ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.

План:

1. Поняття політичної системи. Структура й функції політичних систем.

2. Типологія політичних систем. Особливості політичної системи сучасної України.

3. Політичний режим: поняття й ознаки.

4. Політичні режими: демократичний й, тоталітарний, авторитарний.

 

Ключові поняття й терміни: політична система, інституціональна підсистема, нормативна підсистема. Комунікативна підсистема, культурна підсистема, функціональна підсистема, функції політичної системи, типи політичних систем, політичний режим, ознаки політичного режиму, демократія, тоталітаризм, авторитаризм.

 

Поняття «політична система», що відбиває стан політичного життя суспільства, політичних явищ і процесів у певній цілісності та усталеності, було введено в політологію в 60-х рр. ХХ ст. Саме в цей час із усією очевидністю стало ясно, що функціонування суспільства не зводиться лише до діяльності його інститутів, і, тим більше, не пояснюється марксистською концепцією, відповідно до якої політична організація суспільства базується на принципах залежності від певної соціально-економічної формації, а політична практика пояснюється виключно з позицій класового підходу.

Відбиваючи нову наукову парадигму, системний підхід став ключовим для розуміння політики в сучасному світі, відкривши можливості для дослідження політичного життя в його нерозривній цілісності, взаємозв’язку та взаємозалежності.

 

1. Світ, що оточує людину, як і сама людина, має системний характер. Система – це певним чином впорядкована сукупність взаємодіючих елементів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети. Вона має головний системоутворюючий елемент та володіє особливими якостями, які не властиві її структурним складовим. Система взаємодіє із середовищем, у процесі чого поповнюється речовиною, енергією та інформацією і виконує стосовно нього певні функції.

Поняття «система» виступає ключовим і для розуміння політики в сучасному світі. Власне, й політологія визначається саме як наука про сутність, форми й закономірності виникнення, функціонування і розвитку політичних систем.

У політологію поняття «політична система» було введено в 50-х роках ХХ ст. американським політологом Д. Істоном, що створив теорію політичної системи. Він визначав, що політична система – це певний механізм функціонування влади, що визначає порядок розподілу ресурсів і цінностей. Разом з іншими американськими вченими – Г. Алмондом, К. Дойчем – Д. Істон вважається автором класичної теорії «політичної системи».

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості. Вона базується на тому, що поряд з економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежать також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різних подій та інших обставин.

Поняття «політична система» ємкісне за змістом. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, суспільних структур, норм і цінностей, а також їхніх взаємодій, у яких реалізується політична влада й здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включаються не тільки політичні інститути, які безпосередньо беруть участь у політиці (держава, партії, лідери та ін.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення й опосередковано впливають на політичний процес. Призначення всіх зазначених політичних і суспільних інститутів (у їхньому політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, матеріальні, технологічні та ін.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов’язкового для всіх.

Обмін ресурсами й взаємодія політичної системи із зовнішнім середовищем здійснюється за принципом «входу» й «виходу».

Таким чином. При побудові теоретичної моделі політичної системи використовуються чотири базові категорії: «політична система», «навколишнє середовище», «реакція системи», «зворотній зв`язок». Відповідно до цієї моделі, механізм функціонування політичної системи містить у собі чотири фази:

1. «Вхід» («введення») – вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки.

2. «Конверсію» («перетворення») – реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення.

3. «Вихід» («висновок») – здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи.

4. «Зворотній зв'язок» – вплив дій системи на навколишнє середовище з метою формування на «вході» певних вимог і забезпечення підтримки.

За даною моделлю, у систему ззовні надходять вимоги (думки індивідів з приводу розподілу цінностей у суспільстві: безпека, соціальний захист, освіта, медичні послуги та ін.), що послабляють політичну систему, і підтримка (матеріальні й нематеріальні ресурси – податки, виконання обов’язків, правомірна поведінка, участь у виборах і референдумах та ін.), що підсилює систему.

Введення інформації складається з виявлення і аналізу існуючих інтересів (функція артикуляції інтересів), їх узагальнення та інтеграції (функція агрегування інтересів), що виконують групи інтересів. Громадські організації та політичні партії, які формулюють і узагальнюють вимоги населення. Велике значення має й функція політичної комунікації, що забезпечує поширення політичної інформації між елементами політичної системи, системою та навколишнім середовищем.

