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють «кольоровим народам». Неофашисти США, наприклад, твердять про «перевагу англосаксонської раси». Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.
Висновки: 1. Політична діяльність завжди буває «осмисленою» на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади у відповідних цілях. Поглиблення процесу демократизації зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості. 2. Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в конкретних політико-ідеологічних доктринах, у яких відбиваються прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади й намагання сформувати громадську думку відповідно до цієї мети. 3. Лібералізм як політична доктрина, в основі якої – ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва, вельми популярний серед прихильників демократичного політичного устрою суспільства. Авторитет консервативної ідеології зумовлений умінням поєднати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства. Сучасні модифікації лібералізму й консерватизму дістали обґрунтування в неоліберальній і неоконсервативній доктринах. 4. Соціалізм і соціал-демократія як політичні доктрини досить поширені у світовій практиці. Не всі положення соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку дійсністю. Втім це не знецінює ключові тези марксизму про закономірну потребу творення суспільства, в якому буде подолане відчуження людини від праці, засобів виробництва. Йдеться про осмислення соціалізму як теорії та світоглядної концепції, що взаємодіє і розвивається з іншими вченнями й соціальними теоріями світової культури. 5. Фашизм як політичну ідеологію офіційно засудило світове співтовариство. Після розгрому нацистської Німеччини націонал-соціалістські організації оголошено поза законом, а їхні керівні органи визнано на Нюрнберзькому процесі злочинними. Проте не слід недооцінювати впливу ідеології неофашизму. На сучасному етапі фашистські організації та групи діють у багатьох країнах світу. Останнім часом неофашистські організації активізувалися в країнах Західної Європи, зокрема в Австрії, ФРН, Франції.
Контрольні питання та завдання для самостійної роботи 1. Дайте визначення поняття «політична ідеологія», «політична доктрина». З`ясуйте причини появи ідеології. 2. Які функції здійснює політична ідеологія? 3. Назвіть характерні риси лібералізму та консерватизму як політичних доктрин. 4. У чому відмінність соціалізму й соціал-демократії як політичних ідеологій? 5. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом? 6. Чому фашизм і націонал-соціалізм визначено як людоненависницькі ідеології? 7. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?
|
