Історія української літературної критики. – С. 61 – 73.

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ (1804—18Г1)

Михайло Олександрович Максимович народився в 1805 р. на хуторі Тимківщи-на Полтавської губернії у небагатій дво­рянській сім'ї. Після закінчення Новго-род-Сіверської гімназії у 1819 р. він стає казеннокоштним студентом Московського університету, де навчався на словесному та природничому відділеннях. Закінчив­ши університет (зі званням кандидата), а згодом очоливши кафедру ботаніки, Максимович не перестає одночасно за­хоплюватись природничими і гуманітар­ними науками. Цю багатоплановість на­укових інтересів зберіг він протягом усьо­го життя, щасливо поєднуючи винятковий універсалізм із справжньою науковою глибиною. У лекціях, наукових працях, підручниках та численних статтях, з яки­ми Максимович виступав у спеціальних наукових та громадсько-літературних ви­даннях, він стояв на рівні найпередові-ших наукових досягнень свого часу.

Продовжуючи матеріалістичні традиції М. Ломоносова, Максимович став при­четним до найбільших відкриттів у біоло­гії XIX ст.— вчення про клітину й ево­люційної теорії, оформленої пізніше Дар-віним. Серед слухачів Максимовича був О. Герцен, який назавжди зберіг глибо­ку симпатію до свого вчителя.

Максимович зробив першу в Росії спро­бу популяризації основ наукового приро­дознавства серед освічених селян і робіт­ників, написавши для народного читання «Книгу Наума о великом божьем мире» (1833). Видану тільки за життя Максимо­вича 11 разів, цю книгу прочитали міль­йони простих людей Росії.

Прогресивні погляди і широку еруди­цію виявляв Максимович у галузі істо­рії, етнографії, фольклору, філології. Він був противником норманської теорії по­ходження Русі, високо оцінював історич­не значення возз'єднання України з Ро­сією.

Виступаючи проти раболіпного схи­ляння перед усім чужоземним і постійно захищаючи авторитет вітчизняної науки й культури, Максимович водночас зав­жди пильно стежив за досягненнями на­уки і культури європейських народів, щоб «не перенимать, а понимать европейское для возвьішения русского» ^иг.

Знайомство Максимовича з україн­ським фольклором переросло у палке за­хоплення, поєднане з науковим дослі­дженням історичних коренів та характеру творчості народу. Наслідком цих занять були збірки українських народних пісень, видані в 1827, 1834 і 1849 рр.

Завдяки В. Одоєвському Максимович ще в 20-х рр. увійшов у коло москов­ських літераторів — К- Рилєєва, В. Кю-хельбекера, О. Сомова, М. Гнєдича, Д. Веневітінова, М. Полевого, а згодом познайомився з О. Пушкіним, М. Гого­лем, В. Жуковським, П. Вяземським, В. Бєлінським, М. Надєждіним, М. Стан-кевичем, М. Погодіним, О. Бодянським, А. Міцкевичем та ін. На Україні його єднали тісні особисті й творчі зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, І. Срезнев-ським, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гре­бінкою, М. Костомаровим та ін.

Перебуваючи у Москві, Максимович брав активну участь у літературному жит­ті, виступав з літературно-критичними статтями в «Московском телеграфе», жур­нале «Атеней», виданнях М. Надєжді-на — газеті «Молва» та журналі «Теле­скоп», де якийсь час навіть керував на­уково-критичним відділом.

У 1830—1834 рр. Максимович видав три книги альманаху «Денница», в яко­му брали участь О. Пушкін, А. Дельвіг, П. Вяземський, Є. Баратинський, Д. Ве-невітінов, Ф. Глинка, М. Полевой, Ф. Тютчев, М. Язиков, І. Киреєвський та інші найвідоміші літератори того часу. У рецензії на перший випуск альманаху Пушкін виділяв «Денницу» поміж сірої альманахової зливи, називаючи його «приятной новостью в нашей литерату-ре» ¹⁰³. Схвальні оцінки альманахові Мак­симовича давали й інші тодішні журнали. Призначений у 1834 р. ректором но­вовідкритого Київського університету,

¹⁰¹ Максимович М. А. Речь о русском просве-щении.—М., 1832.—С. 17.

¹⁰³ Литературная газета.— 1830.— № 8.— С. 62.

М. Максимович одночасно був деканом філологічного факультету та професором російської словесності, його лекції і на­укові студії з вітчизняної словесності (й один з перших в Росії університет­ських підручників з історії) були позна­чені глибокою ерудицією, новизною та передовими для свого часу концепціями в галузі історії й теорії літератури.

