Літературознавчий словник-довідник. – С. 526.

"Основа";— щомісячний український літературно-науковий

часопис, виходив у Петербурзі з січня 1861 по жовтень 1862. Вийшло 22 номери. Матеріали друкувалися українською та російською мовами. Ініціаторами створення журналу були колишні кирило-мефодіївці П. Куліщ, м. Костомаров, В. Білозерський (редактор).які у програмній заяві визначили головне його завдання — "всебічне і безпристрасне досліджен­ня південно-руського краю". Журнал _Мав розділи: художня література; наукові дослідження — історія, фольклористика, мовознавство та ін.; критика та бібліографія. До кожного номера П. Куліш додавав матеріали дд_я словника української мови, прагнучи зробити видання зроз_умі_лим і для російського читача. В "О." друкували твори близько 40 українських письменників. Серед них — Т. Шевченко (кожен номер відкривали поезії з "Кобзаря", надрук_овано близько 70, а також листи поета, уривок з його "Журналу»), о. Сторожен-ко, С. Руданський, Л. Глібов, Ієремія Галка (М. Костомаров), П. Куліш, Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш), Д. Мордовець, О. Кониський, О- Афац_асьєв-Чужбинський, Марко Вовчок та ін. З молодших — В. Лиманський, П. Кузьменко, М. Олелькович (М. Александрович),'в. Кулик, С. Ніс, М. Вербицький, М. Чайка, М. Номис (Симонов) та ін. Співробітниками "О." були й учасники "Київської Громади", українофіли П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та

ін. Найактивніші автори публіцистичних статей__

М. Костомаров та П. Куліш. Виступи ї_х часто були спрямова­ні проти шовіністичних позицій російських та польських видань, насамперед "Русского вестник_а", аксаковського часопису "День", польського "Сгаз". У першому числі "О." за 1861 Костомаров друкує свої "Мьісли о федеративном начале древней Руси", у другому — "Ответ на вьіхсдки газетьі краковской "Сгаз" й журнала "Кеуие сопіешрогаіпе", у третьому — "ЧертьІ народной южнорусской истории"' та "Две русские народности". З історичними Публікаціями виступали О. Лазаревський, М. Лазаревський, М. Максимович, В. Антонович, О. Котляревський та ін. В ряді статей порушу­валися питання історії української мова, пеоспектив її розвитку, становлення наукової терміаолсгЙ, орфографії, здійснювалася значна словникова робота тощо. Автори

публікацій — М. Гатцук, М. Левченко, О. Гатцук, М. Андрі-євський, П. Єфименко та ін. Постійно подавала "О", фолькло­ристичні та етнографічні розвідки (П. Куліш, М. Номис, П. Чубинський, Л. Жемчужников, О. Сєров та ін.). Досить багато уваги надавалося питанням народної освіти, зокрема організації недільних шкіл в Україні, створенню підручників, книг для читання українською мовою, що вказує на зв'язок із громадівською програмою початку 60-х років. Відділ критики І бібліографії вів П. Куліш — перший професійний українсь­кий критик. Журнал постійно друкував матеріали, присвяче­ні малярським виставкам, музичному життю тощо. Небезпід­ставно "О." пізніше було названо своєрідною енциклопедією українознавства початку 60-х XX ст.

527

Історія української літературної критики (про журнал "Основа")

На жаль, можливо, загальна полемічна спрямованість розвідки Максимовича про-п статей Куліша, де досягнення молодої української літератури не тільки тенден­ційно перебільшувались, а й протиставля­лись російській літературі, спричинила іншу крайність. Максимовичу здавалося. що українська література навіть з появою в ній Шевченка ще не доросла «до обще-европейского значення»^м. Не випадково, говорячи про «верховний сонм писателей первоклассннх», до якого ще не піднявся Шевченко, Максимович називав тих же геніїв, з якими Куліш порівнював не ли­ше Шевченка, а й Квітку-Основ'яненка, та й самого себе ^м.

Проте не можна судити за це Максимо­вича надто суворо — головне було в па­фосі його статей і оцінок. Тривала віді­рваність від активного літературного ото­чення, безперечно, позбавляла вченого й належної інформації про дальші досяг­нення рідної літератури, про високі їх оцінки в Росії та всьому слов'янському світі.