Політична система переробляє вимоги, що надійшли до неї, і підтримку на рішення по розподілу цінностей (закони, розпорядження, інші норми) та виконує на підставі ухвалених рішень дії, відповідно до вимог суспільства. Функція конверсії (перетворення інформації) полягає у встановленні норм, правил (законодавча діяльність), а функція виведення – у застосуванні цих норм, виконанні конкретних дій (виконавча діяльність), а також у здійсненні контролю за дотриманням встановлених норм і застосуванні санкцій у випадку їх порушення (правоохоронна, контрольно-наглядова діяльність).

Для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході» повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку рівноваги системи спрямовані механізми зворотного зв`язку (цінності та настанови політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної еліти та ін.).

Політика, будучи відносно самостійною сферою, являє собою стійку взаємодію складових її елементів. Причому відносини між ними мають характер взаємозалежності. Це означає, що зміни в діяльності якого-небудь елемента призводять до змін у функціонуванні всієї системи. Сама політична система складається з підсистем, які й утворюють цілісність.

Основний елемент політичної системи – інституціональна підсистема. Вона являє собою сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), що виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових.

Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Максимально концентруючи у своїх руках владу й ресурси, вона розподіляє цінності й спонукає населення до обов’язкового виконання своїх рішень.

Крім держави, до інституціональної підсистеми входять як політичні організації – партії, суспільно-політичні організації й рухи та ін., так і неполітичні організації, що мають значні можливості вплинути на владу й суспільство. До таких, у першу чергу, можна віднести засоби масової інформації й церкву.

Зрілість інституціональної підсистеми визначається ступенем диференціації й спеціалізації ролей і функцій її структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби й вимоги населення.

Інститути влади й впливу виконують усілякі функції на основі різних норм – політичних, правових, моральних та ін. вся сукупність норм, що регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему. Політичні й правові норми закріпляються в конституціях, статутах і програмах партій, правових актах, а також у постановах, рішеннях, наказах владних органів. Через політичні норми владні структури доводять до відома суспільства свої цілі, визначають бажану модель поведінки.

Політичні норми знаходять своє відображення також і в існуючих політичних традиціях, обрядах і звичаях. Причому останні часом виконуються навіть більш старанно, ніж норми, закріплені законодавством.

Політичні і правові норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованість, визначаючи бажане й небажане, дозволене й не дозволене з погляду зміцнення політичної системи.

Дотримуючись таких формальних і неформальних правил, політичні суб’єкти вступають у взаємовідносини. Форми подібних взаємозв’язків, заснованих на згоді або конфлікті (наприклад, між особистістю й державою, політичною системою різних країн), їхня інтенсивність і спрямованість створюють комунікативну підсистему. Система комунікацій характеризує відкритість влади, її здатність вступати в діалог, прагнути згоди, реагувати на актуальні вимоги різних груп, обмінюватися інформацією із суспільством.

Політичні взаємодії обумовлюються характером культурно-релігійного середовища, її однорідністю.Сукупність субкультур, релігійна система, що визначає пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичного поводження, політичну ментальність, становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущі оцінки політичним діям, відносинам різних суб’єктів, стабілізує суспільство й виступає основою взаєморозуміння й згоди. Чим вище ступінь культурної однорідності, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів.

Бажані моделі суспільства, відображенні в системі культурних цінностей й ідеалів, визначають сукупність способів і методів реалізації влади. Дана сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Перевага методів примусу або згоди в реалізації владних відносин визначає характер взаємин влади й громадянського суспільства, способи його інтеграції й досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери зв’язані відносинами взаємозалежності. Взаємодіючи одна з одною, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, сприяють ефективній реалізації її функцій у суспільстві.

Політична система покликана забезпечити стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи із цього, можна визначити наступні функції політичної системи, використовуючи класифікацію американських політологів Г. Алмонда й Дж. Пауелла:

- функція політичної соціалізації (придбання політичних знань, залучення до політичних цінностей);

- функція політичного реагування (реакція на імпульси, що надходять ззовні або з середини системи);

- функція політичного рекрутування (підготовка та відбір політичних лідерів, еліт);

- мобілізаційна функція (мобілізація ресурсів для виконання завдань системи);

- дистрибутивна (розподільча) функція (розподіл політичною системою благ, послуг та статусів);

- регулятивна (управлінська) функція (управління, координація поведінки індивідів та груп).