Звикнувши до журналістської роботи у Москві, Максимович прагнув продов­жити її в Києві, виступаючи ініціатором заснування газетних і журнальних видань (у тому числі навіть журнального орга­ну Кирило-Мефодіївського товариства). Ці спроби увінчалися лише випуском трьох книжок альманаху «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) та двох «Украинца» (1859, 1864).

Залишивши через хворобу роботу в Ки­ївському університеті (1845), Максимович оселився у своїй невеличкій садибі біля с. Прохорівка на Полтавщині, лише зрід­ка виїжджаючи до Москви і Києва. У ду­же тяжких умовах (страждаючи, як він говорив, від трьох бід: безлюддя, без-книжжя, безгрошів'я) продовжував займа­тися науковою й літературною роботою. Не полишав вчений і журналістської та літературно-критичної діяльності, зрідка виступаючи з актуальних питань поточ­ного літературного життя та історії літе­ратури, а якийсь час навіть редагуючи журнал «Русская беседа».

Вчений перебував у колі визначних дія­чів культури і науки — М. Чернишевсько-го, М. Щепкіна, С. Аксакова, М. Косто­марова, Ф. Тютчева, М. Остроградського, О. Лазаревського, В. Одоєвського, О. Бо-дянського, С. Гулака-Артемовського, Мар­ка Вовчка та ін. Відомі щира взаємна симпатія й дружба Максимовича і Шев­ченка, яка встановилася між ними ще в часи Кирило-Мефодіївського товариства. На влаштованому ним урочистому гро­мадському обіді у Москві на честь повер­нення Шевченка із заслання Максимович палко вітав народного поета і людину, яка подала приклад вірного служіння ідеї, приклад незламності. У вірші, про­читаному на цьому обіді, Максимович го­ворив і про всенародну тугу за заслан­цем, про невмируще його слово, що зав­жди залишалося з народом. Висловив він побажання, щоб поет, який «перебув тяж-

ке лихо і лиху недолю», «заспівав нових пісень про людськую волю»¹⁰⁴. Об'єктив­но це звучало як полеміка з П. Кулішем, що твердив, ніби Шевченко повернувся із заслання зламаним, «недогарком та­ланту».

Максимович і його дружина взяли ак­тивну участь у влаштуванні особистого життя Шевченка, згодившись навіть виді­лити місце для його садиби на своєму хуторі.

За великі заслуги перед вітчизняною наукою Максимович був обраний членом-кореспондентом Російської Академії на­ук, а також почесним членом Москов­ського, Петербурзького, Київського й Одеського університетів та багатьох на­укових товариств.

Світогляд Максимовича формувався у 20—30-х рр. XIX ст. у період гострої бо­ротьби матеріалістичного й ідеалістичного напрямів у філософії та природознавстві. Гносеологічні погляди Максимовича ма­ли яскраво виражений матеріалістичний характер. Однак у вирішенні загальних світоглядних проблем він не був послі­довним, роблячи значні поступки ідеаліз­му, особливо у розумінні деяких явищ і процесів суспільного життя ¹⁰⁵.

У неопублікованій статті «Краткая био-графия Й. В. Кир^еевского» Максимович засвідчив, що ще в 20-х рр. він разом з «любомудрами» зацікавився філософією Шеллінга і відтоді у відповідності з його теорією трактував основні питання есте­тики, зокрема проблему сутності прекрас­ного, зв'язку мистецтва з життям, зако­нів художнього відображення дійсно­сті — з природою і мисленням.

Своєрідна інтеграція ідеалістичної фі­лософії Шеллінга, Гегеля, Фіхте, її трак­тування суті національного, народного духу з романтичними ідеями Гердера, проголошенням народної поезії найвищим втіленням одвічного національного духу визначила не тільки характер теоретично-естетичних уявлень Максимовича, а й на­прямок та зміст його практичної діяль­ності як фольклориста, літературознавця і критика.

^10< Основа.— 1861.—№ 6.—С. 9.

¹⁰⁵ Острянин Д. Світогляд М. О. Максимови­ча.— К-, 1960; Марксе П. Максимович — видат­ний історик XIX ст.—К., 1973.

Максимович вважав, що «вся наука должна бьіть философическая от своих главннх й общих положений до самнх частньїх исследований»¹⁰⁶, тобто до своєї постійної зорієнтованості на актуальні по­треби сучасного життя. Це положення ма­ло важливе методологічне значення для спрямування не лише історико-літератур-них, а й літературно-критичних студій. І в своїх лекціях з теорії словесності, чи­таних у Київському університеті, карди­нальне питання естетики про відношення мистецтва до дійсності Максимович роз­в'язував з ідеалістичних позицій. ( У праг­ненні до «абсолютної краси», втіленої в ідеї «вищого духу», вбачав Максимо­вич «начало зстетическому совершенству й идеальному в искусстве, которому про-тивополагается естественное». Там же він висловлював і негативне ставлення до тієї літературної критики, яка «ложною ста-новится от предубеждения теоретическо-го» (у тому числі критики В. Бєлін­ського) ¹⁰⁷.