Літературно-художня й літературно-критична програми «Основи» спиралися на культурно-освітню національну про­граму, широко розгорнуту журналом з тим, щоб активізувати якомога більше діячів. Все позитивне в діяльності «Осно­ви» діставало співчутливу оцінку найкра­щих російських видань, у тому числі «Со-временника», очолюваного М. Некрасо-вим, М. Чернишевським і М. Добролюбо-вим.

Ідеї історичної єдності українських зе­мель, спільності мови й культури, запере­чення національної відрубності, різка критика М. Чернишевським мовно-куль­турної лінії «москвофільської» газети «Слово» завойовували все ширшу під­тримку по обидва боки політичного кор­дону, що розділяв український народ.

Звертаючись до західноукраїнської ін­телігенції, П. Куліш закликав: «Треба вам... з нашою словесністю більш обізна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас» — і тут же засуджував мовно-літера­турні «мудрування» «Слова» ⁸⁶.

На тому етапі розвитку суспільного життя, та ще й в умовах Галичини, на-

" Там же, од. зб. 558/1474, арк. 10.

* Там же, од. зб. 560/1476, арк. 46.

* Киевская старина.— 1899.— Т. 4.— С. 2.

віть багато в чому обмежена культурно-національна програма «Основи» здава­лась достатньою, бо, як свідчив один із послідовників «Основи» — львівський жур­нал «Вечерниці», «там розкривається правдивий образ нашої теперішньої літе­ратури», звідти можна пізнати, «скільки ми уже маємо та як цінити...» ^а.

Загальнокультурну лінію «Основи», найкращі традиції «Русалки Дністрової» прагнули наслідувати галицькі видання початку 60-х рр. Навіть «Слово» іноді друкувало народною мовою твори С. Во-робкевича, В. Шашкевича, І. Гушалевича, І. Наумовича, О. Кониського і навіть Т. Шевченка. А керівник газети, один із ідеологів «москвофільства» Б. Дідицький, у цей час ще наважився видати добірку поезій Ю. Федьковича з хвалебною перед­мовою, де буковинський поет порівнював­ся з Шевченком. Особливою заслугою обох поетів Дідицький вважав вміння «для вьісших навіть предметів способом природним, невьшужденньїм спопуляризо-вати форму до той степени, же предмет й форма приступим суть й якось мов свойски понятию простонародія»^м. Лише згодом Дідицький став пропагувати дві літератури: «по-простому» — для народу і «язичієм» — для освічених, вищих кла­сів.

Центральними у літературно-критичних виступах галицьких журналів були питан­ня про літературний статус української мови, характер літератури, про її мову, зміст, стилі та місце серед інших слов'ян­ських літератур. Навколо цих проблем схрещувалися мечі представників різних угруповань, які зрештою диференціюва­лись й оформлялись у два протилежних табори — «народовців» і «москвофілів». Нігілістичні щодо живої української мови тенденції газети «Слово» діставали більш-менш аргументовані та войовничі запере­чення з боку народовських журналів «Ве­черниці» (1862, 1863), «Мета» (1863— 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).

У тривалій полеміці слід віддати на­лежне й двом полемічним брошурам, що вийшли 1861 р. у Чернівцях українською мовою, але латинським правописом,— «Слово на слово до редактора „Слова"»

" Вечерниці.— 1863.— № 5.— С. 40. Далі по­силання на це видання подаються в тексті. ^м Федькович І. Поезії.—Львів, 1862.—С. VIII.

семінарського товариша Ю. Федьковича А. Кобилянського та «Голос на голос для Галичини» К. Горбалп.

А. Кобилянський гостро й уїдливо ви­ступив проти тих, хто не визнавав або калічив народну мову, твердив, що жива мова «вийде... з оковів, котрі їй наклада­ють книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і по­трафлять защебетати рідним голосом». Це твердження ілюструвалося кількома пре­красними поезіями Ю. Федьковича, яко­го автор брошури, за словами Франка, виставляв як репрезентанта нових ідей,як поета «саморідного, далекого від шкільно­го шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу» (33, 121).

