ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА І ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

План:

1. Поняття, структура та функції політичної культури.

2. Типи політичної культури. Політична субкультура.

3. Політична соціалізація: суб’єкти, фази, форми.

4. Стан та особливості української політичної культури.

 

Ключові поняття й терміни: політична культура, політичний історичний досвід, політична свідомість, політична поведінка, функції політичної культури, патріархальна політична культура, підданська політична культура, активістська політична культура, політична соціалізація, політична субкультура, риси політичної культури України.

 

Політична культура представляє собою динамічну та водночас відносно усталену систему політичних цінностей та орієнтацій, моделей поведінки, характерних для певної держави, суспільства, цивілізації. Від її стану, характеру, якості політичних цінностей та домінуючих політичних орієнтацій залежить розвиток усієї політичної системи суспільства.

Зазначене поняття, вбираючи в себе емпіричні та теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні та підсвідомі уявлення, допомагає усвідомити всебічні зв’язки людей з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою. Знання сутності та структури політичної культури, а також її основних типів дає можливість глибокого розуміння всебічного впливу культури на суспільно-політичні явища та процеси.

 

1. Політична культура – один із найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість цієї системи. Політична культура, віддзеркалюючи політичну та юридичну компетентність громадян, суспільних і політичних діячів і їхню політичну поведінку, дуже впливає на формування й функціонування політичних інститутів.

Політична культура – явище складне й багатогранне. Тому існує найширший спектр думок, визначень, формулювань і т.д. у тлумаченні як самої категорії «політична культура», так і її структурних компонентів, змісту, функцій і т.д.

Політична культура як особливе, пов’язане з духовним життям людей, їхніми цінностями, звичаями й традиціями, політичне явище має таку ж глибоку історію, як і політика в цілому. Вона описувалася ще в сивій давнині такими видатними політичними мислителями, як Конфуцій, Платон, Арістотель та ін. Однак сам термін «політична культура» з’явився набагато пізніше. Його вперше ввів у науковий обіг у ХVІІІ ст. німецький філософ-просвітитель І. Герде. Наукові концепції політичної культури, що опираються на емпіричну базу, склалися в 60-ті рр. ХХ ст. завдяки великим міжнародним дослідженням, проведеним американськими політологами Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм та ін.

Політична культура – невід’ємна частина загальнонаціональної культури. Це, насамперед, політичний досвід людства, соціальних спільностей, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях і установках. Останні визначають політичну поведінку людей.

Відзначені в даному визначенні три взаємозалежних поняття: політичний досвід, політична свідомість і політична поведінка – становлять основні структурні елементи політичної культури. Розглянемо кожний з них докладніше.

Політичний історичний досвід людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Він фіксує історію розвитку політичних відносин у різних формах: історичних, літературних, політичних традиціях, звичаях, політичній ідеології; у формі функціональної політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв’язками й т.д.

Важливе місце серед різних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однією з найбільш стійких основ їхнього життя й визначають зразки політичної поведінки. Збереження й розвиток політичних традицій – одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони й норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примусу, а як необхідне явище громадянського життя, спрямоване на досягнення загального блага.

На основі політичного досвіду багатьох поколінь і політичної діяльності людей формується їхня політична свідомість – ще один елемент структури політичної культури.

Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійки й значущі політичні орієнтації й установки людей стосовно політичної їхнього місця в даній системі.

Зупинимося більш детально на характеристиці структурних елементів політичної свіжості.

Політичні знання – це знання людей про політику, політичну систему, різні політичні ідеології, процедури, за допомогою яких забезпечуються участь громадян у політичному процесі й т.п.

Політичні цінності – це етнічні й нормативні судження про політичне життя, політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін.

Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система. Для одних це демократія – пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших – авторитарно-тоталітарні системи, засновані, наприклад, на ідеї національної переваги й т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами. Політичні переконання громадян виражаються в тому, що на виборах вони голосують за ту або іншу партію, а отже віддають перевагу тій чи іншій ідеології.

Політичні орієнтації й установки знаходять своє конкретне втілення в політичній поведінці.

Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Вона обумовлена політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, – з іншого. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності й виявляє рівень і тип їхньої політичної культури на практиці.

Високу політичну культуру відрізняють два основних критерії, які посідають в політичній поведінці людей значне місце: залучення до політичної діяльності та позитивну активність. За допомогою участі в політичному процесі й громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури.

У процесі розвитку політичної культури сформувалися й розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, за якими політична культура входить у життя й побут людей, саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а отже, практично значимою й досяжною.