Суперечності філософсько-естетичних поглядів Максимовича відбилися й на його розумінні характеру зв'язків літера­тури з народною творчістю. У передмові до збірки «Малороссийские песни» (1827) він з радістю писав: «Наступило, кажет-ся, то время, когда познают истинную це-ну народности: начинает уже сбм-ваться желание — да создается поззия истинно русская!» (с. 1). Як В. Кюхель-бекер та інші декабристські поети й кри­тики ¹⁰⁸, саме у вірності національному фольклорному джерелу — народним піс­ням, «где звуч«т дума, движимая чув-ством», казкам, «где отсвечивает фанта-зия народная»,— Максимович вбачає основну запоруку процвітання самобутньої «й истинно русской», «народної» поезії.

Принципово важливою була вказівка на те, що народні пісні й думи можуть бути джерелом пізнання «собнтий дей-ствительньїх», це була пряма орієнтація на висвітлення історичного минулого в ду­сі народної, а не офіційної інтерпретації,

^1И Максимович М. Письма о философии Е. П. И-вой.— ІМ.], 1833.—С. 6.

¹⁰⁷ ЦНБ АН УРСР, ф. 1. од. зб. 1473.

¹⁰⁸ Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст.— К., 1982 — С. 141—142.

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

що характерно для багатьох творів декаб­ристів, О. Пушкіна, Т. Шевченка, для науково-історичних праць самого М. Мак­симовича.

Значна частина передмови Максимовича присвячена характеристиці українських народних пісень, дослідженню їх зв'язку з історичними подіями, життям і побу­том народу. Порівняння українського фольклору з творами інших народів до­зволяло більш чітко з'ясовувати націо­нальні особливості української пісні у сфері змісту, образної чи віршової струк­тури, а також виявляти те, що було в ній спільного з піснями братніх народів.

Недоліком концепції Максимовича бу­ло те, що в ній не враховувалась специ­фіка фольклору й літератури як різних, хоч і близьких, видів мистецтва слова. Але історично позитивною й плідною бу­ла думка про їх внутрішній зв'язок.

Цілий ряд тонких спостережень над змістовими і формальними особливостями народнопісенної творчості міг стосуватися аналогічної літературної продукції, тим більше, що в море народної поезії орга­нічно вливалися вірші літературного по-

ходження — С. Климовського, Г. Сково­роди, І. Котляревського. Природно, що й деякі пісні з «Наталки Полтавки» уві­йшли до збірника Максимовича як на­родні.

Звичайно, все це не могло не прислу­житися формуванню принципів наукової систематизації і критичного аналізу ма­теріалу писемної літератури. Здійснивши відчутний вплив на теоретичне розв'язан­ня специфічних проблем фольклористики, на активізацію збирання й вивчення на­роднопоетичної творчості, збірка Макси­мовича стимулювала власне літературно-критичну думку, викликавши ряд від­зивів у пресі й листах, зокрема П. Гу­лака-Артемовського, І. Срезневського, Л. Боровиковського, Г. Квітки-Основ'я-ненка.

Показово, що П. Гулак-Артемовський, який збирався скласти історичний комен­тар до збірника Максимовича, одним із перших звернув увагу на його цінність і значення не тільки для українського, а й для інших народів ¹⁰⁹. Цим також підкрес­лювалась думка про те, що орієнтація на народну творчість це орієнтація не ли­ше на народну мову, а й на більш ши­рокий комплекс естетичних ознак фольк­лору.

Заохочені починанням Максимовича, учасники харківської групи романтиків вважали його найвищим прикладом і не­заперечним авторитетом. По суті, ім'я Максимовича було для них своєрідним прапором, під яким вони починали свою фольклористичну працю. «Порадуйся слу-чаю, воспользуйся ~ случаем,— писав О. Шпигоцький І. Срезневському,— вот перед тобою Максимович: довольно одного слова, одного имени» ¹¹⁰.

Надзвичайно важливим було те, що ви­дання Максимовича здійснювало актив­ний вплив на літературну практику всіх тодішніх українських письменників, сприяло дальшому розширенню змістово-тематичних сфер та об^зно-поетичних засобів літератури.

Високомистецька за формою і різнома­нітна за змістом, настроєм, тональністю народна поезія була важливим доказом

¹⁰⁹ Гулак-Артемовський П. П. Твори.—К., 1961.—С. 217.

"° Харківська школа романтиків.— Т. 1.— С. 242.