Оцінюючи ці брошури, що сприймалися як своєрідний маніфест прогресивної на­родолюбної молоді, І. Франко слушно пи­сав, що вони «були немов першими лас­тівками нової весни», «зародками філосо­фічного і соціального радикалізму», аргу­ментованим захистом і демонстрацією лі­тературних потенцій народної мови (41, 317).

Можна говорити про безперечну спів­звучність ряду висловлених тут ідей зі знаменитою статтею М. Чернишевського «Національна безтактність», високо оці­неною за те, що написана «з найщирішим співчуттям» і «бажанням добра» захисни­кам живої мови в літературі, близької й зрозумілої народові.

Уже перший галицький журнал 60-х рр. «Вечерниці» передрукував чимало худож­ніх, публіцистичних та літературно-кри­тичних творів з «Основи» (твори Шевчен­ка та статті про нього, а також Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Куліша, М. Мак­симовича, О. Стороженка, С. Носа), що сприяло піднесенню авторитету українсь­кої літератури в Галичині та виробленню критеріїв її оцінки. У «Передньому слові» до першого номера «Вечерниць» говорило­ся про те, що «росте близька великорусь­ка сестриця так пишно і буйно» і що з

живучи і під одним дахом» (1863, № 15, с. 122).

Своєрідна програма розвитку літерату­ри деталізувалася, зокрема, в статті «На­род і словесность». З властивим для по­чаткового періоду літературного розвитку перебільшенням говориться про просвіти­тельську місію літератури («Народ і сло­весность — нероздільні поняття»), а в ду­сі Куліша — й про особливу місію літе­ратури української («Нове слово між на­родами») (1862, № 2, с. 13; № 39, с. 349 та ін.).

Полемізуючи з «москвофільським» «Словом», журнал відстоює потребу роз­витку української літератури живою мо­вою народу, запозичуючи приклад ро­сійської літератури, а не її мову (1862, № 7).

У статті «Небувальщина та й невидаль-щина» твердилось, що «москвофільським» письменникам «до їх діл лукавих треба мертвих слів, в которих батьки не суму­ють, матері не нарікають, дівчата не пла­чуть, могили не стогнуть, всі народні муки та терпіння нічого не значать, в которих правдива історія мовчить, в которих жи-ють тільки старі прикостнілі, буцім то історичні, а справді противорозумові і противолюдські традиції». Так характери­зується літературна продукція «Слова», «Семейной библиотеки», «Весни» та їм подібних видань. У такому ж плані велась полеміка з віденськими «Вістником» та «Страхопудом».

Плідною була думка про те, що розви­ток національних літератур € важливим і ефективним засобом єднання слов'янсь­ких народів, що рідна література «має нас зазнайомити і подружити з світом» (1862, № 39, с. 349).

Вплив «Основи», а можливо, й відомої статті М. Чернишевського відчувався у розмірковуваннях про те, що на цьому етапі можна писати по-українськи поки що лише художні твори, а не наукові, які продукувалися в Галичині штучною, не-

такими ж увагою та піклуванням слід зрозумілою народу мовою (1862, № 8). ставитися й до спорідненої галузки — мо- Взагалі ідея спільності літературних ви й літератури української (1862, № 1, с. 1). Пізніше журнал запевняв, що «вся­кий москаль, який подасть нам братню руку дружби і скаже слово щирої любові

і схилля до нашого діла, той брат наш,

змагань і шукань обох частин українсь­кого народу лежить в основі ряду редак­ційних виступів (як правило, належали вони К- Климковичу). У статті, присланій нібито «Із-під сіль-

рідний брат і ми не одцихнемся од його, ської стріхи» (голос народу!), складається

панегірик мовній єдності обох частин українського народу на базі «чигирин-сько-київського-шевченковського наріччя», що «має найбільше краси і надійності служити підставою нашої малоруської лі­тератури» (1862, № 15, с. 117). «Мову Шевченкову зрозуміють по всіх кутках України, зрозуміють, певне і на Галичи­ні»,-^ твердилося й у «Листі з України» якогось М. Терезовського (1862, № 33, с. 286).