Основні функції політичної культури:

- пізнавальна – форсування в громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності;

- нормативно-ціннісна – формування й закріплення в суспільстві свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження;

- інтегративна – досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу. Політична культура в такій спосіб формує стабілізаційну основу політичного життя й сприяє підвищенню ефективності керування;

- комунікативна – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід;

- виховна – формує в громадян політичну свідомість і навички політичної діяльності, адекватні даній політичній системі.

 

2. У сучасній науці існує декілька класифікацій типів політичної культури. Найпоширенішим є розподіл політичної культури на три основних типи, представлений класиками політичної культури – американськими вченими Г. Алмондом та С. Вербою.

Відповідно до запропонованого вченими підходу виділяють три різні («ідеальні») моделі, що визначають роль громадян у політичному процесі – парафіяни, піддані та учасники, яким відповідають три основні типи політичної культури – патріархальний, підданський та активістський.

Парафіяни мають досить неясні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути сільські жителі, які живуть у віддалених місцевостях, або ж просто люди, що ігнорують політику та її вплив на їхнє життя. Відповідно, внаслідок практично повної відсутності у громадян політичних знань про загальнонаціональну політику, а також навичок політичної участі, для патріархального типу культури (або культури місцевих громад) є характерною орієнтація на традиційні, общинні цінності, підкорення не існуючій державній владі, а конкретним особистостям (вождям), відсутність очікувань щодо політичної системи.

Піддані, у свою чергу, пасивно підкорюються державним чиновникам і законам, але не голосують і активно не залучаються до політичного життя. Таким чином, для підданського типу політичної культури (або культури підкорення) характерне пасивне ставлення громадян до політичної системи.

Учасники реально або потенційно залучені до політичного процесу. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи й залежно від виконання цих вимог підтримують певних політичних лідерів. Відповідно, активістському типу політичної культури (культурі участі) властива орієнтація громадян на активну взаємодію із політичною системою .

Безумовно, ідеальні типи політичних орієнтацій у реальному житті не зустрічаються. Ґрунтуючись на результатах порівняльного дослідження політичних культур низки сучасних країн, Г. Алмонд та С. Верба виділили змішаний тип політичної культури – «громадянську культуру», яка характерна для більшості демократичних систем. В її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші виконують більш пасивну роль – роль підданих. Політична діяльність є лише частиною інтересів громадян, причому, як правило, не найважливішою. При цьому, орієнтації парафіян і підданих не тільки співіснують із орієнтаціями учасника, але й впливають на них.

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Є. Вятр, який поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну. Для тоталітарної політичної культури характерні: заідеологізованість політичної свідомості; відданість лідеру, культ влади; наявність великої кількості політичних стереотипів і міфів; примусова (мобілізаційна) політична участь. Авторитарній політичній культурі, на відміну від тоталітарної, властиві такі ознаки: відсутність обожнення влади, любові до політичних лідерів; відсутність єдиної загальнообов’язкової ідеології; відчуженість особистості від політики, пасивне ставлення населення до влади, аполітичність. Для демократичного типу політичної культури характерні: дотримання законів, відкритість і прозорість дій органів влади; активна участь громадян у політиці; пріоритет прав людини, орієнтація на знання і професіоналізм.

Представник комунікативного підходу до вивчення політичної культури англійський соціолог К. Поппер виділяє відкритий і закритий типи політичної культури. Закритий тип характеризується орієнтацією на власні цінності та норми, традиціоналізмом, нездатністю до комунікації та інновацій. Для відкритого типу політичної культури характерні здатність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприйняття політичного досвіду інших культурних систем, ідеологічний плюралізм.

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типів політичних культур, які існують у різних цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний характер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лідерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виділяють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

Структурний підхід до вивчення політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем згоди населення відносно базових цінностей і форм політичного устрою. Так, за даним критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур, а Г. Алмонд і Дж. Пауелл – консенсусні та конфліктні. Інтегрована (консенсусна) культура характеризується наявністю домінуючої культури – сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин. Для фрагментарної (конфліктної) культури характерна відсутність консенсусу щодо головних політичних цінностей, уявлень щодо ефективності функціонування політичних інститутів, визнання прийнятності різних форм політичної участі. Відсутність домінуючої культури позначається на характері політичного життя, породжує конфліктність у суспільстві.

Врахування історико-культурних розходжень, традицій у розвитку національних культур дозволив Г. Алмонду та С. Вербі виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільності;

- континентально-європейську культуру, для якої властива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультур них політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

- доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) культуру, якій притаманна традиційність та диференціація;

- тоталітарну культуру, для якої характерна інтеграція на основі єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Отже, політична культура не може бути абсолютно однорідною. Різноманітність інтересів соціальних груп породжує різні моделі політичної культури – субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище характерне для полі етнічних, федеративних та багатоконфесійних держав.