здатності української мови, за словами П. Гулака-Артемовського, передавати «чувства пьілкие, благороднне, возвн-шенньїе», аргументом у боротьбі з тими, хто штучно обмежував можливості укра­їнської літератури, вважаючи, ніби, як з обуренням писав Л. Боровиковський, «на малороссийском язьіке, кроме шуточного, смешного — писать нельзя» ^ш.

Зацікавлення народною творчістю, інте­рес до внутрішнього життя простого на­роду, по суті, були своєрідним заперечен­ням приписів класицистичної естетики, оскільки орієнтували літературу на теми з навколишнього життя.

Глибокі думки про змістову й жанрову специфіку українського фольклору, де­які стильові й метричні особливості дум, козацьких пісень містили передмови Мак­симовича до його пізніших збірок — «Ук-раинские народньїе песни» (1834), високо оціненої М. Гоголем, О. Пушкіним, та «Сборник украинских песен» (1849). У передмові до останньої збірки цікавим було твердження Максимовича про істо­ричний характер і місію українських коб­зарів, які виступали своєрідними речни­ками високих людських моральних якос­тей. Це було прямим перегуком з «Пере­бендею» Т. Шевченка.

До цього ж періоду відносяться і ви­ступи Максимовича про перспективи української мови як мови літератури і на­уки та рецензії на «Малороссийскую де-ревню» Кулжинського й «Украинский альманах». Засуджуючи сентиментальну ідеалізацію життя українського селянина в книзі Кулжинського, Максимович спів­чутливо відгукнувся про зміст і форму першого українського альманаху, висло­вивши ряд побажань щодо дальшої літе­ратурної розробки української тематики. Значний інтерес становила оригінальна вступна стаття Максимовича до другого випуску альманаху «Денница» (1831), в якому він детально оглянув поточну ро­сійську літературу та журнальні й альма­нахові видання.

Серед найзнаменніших ознак сучасно­го літературного процесу Максимович звернув увагу на те, що, нарешті, «внят-но заговорили о литературе, како ви­ражений общества» (підкреслен-

Там же.

ня наше.— П. Ф.) ^ш. Під цим кутом зору він оцінює суспільне значення та роль художніх творів і літературознавчих до­сліджень. З творів художньої літератури найвище ставить він «Евгения Онегина> і «Бориса Годунова» Пушкіна та «Дво-рянские вмборн» Квітки-Основ'яненка. Різко критикуються бездарний роман Булгаріна «Йван Внжигин» та донощи-цька «Северная пчела» — кон'юнктурний, безпринципний орган, ворожий прогресив­ній літературі.

Сповнені симпатії відзиви Максимови­ча про «Литературную газету» та «Север-нне цветн» О. Пушкіна і А. Дельвіга. На боці останніх проти Булгаріна і Гре-ча виступає Максимович у відомій диску­сії про літературний аристократизм.

Принципово новими й плідними ідеями були пройняті лекції, статті й підручни­ки Максимовича з історії давньої росій­ської літератури. По суті, він один із пер­ших аргументовано заперечив скептичне, а то й зовсім нігілістичне ставлення до здобутків давньої,літератури, розкрив ес­тетичне й історичне значення багатьох давніх пам'яток, зокрема «Слова о полку Ігоревім», розглядаючи їх як важливі ланки єдиного процесу поступального роз­витку вітчизняної літератури.

Звичайно, подібні студії загалом носи­ли історико-літературний характер, але й такі дослідження провадились як відпо­відь на актуальні потреби сучасного куль­турного життя, їм підпорядковувались і активно служили. Вони сприяли вихован­ню наукової об'єктивності й історизму при дослідженні та оцінках явищ мину­лого і сучасного.

Максимович авторитетно й переконливо доводить оригінальність і давність «Сло­ва» як історично правдивого і художньо досконалого відображення справжніх по­дій, відображення, що регламентувалося своєрідними нормами тогочасної писемної і народнопоетичної творчості. Тодішній стан вивчення пам'ятки та захоплення Максимовича українськими народнопое­тичними джерелами призвели до пере­більшення їх впливу на «Слово» і навіть до його помилкової атестації лише як української літературної пам'ятки. Але

¹¹² Денница, альманах на 1831 год.— М., 1831.—С. І—II.

сама методика дослідження, безперечно, мала наукові основи і сприяла справі формування засад літературної критики й літературознавства.