Планомірна популяризація творів Шев­ченка (у тому числі заборонених у Росії революційних політичних) за рукописни­ми копіями та лейпцігського видання «Новне стихотворения Пушкина й Шев­ченко» (1859) включала й власні оцінки діяльності поета, «которьш нас збуджав до житья ідеальнолюдського, віщуючи нам заразом нашу народню безсмертність, яко перший наш пророк... которого слово надало нам повагу меж народами» (1862, № 16, ст. 121).

Робилися спроби визначити місце Шев­ченка в літературному процесі порівняно з його попередниками: «Коли бо Квітка малював тільки настоящу жизнь народ­ню, Тарас окрім того бистрим поглядом перелітав і всю нашу кріваву бувальщину і зазирав орлиним оком в тайни будущр-го». Цікавим було порівняння поем «Гай­дамаки» і «Катерина»: в «Гайдамаках» вже відтворена картина не особистої, а за­гальної недолі, «шляхи з якої окроплюва­лись не безсилими слізьми, а кров'ю» (1862, № 39, с. 349—355).

«Вечерниці» пристрасно захищали Шев­ченка від всіляких фальсифікацій чи при­меншення значення його творчості в де­яких польських виданнях. У шести номе­рах друкувалася велика науково-публі­цистична стаття Грицька Будеволі (Д. Та-нячкевича) «Слівце правди Вгіеппікоші Іліегагко-му про нашого батька Тараса Шевченка». Спростовуючи злісні перекру­чення діяльності Шевченка, автор порів­нював його літературну місію з місією Пушкіна й Міцкевича (1862, № 35).

Щоб вагоміше звучали подібні твер­дження, журнал вміщує панегіричні від­гуки рядових читачів (1862, N° 15, ЗО), а також матеріали про переклади творів Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, з вдячністю говорить про благо­родну працю польських перекладачів Со-

вінського -і Горжалчинського (1862, № 22), сербського журналу «Денниця» (1863, № 9).

У зв'язку з творчістю Шевченка роз­глядається творчість популярного на За­хідній Україні письменника Ю. Федькови-ча, якого у статті Грицька Будеволі пря­мо названо «сином Шевченка, що заспі­вав його голосом» (1863, № 2). Твори Федьковича були яскравою демонстра­цією ідейно-естетичних засад тієї народної літератури, паростки якої популяризува­лись у «Вечерницях». Тут також було вміщено повість першого видавця журна­лу, визначного галицького новеліста Ф. Заревича «Хлопська дитина», в якій, за словами Франка, «уперше в нашім письменстві виведено мужицького сина, що добивається університетської освіти й віддається служінню народові» (41, 317).

Своєрідне продовження «Вечерниць» — журнал «Мета» — водночас вважав себе прямим спадкоємцем припиненої «Осно­ви». Це було перше в Галичині видання, що маніфестувало себе як всеукраїнський літературний (1863—1864), а згодом (1865) і політичний орган.

Полемічні виступи журналу здебільшо­го не носили вузького сектантського та національно нетерпимого характеру: кри­тика шовіністичних опонентів поєднува­лась із солідарністю з демократичними силами «ліберальної Росії і народної Польщі», з почуттям вдячності до тих ви­дань, «котрі віддавали справедливість на­шій народності» ^м.

Автор анонімного «Письма до громади» рішуче відкидає «залицяння» слов'яно­фільського «Дня», який «брав нас в опіку против ляхів, а як зайшла річ про нашу літературу, про самостійність народню, так закричав, що се «нелепость», або «изобретение украинофилов» (1863, № З, с. 258). А дружні застереження Черни-шевського зате, «що ми одриваємося від спільності з нашими братами на Вкраїні» і «хочем заводити для себе окремішню лі­тературу, не маючи за собою ані одного поважного голосу», приймаються з вдяч­ністю (с. 251—252). Накреслюється й практична програма наслідування прикла-

⁸⁹ Мета.—1863.—№ 1.—С. 93. Далі посилання на це видання подаються в тексті.

питання 3