 

2. Історичні та сучасні політичні системи країн світу можна класифікувати за різними ознаками. Основною з них є тип політичної влади, адже влада – головний системоутворюючий компонент політичної системи. За джерелом і характером політичної влади політичні системи поділяють на демократичні, авторитарні і тоталітарні. На механізм функціонування політичної системи помітно впливають кількість і сила політичних партій (наявна партійна система). Враховуючи цей чинник, політичні системи можна поділити на одно-, дво- і багатопартійні. Г. Алмонд, беручи за критерій особливості політичних культур, виділив англо-американську, континентально-європейську, до індустріальну (частково індустріальну) та тоталітарну політичні системи. Прихильники марксистської теорії основним принципом класифікації висувають класовий характер влади і тип суспільно-економічної формації. На цій підставі політичні системи поділяють на рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну. Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогресивні й реакційні, стабільні та перехідні.

Політична система сучасного українського суспільства належить до перехідного типу. Це – пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна політична система, яка має «родимі плями» минулого суспільного ладу. Разом з тим, це політична система з демократичною політичною орієнтацією, що закріплена в Конституції України, багатопартійна, відкрита для реформ. Вона поєднує прикмети командно-змагальної та соціопримирливої системи, синтезує традиції східноєвропейської і західноєвропейської політичної культур.

Основними завданнями подальшого розвитку сучасної української політичної системи є:

- побудова демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючим парламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподілом повноважень кожної з гілок політичної влади;

- формування зрілого громадянського суспільства як сукупності вільних громадян та їх самодіяльних організацій, особливо профспілок і політичних партій;

- утвердження принципів народовладдя, законності, політичного та ідеологічного плюралізму, прав опозиції, гласності та інших засад демократичної політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, йде від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – чотириста п’ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій.

Згідно Конституції, главою держави з правом виступати від її імені є президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він формується Верховною радою України і Президентом України.

Конституційний Суд України, як єдиний орган конституційної юрисдикції України, покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень.

Виняткову роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні обєднання громадян. Вони виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішно справлявся з трьома найважливішими функціями – передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

З точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

- відносно стабільна (на поверхні система), яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. у середині державного механізму;

- система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприятлива до соціальних новацій;

- молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій і досвіду самостійного функціонування;

- централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

- система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

Суспільство об’єктивно зацікавлено в розвитку політичної системи та її окремих структурних елементів.

 

3. Якщо поняття «політична система» характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв’язок державних і недержавних інститутів, цінностей і норм, то категорія «політичний режим»відбиває функціональний аспект політичної системи.

Політичний режим – це система засобів, методів і способів здійснення політичної влади в суспільстві. Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Виходячи з цього, говорять про справжню картину принципів організації політичного устрою суспільства. Політичний режим характеризує певний політичний клімат, що існує в тій або іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.

У науці існує два підходи до трактування режиму: юридичний – робить акцент на формальні норма і правила запровадження влади інститутами держави, і соціологічний, який опирається на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада і котрі тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій та ін. Найбільш адекватним засобом відображення політичного режиму є другий підхід. Він дозволяє як агентів влади розглядати не тільки уряд і офіційні структури, але і всі соціальні сили, котрі реально впливають на прийняття і здійснення рішень.

Наведене визначення політичного режиму найбільш загальне уявлення про дане поняття. Для більш широкого й конкретного уявлення про політичний режим у певній країні варто проаналізувати основні ознаки політичного режиму:

- ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування;

- співвідношення прав і свобод людини й громадянина із правами держави, гарантованість прав і свобод особи;

- співвідношення між законодавчою й виконавчою гілками влади;

- політичне і юридичне становище та роль у суспільстві «силових» структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки та ін.);

- місце й роль недержавних структур у політичній системі суспільства;

- характер взаємин між центральними й місцевими органами влади й управління;

- положення засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві й прозорості державного апарату;

- домінування певних методів (переконання, примусу та ін.) при здійсненні державної влади.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера й особливостей правлячої еліти, історичних і соціокультурних традицій, політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок загальних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу й не може бути встановлений конституціями або іншими законами.