Текст, структура, поетичні засоби, сим­воліка, стиль твору — ось що, на думку Максимовича, повинно бути об'єктом комплексного й цілісного наукового до­слідження. У своїх працях Максимович подавав високі зразки аналізу змістової й жанрово-стильової сфери творів. " v

Конкретизуючи свої погляди на крити­ку, Максимович у статті про «Песнь о полку Игореве» (з лекцій, читаних у Ки­ївському університеті в 1835 р.) писав: «О Песни Игорю, как самообразном яв­лений поззии должно судить более по ней самой, нежели по каким-либо част­ини правилам критики, составленной по иноземннм образцовьім сочинениям. Кри­тика ее должна состояться из рассмотре-ния ее самой, как внражения тогдашней жизни, в совокупности с другими памят-никами древней нашей Словесности й на-родной поззии нашей й других славян, й в сообразном только с общими требо-ваниями вкуса, только с общими условия-ми й законами изящного. Лишь тогда критика ее послужит к из-ьяснению свойств ее й своен'ародной нашей поззии й к составлению некоторнх правил свое-народной нашей Пиитики; подмогою к се-му будут служить еще лучшие произве-дения наших позтов, например, Держави-на, Пушкина» ^ш.

Безперечно, сказане Максимовичем про критику давнього тексту загалом мало без­посереднє відношення до формування ме­тодів, принципів літературної критики сучасних текстів.' Сила подібних рекомен­дацій зростала від того, що опиралися вони на практику (чи й народжувалися в ній самій) авторитетного літератора і вченого. Б такому плані він будує свій курс лекцій з історії російської літерату­ри, йдучи за твердженням Я. Грімма про мову як живий організм, що, історично змінюючись, відбиває історію народного життя, Максимович саму словесність ви­значає як сукупність пам'яток, де вияви­лись душа й життя народу — усно (фольк­лор) або писано (власне література, або «сочинения»).

¹¹³ Максимович М. А. Сочиненая.— Кнев, 1880.—Т. 3.—С. 514.

З 8—289

Новою і плідною була спроба вченого історично розглядати розвиток літерату­ри, еволюцію її компонентів як процес «постепенного развития во взаимной свя-зи со всей жизнью народа» ^ш.

Власне, характер і призначення писа­ної літератури («сочинений») тут, як ба­чимо, визначені ще не досить чітко і пе­реважно зводяться до ролі історичного джерела, культурно-історичного доку­мента, за яким можна було б досліджу­вати саме народне життя й психологію, але це було історично обумовленим яви­щем, що згодом навіть науково оформи­лось у культурно-історичну літературо­знавчу школу.

Хоч теоретично художня специфіка лі­тературного твору не бралася до уваги при визначенні його історичної цінності й значення, але, як видно з практики до­слідження «Слова» і пізніших літератур­них оглядів та критичних статей Макси­мовича, в його поле зору завжди потрап­ляли й елементи художньої форми, пое­тики літературного твору. Коли в «Оте-• чественньїх записках» (1840, т. 9, №4, с. 37—72) з'явилася рецензія М. Каткова на «Историю древней русской словесно-сти» М. Максимовича, останній змушений був порушити своє незмінне правило —• не відповідати на журнальну критику. Спростовуючи незрілі й упереджені кри­тичні оцінки рецензента, Максимович ви­словлює цікаві думки про те, якою по­винна та якою не повинна бути наукова критика. Деякі положення його теорії мо­жуть бути віднесені й до критики літе­ратурної.

Максимович відзначає, що найвразли-віше у згаданій рецензії — недостатня компетентність, а одночасно і надмірна категоричність критика. «Можна бить весьма добросовестному, й от чистого сердца говорить вздор; можно бьіть внут-ренно уверену в своей правдивости й бить весьма несправедливу к другим»,— гово­рить М. Максимович про метод критика, який, «уверовав в какую-нибудь систему, вне оной не видит уже ничего истинного, в каждом предмете усматривает не его истинную сущность, но воображает толь-ко свою собственную личную мнсль й с полньїм самодовольством й самонадеяни-

ем замьішляет, посредством своих теоре-тических идей, решить й рядить все. Й хо-рошо еще, если зта система будет одна из первостепеннмх систем философских... Но если молодой ум обуяет какое-нибудь частное одностороннєє учение (напр., от-рицательное учение исторического скеп-тицизма), тогда он уже с нетерпимостью отвергает все, что не подходит под его точку зрения, й с горделивьім неуваже-нием смотрит на все, что не в духе его требований». «Между тем,— продовжує М. Максимович,— от основательного кри­тика требуется именно того, чтобьі он спо-собен бьіл, сходя с своей точки зрения, входить в мнсли другого...»

Принципове заперечення Максимовича викликає теза критика про те, що «глав-ное й существенное значение словесности состоит в движении язнка», при цьому недооцінюється змістова сфера літерату­ри. Хоч дещо іронічно звучить порада Максимовича: «Книгу, которую собирает-ся критиковать, надобно сначала прочесть со вниманием всю, не пропуская ничего, ни предисловия, ни примечаний, ни даже указания на опечатай!»^ш, але, зважаю­чи на критичну практику тих часів (та й не тільки часів далеких!), вона далеко не зайва!

Скільки ж наукової принциповості, да­лекоглядності й проникливості потрібно було мати Максимовичу, щоб за цих умов відводити «Слову» одне з найпочесніших місць в історії вітчизняної культури. З гнівом говорив учений про те, що май­же в середині XIX ст. «появилась еще одна критика, в которой всеми признан-ное достоинство древнего русского песно-пения отрицается с таким неуважением й провозглашается нелепицею...», і, звер­таючись, очевидно, до сумління й обов'яз­ку редакторів, суворо застерігав: «Такие мнения должньї би оставаться во мраке, как плодьі личного безвкусия й неразу-мия» "⁶.

Не можна без закономірного захоплен­ня історичною проникливістю вченого го­ворити про пристрасне заперечення пого-дінської норманської теорії походження Київської Русі та її культури, палке від­стоювання самобутності, оригінальності

¹¹⁴ Там же.— С. 348.

¹¹⁵ Там же.— С. 474, 478. ¹¹⁵ Там же.— С. 479.

високомистецьких скарбів наших пред­ків — тих скарбів, які поряд із шедевра­ми народнопісенної творчості стали на­дійним і благодатним, живильним джере­лом нових російської й української літе­ратур "⁷.

Максимович — людина широкої літера-. турно-наукової ерудиції — авторитетно й переконливо виступав проти штучного, упереджено тенденційного відшукування в пам'ятках вітчизняної літератури слідів чужоземних впливів. Виходячи з науково слушної тези: «Не только в общих усло-виях сходятся иногда песни разньїх наро-дов, но иногда повторяются в них сами собою, не заимствованно самьіе частньїе чертьі», Максимович твердив: «Сколько бьі ни находилось сходного у русской народ-ной поззии со скандинавскою или еще более с греческою, но она самобьітна й своеобразна». «Вот почему,— розвивав він далі свою думку,— для обьяснения пес­ни Игоря прежде всего ее надо бнло сравнить с народними русскими песнями, особенно с южнорусскими, а потом с пес­нями нашей западной братии» "⁸.

Як відомо, в ті часи літературна кри­тика й історія літератури ще не розмежо­вувались ні як предмети занять, ні як про­фесії окремих людей. Суперечки навколо «Слова о полку Ігоревім», як і навколо традицій давньої вітчизняної літератури й фольклору загалом, мали пряму причет­ність до проблем розвитку сучасної літе­ратури, а тому були актуальними. Неда­ремно у названій полеміці Максимовича з М. Погодіним опоненти оперували не тільки іменами давніх письменників, а й іменами Ломоносова, Пушкіна, Лєрмон­това, Мерзлякова і Дельвіга. Максимович щоразу для пояснення і глибшого об­грунтування своїх спостережень і виснов­ків звертається то до сивої давнини, то до поточної літератури. Розмова про «Сло­во» як «первообраз самобнтной русской зпической поззии й в духе й в формах» була одночасно розмовою про джерела іс­торичної поезії сучасної.

Характерна у цьому 'відношенні стаття Максимовича «О позме Пушкина «Пол­тава» в историческом отношении» "⁹ —

¹¹⁷ Там же,— С. 480.

¹¹⁸ Там же,— С. 483.

¹¹⁹ Атеней.— 1829.— Ч. 2.— С. 501—515.

аргументоване підтвердження історичної достовірності поеми, яку ставили під сум­нів критики журналів «Вестник ЕвропьІ» (М. Надєждін) і «Сьін отечества» (Ф. Булгарін). Показово, що й сам Пуш­кін, заперечуючи згаданим критикам, по суті, повторював аргументацію Максимо­вича. Не випадково пушкінські «Критиче-ские заметки о «Полтаве» Максимович вмістив у своєму альманасі «Денница» (1831).

Стаття Максимовича була однією з пер­ших спроб вимірювати художню доскона­лість твору його відповідністю життєвій правді, живій історії народу.

Характерним для поглядів Максимови­ча на проблеми самобутності національ­ної культури і чужоземних запозичень та впливів був вірш, написаний у часи сту­діювання наукових джерел з історії ро­сійської літератури:

Хвала, Шафарик дорогой!

Наш старьій свет уже светлеет:

С твоей славянской стариной

Наш славянин помолодеєт.