Існує багато класифікацій політичних режимів. Кожна з них є умовною, оскільки «чистих» політичних режимів у політичній практиці не існує. Залежно від особливостей методів і засобів державного віолодорювання розрізняють два полярних режими – демократичний й антидемократичний. Саме до безлічі цих різновидів можна звести все різноманіття політичних режимів. Крім того, антидемократичні режими ділять, зазвичай на тоталітарні й авторитарні.

 

4. Поняття «демократія» означає народовладдя, влада народу. Однак ситуація. За якої весь народ здійснював би політичне володарювання, поки що ніде не реалізована. Це швидше ідеал, те, до чого потрібно всім прагнути. Тим часом є ряд держав, які пішли в цьому напрямку вперед за інших (Німеччина, Франція, США, Швейцарія, Англія) і на які найчастіше орієнтуються інші держави.

Багатогранність терміну «демократія» обумовлена розвитком людського суспільства. Спочатку демократія розглядалася як пряме правління громадян, на відміну від правління монарха або аристократії. Однак уже в античності демократія вважалася «гіршою формою» правління. У той час вважали, що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним «народовладдям». Тому-то режими демократії не існували довго й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Виходячи із цього, Арістотель не бачив розбіжностей між демократією й охлократією й негативно ставився до демократії. Його оцінка демократії, а також відсутність реальних умов для її практичного втілення вплинули на подальшу долю даної форми держави: демократія сприймалася негативно й була витіснена з політичної арени.

Новий етап становлення концепції демократії починається з Великої французької революції – саме вона дала поштовх до розвитку демократії як напрямку суспільно-політичної думки, яка формулює цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність.

Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму (плебісцитарну) і представницьку (репрезентативну).

До форм прямої демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів і т.п. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька демократія – це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право приймати рішення, але реалізовують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. Носіями представницької демократії є парламенти, інші виборні органи влади, як у центрі, так і на місцях.

Жодна з цих форм в «чистому вигляді» не існує, але в умовах демократичного режиму вони проявляються обидві.

Основні ознаки демократичного режиму:

1. Визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Народний суверенітет виражається в тому, що саме народу належить установча, конституційна влада у державі. Народ вибирає своїх представників і може періодично змінювати їх; у ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.

2. Вільне волевиявлення народу на виборах, виборність органів державної влади. Цей принцип розглядається як ключова умова демократичного режиму. Він передбачає можливість вільних і чесних виборів, що виключають будь-якій примус і насильство. Всі особи, що контролюють владні структури, повинні бути обрані на основі встановлених законом процедур і періодично, через чітко встановленні строки переобиратися. Виборці повинні мати право й можливість для відкликання своїх представників.

3. Пріоритет прав і свобод людини й громадянина над правами держави. Органи державної влади покликані захищати права й свободи людини, які індивід одержує при народженні. Він має також цивільні права й політичні свободи, у тому числі право на життя, свободу й безпеку особистості, на рівність перед законом, на громадянство й участь у керуванні своєю країною, на невтручання в особисте й сімейне життя й т.д.

4. Громадяни мають великий обсяг прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридично закріплені за ними. У демократичних державах діє правовий принцип «усе, що не заборонено - дозволено».

5. Чіткій поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вищий законодавчий орган країни – парламент наділений надзвичайним правом видавати закони. Цей орган влади має роль верховенства й, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому в умовах демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують одна одну. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Судова влада має повноваження скасувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади.

6. Поліція, спецслужби й армія – виконують функції забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки держави й суспільства. Їхні дії регулюються й обмежуються чинністю закону. Основні функції з підтримки правопорядку належать не армії й спецслужбам, а поліції й судам.

7. Політичний плюралізм, багатопартійність. При демократичному режимі функціонує багатопартійна система, при якій одна партія може змінити у владі іншу на законних підставах у результаті виборів. Усі політичні партії повинні бути поставленні в рівні правові умови в боротьбі за голоси виборців і за своє представництво в органах державної влади. Відповідно до результатів виборів політичні партії, що набрали більшість голосів виборців, одержують право формувати органи влади й статус правлячої партії. Ті, що програли на виборах одержують статус опозиційної партії. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає із критикою органів влади. Вона висуває альтернативну програму. Опозиція контролює владу через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у своїх засобах масової інформації.