Лишь об одном я потужил,

Что по примеру иноземцев,

Й тьі нам в Руссов нарядил —

Все тех же скандинавских немцев! ™

Свої літературно-критичні принципи Максимович продемонстрував у статтях, опублікованих в альманасі «Киевлянин». Стаття «О стихотворениях червонорус-ских» — це не просто історичний огляд літературного відродження на галицьких землях, а вдала спроба оцінки ідейно-естетичної вартості деяких типових його явищ. Максимович рішуче заперечує на­слідування й. Левицьким, А. Могильни-цьким, М. Устияновичем, Ф. Лисенецьким, С. Семашем того штучного стилю, яким писали російські поети XVIII ст., і наго­лошує на потребі глибшого й органічного засвоєння творчого досвіду сучасних ро­сійських поетів. Вірний своїм романтич­ним захопленням, Максимович навіть творчі успіхи Пушкіна ладен пояснювати передусім умілим використанням найкра­щих традицій народної творчості та жи­вої народної мови. «Вековой опит наше-го русского стихотворства,— писав він,— должен послужить в урок для писателей червонорусских... Живая литература у них

Там же.— С, 497.

І

может процвести только на их народном живом язьіке: пусть они все изучают его в народних пословицах, поговорках, сказ-ках й еще более в песнях малороссий-ских, особенно украинских, где народное вьіражение процвело с наибольшею си­лою й красотою» ^І21.

Захоплені дифірамби «Русалці Дніст­ровій» Максимович складає за те, що во­на «дьішит й благоухает своенародно-стью». Під цим кутом зору оцінюються

родному» (с. 119). На жаль, ні продов­ження статті про галицьку літературу, ні статті про східноукраїнських письмен­ників тоді не з'явилося — «Киевлянин» перестав виходити.

Певний відгомін ідей Максимовича від­чутний на статті М. Костомарова і де­яких літературно-критичних матеріалах галицьких періодичних видань кінця 40-х рр. XIX ст. Зміну ж його поглядів на характер, зміст народності в літера-

конкретні твори — «Веснівка» М. Шашке- турі, зокрема народності повістей Квітки-

вича, «Жулин й Калина» та «Мадей» І. Вагилевича, «Два віночки» Я. Голова-цького, стаття Вагилевича про народні пісні. Провіщаючи майбутнє галицької поезії, основною запорукою її «успешно-го, непреривного возрастания й процвета-ния» Максимович вважає «вдохновение

Основ'яненка, можна простежити на його статтях написаних у 50—60-х рр. XIX ст. Але перед цим кілька слів про статтю «О правописании малороссийско-го язнка», опубліковану в «Киевлянине» (1841). У тих дискусіях, які точилися тоді нав-

своенародное» і «песнопение на самобнт- коло статусу української мови, Максимо-

ньш лад» (с. 152).

вич займав, безумовно, прогресивну по-

Звичайно, можна було б закинути Мак- зицію, вважаючи українську мову рідною симовичу певне перебільшення ролі на- сестрою російської, а не її наріччям, то-

родної творчості для писемної літератури, але, по-перше, це було історичне зумов­леним явищем, коли поняття народності літератури пов'язувалося майже виключ­но з використанням народної мови і пое­тики фольклору, а по-друге, Максимович

му обстоював її літературні права і внут­рішні можливості бути мовою самобут­ньої літератури й науки, хоч був переко­наний, що «не пора еще передавать не-мецких позтов малороссийским язнком» (с. 129). Цей висновок був зроблений на

все-таки цієї ролі не абсолютизував, го- підставі вкрай слабкого перекладу Й. Ле-

ворячи не тільки про «вдохновение свое-народное», а й про «песнопение на само-бнтннй лад». Показово, що й міру ре­комендованих «вдохновений» і «самобнт-ности» він ілюстрував блискучим прикла­дом Пушкіна. Певну непослідовність ви­явив Максимович і у ставленні до пер-

вицьким «Лісового царя» Гете.

Прогресивною була думка вченого про єдину українську культуру для обох час­тин українського народу, розділеного по­літичним кордоном. На цій підставі Мак­симович вважав обов'язковими єдині мовноправописні норми, які необхідно ви-

спектив літературного розвитку на Схід- робити на солідній науковій основі з ура-

ній Україні

хуванням мовної практики найкращих і

Якого значення надавав Максимович найавторитетніших українських письмен-

компетентній і систематичній літератур­ній критиці свідчать те, що він цікавився конкретними наслідками свого виступу, реакцією на нього з боку галицьких пи­сьменників, і те, що він замовляв про­довження свого літературного огляду, а сам збирався написати статтю про лі-

ників сучасного І минулого.

Стаття Максимовича містить чимало екскурсів в історію культури, слушних і цікавих спостережень над творчістю су­часних письменників, а тому, в принципі, має пряме відношення до проблематики й пафосу власне літературно-критичних

тературу Наддніпрянської України, зо- виступів, її синкретичність — характерна

крема про твори Г. Квітки-Основ'яненка, й неминуча ознака часу, коли літератур-

«превосходнне по своєму составу й по на критика не була ще віддиференційова-

своему внражению живому, вполне на- на не тільки від історико-культурних, а й

- від наукових філологічних досліджень.

¹²¹ Киевлянин.-1841.— С. 141. Далі посилання _{г своїм} змістом і пафосом торкалася во-

на злободенних проблем сучасного літе-

С. 107—109. ратурного розвитку. З часом І в практи-

вьш.

₂._

ці самого Максимовича з'являються більш «жанрово-чисті» літературно-критичні ви­ступи, присвячені, як правило, актуаль­ним і важливим проблемам.

У проектованому в 1846 р. журналі «Киевский собеседник» Максимович пе­редбачав створення спеціального критич­ного відділу з оглядом поточної літера­турної продукції та аналізом «учебно-литературньїх мнений, занимающих со­бою современное мншление»^І23. Певну увагу літературно-науковій критиці те­матично й географічне більш широких масштабів мав приділяти й журнал, який повинен був популяризувати ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. За свідчен­ням Т. Шевченка, саме Максимовичу на­лежала ідея такого видання і саме його планували на редактора ¹²⁴.

Розгром Кирило-Мефодіївського това­риства, гуртка Петрашевського, розгул урядової реакції в часи «чорного семиліт­тя» відбилися на всіх сферах громадсько­го та культурного життя Росії. Позначи­лися вони і на характері літературної ді­яльності Максимовича, який у цей час поділяв деякі погляди слов'янофілів і співробітничав з їх періодичними видан­нями.

Виступи Максимовича останніх двадця­ти років життя здебільшого стосувалися різних явищ давньої літератури, фольк­лористики, історії книгодрукування та ря­ду мовних проблем, але вчений завжди зберігав інтерес' і до поточного літератур­ного процесу. Користуючись популярним для тих часів жанром відкритих послань, Максимович у листах до М. Погодіна, П. Куліша, М. Костомарова, Г. П. Ґала­ґана висловлював, свої погляди на ряд актуальних питань, оцінював окремі фольклорні збірки (наприклад, збірку А. Метлинського «Народнне южнорусские песни», 1854), художні твори (наприклад, «Чорну раду» П. Куліша).

Принципово не сприймаючи так званої етнографічної критики П. Куліша, Мак-СИМОВИЧ розгорнув полеміку навколо де­яких хибних оцінок явищ української й російської літератур. Маючи на увазі дидактично-моралізаторські, консерва-

тивно-сентиментальні критерії у підході до художніх творів, він так писав у стат­ті «Оборона украинских повестей Гого­ля»: «Грустно видеть, как неоглядне й самопроизвольно в последние годн он су-дит й рядит о малороссийских писателях й всей малороссийской словестности, бу­дучи в то же время самнм ревностньїм поборником зтой словесности»¹²⁵. Не по­годжувався Максимович і з надмірними претензіями Куліша, який виступав ніби «от лица всех украинцев й таким реши-тельннм тоном, как будто он в самом деле наш уполномоченньїй избранник й представитель» ¹²⁶.

Подібні претензії були тим більш не­правомірними й нетерпимими, оскільки у багатьох своїх критичних присудах Куліш був надто категоричний, виносячи оцінки без урахування часу виникнення того чи іншого твору й обставин діяльності пи­сьменника. Саме це передусім ставить Максимович на карб Кулішеві — антиіс-торичність оцінок змісту і стилю повістей Гоголя. Там, де Куліш вбачав недостат­ню обізнаність Гоголя з історією Украї­ни, життям, побутом і звичаями народу, «своевольное обхождение с действитель-ностью», Максимович відзначав «живое й полное разумение украинского челове-ка с его нравами й обнчаями, с его чув-ствами й фантазиями», історично правди­во й художньо глибоко відтворене «ве­ликим душеведцем» ¹²⁷.

Неприйнятними для Максимовича були й намагання Куліша представити істо­ричне минуле, життя й побут народу в ідилічному вигляді. Тут же вчений тор­кався неісторичних оцінок творчості Кот­ляревського, зокрема «Енеїди», оголоше­ної Кулішем «анахронізмом для совре-менного чтения», твором, написаним з не­пошани до рідної мови, а тому й ніби шкідливим для молодої української літе­ратури.

Заслуговує на увагу спроба Максимо­вича всілякі нові явища в літературі по­в'язувати зі змінами в комплексі су­спільного життя. «Дело обмкновенное,— писав він,— что с наступлением нового периода в жизни народа являются новьіе