8. Влада в державі здебільшого заснована на переконанні, ніж на примусі. При прийнятті політичних рішень переважають процедури пошуку компромісу й консенсусу.

Перераховані принципи демократичного режиму можуть створити ідеалізований образ демократії. Звичайно, переваги демократії, а отже, демократичного політичного режиму очевидні й незаперечні. Однак у демократії є й уразливі сторони й недоліки.

Демократію іноді іронічно визначають як «панування більшої частини суспільства над кращою», при якій процвітає політичний дилетантизм, відбувається засилля посередності. Демократія не гарантує від приходу до влади людей корисливих, з низькою культурою й мораллю, але з витонченим розумом і популістськими засобами.

Зрозуміло, демократія – явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона краща й найсправедливіша форма правління з усіх відомих. Повною протилежністю демократичному режиму є тоталітарний режим, або тоталітаризм.

Тоталітаризм – політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема.

На відміну від демократичного і авторитарного політичних режимів, які були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, тоталітарний політичний режим виник тільки в ХХ ст. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували і були характерні для всіх етапів розвитку суспільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІХ – ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило систему масових комунікацій, зробило технічно можливим ідеологічну індоктринацію (насильне впровадження ідеологічної доктрини), тотальний і всезагальний контроль над особистістю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зростання елементів раціональності, організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили ілюзію можливості переходу до раціонально організованої і тотально керованої форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесильна і всепроникна державна влада.

Термін «тоталітаризм» увійшов у широкий науковий і загальний вжиток у кінці 20-х років ХХ ст. В політичну лексику цей термін було введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д. Джентіле. З цього часу поняття «тоталітаризм» ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон.

Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядковувати єдино «вірній» теорії з допомогою планування всі політичні, економічні, соціальні процеси. За своїм змістом тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі добре обґрунтованої «світлої» мети, ідеї, навколо якої інтегрується все суспільство і в яку повинні вірити всі. Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, «тисячолітнього рейху» в Німеччині, чи «пролетарського братерства пригноблених» в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релігійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій.

Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом, «батьківським» ставленням вождів, які досягли соціальної «істини», до недостатньо «просвітлених» мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, носить обов’язків для всіх характер (у нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, політична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія нового, тоталітарного типу, яка, прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші партії. Існування єдиної партії є невід`ємною рисою у функціонуванні тоталітарних режимів.

Другою важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов’язана з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в період перебудови стала першим кроком на шляху демократизації радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-ідеологічними оцінками; основи загальнолюдської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології.

Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній основі на чолі з одноособовим лідером («фюрером», «вождем»), із жорстокою субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід від принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних ідей і цілей. Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керівництвом упродовж 20-х – поч. 30-х рр., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади, А. Гітлер ліквідував федеральне самоуправління, введене Бісмарком.

Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору у великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю виправдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації. Спочатку насильство спрямоване на знищення «внутрішніх» ворогів, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв у Німеччині, внутрішні вороги часто пов`язуються з зовнішніми ворогами. В не тоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб у мирний час держава використовувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині. Використання органів насильства не є притаманним лише тоталітарним режимам, воно пов’язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталітарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, перестають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють безкарно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість поліцейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення своїм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб’єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство. В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні, так і не тоталітарні, використовують однакові методи і способи функціонування, тому що діють в однакових міжнародних умовах, але в тоталітарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор, залякування населення, страх – важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством.

Відмінною від інших режимів ознакою для тоталітарних є характерна повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення, а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові. Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втіленням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрування всенародної підтримки, які не впливають на процес прийняття політичних рішень, а є їхнім результатом. Широко використовуються й інші форми безальтернативної демократії, як наприклад, організація виборів, де кількість виборців, які обирають, як правило одного кандидата, досягає 100%, що спостерігалося в Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40 – 80%.

Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру, проголошує винятковість певного класу. Як це було в СРСР, чи раси, нації – в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно, це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів – буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв у Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення, при якій індивід попадає в тотальну залежність від держави, без якої більш