Русский вестник.-- !857.— Т. 12.— С. 227. 70 Т. Г. Шевченко в епістолярії.— К. 1961 — С. 25.
проти ремісничого естетичного мотлоху — бездарних творінь крутоярченків, карпен-ків, юркевичів, а також вимогливі загальні перестороги землякам: «...ні суєслов-ною хвалою не повинні ми своїх писате-лів улещати», ні здобутками своїми «знічев'я величатись». Проте, навіть прокламуючи правильні ідеї, борючись за створення оригінальної й естетично досконалої літератури, Куліш надто суб'єктивно витлумачував характер тієї оригінальності, шляхи й методи її формування. До найприкметніших рис самобутньої української літератури Куліш відносив передусім її національну однорідність і суцільну демократичність — створюється і служить вона всій нації «од найпростішого селянина до просвіщеного європейською наукою пана». У відповідності з цим найважливішою її функцією повинна бути національно-виховна, морально-етична. Під таким кутом зору Куліш намагався оцінювати минулі й сучасні літературні здобутки, зміст і форму творів, характер типових позитивних героїв і т. п. Так Куліш прийшов до суцільного заперечення значення І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, «Котляревщи-ни» — бурлескно-сатиричної і гумористичної традиції загалом, творчості українських романтиків без огляду на ідейне спрямування їх творів. Відступи від проголошеного ним принципу «етнографічної достовірності» Куліш вишукував і в гоголівських «Вечорах на хуторі біля Диканьки», і в оповіданнях Марка Вовчка, відмовляючи їм у життєвій правдивості й типовості. Прокламова-ні ж самим Кулішем методи типізації, створення позитивних героїв насправді зводилися до ідеалізації патріархального, «незіпсованого» цивілізацією темного мужика, пропаганди національної відрубності й месіанізму української літератури загалом. Тенденційно витлумачуючи творчість Квітки-Основ'яненка, підносячи в ній здебільшого те, що було найконсерватив-нішого в ідейно-політичному й найпримі-тивнішого, патріархального в естетичному відношеннях, Куліш саме цього письменника оголосив ідеалом української літератури. Всілякі «чужі» віяння, «братання з чужими» Куліш рішуче став засуджувати в усьому — політичному житті, культурі, особистих стосунках, не раз дорікаючи Марку Вовчку і Шевченкові. Засуджуючи «го-голівські помилки» «натуральної школи», Куліш заперечував і відповідні їх оцінки в російській революційно-демократичній критиці, прогресивні теорії реалізму й народності в літературі. Так поступово, але діалектичне закономірно Куліш, що претендував на роль провідного теоретика й проводиря українського літературного процесу, фактично став гальмувати й дезорієнтувати той процес, спрямовувати його на ідейно-політичний консерватизм, естетичну патріархальну відсталість. Не дивно, що шкідливі оцінки й рецепти Кулі-ша викликали заперечення на сторінках «Основи» і ряду тодішніх російських видань. Проблемам розвитку української літератури був присвячений ряд статей М. Костомарова в російських журналах, де він відгукувався на вихід «Записок о Южной Руси» («Отечественньїе записки», 1857) і «Чорної ради» П. Куліша, «Украинских народних рассказов» Марка Вовчка в перекладі Тургенєва («Современник», 1858, 1859), а також в «Основі» — «Воспомина-ния о двух малярах» та «Две русские на-родности». Найціннішими у цих статтях, як,-і в його наукових студіях,,, було відстоювання потреби історичного підходу до оцінки кожного явища, потреби їх зіставлення з реальним життям. Це дозволило Костомарову висловити чимало слушних думок про ^творчість своїх літературних сучасників^ зокрема Шевченка, Марка Вовчка. Одним, з перших він висунув уі обгрунтував визначення Шевченка як прг-ета народного, підкреслюючи при цьому не лише його походження, а й постійний зв'язок, з, найкращими традиціями культури минулого, а головне — з сучасними народними прагненнями. Не поділяючи революційних ідеалів Шевченка, Костомаров відчув демократичний характер творчості.. поета ^т- «избранника народа», виразника соціальних прагнень, покріпаче-них мас. Не без успіху Костомаров намагався розкритИгвобщечеловеческий смисл» поезії, міжнародне значення діяльності.Шевченка, ч,иє,,місце «рядо.м,д:,: Мицкевд-чем й Пушкиньїм». На переконання,Ко,с-„томаррва, «..,..-$. великорус-, й.,.цоляк, й |не- ,,.и^фравігуз,цесди. талько у него.єсть позтическое чутье й •• теплое, любящее сердце, не останется без влияния поззии Шевченко» 71. Судження М. Костомарова, названого М. Добролюбовим <одним из лучших зна-токов малороссийского язнка й письмен-ности» п, про Марка Вовчка цікаві, крім усього іншого, тим, що ряд положень об'єктивно суперечив оцінкам П. Куліша. Твердячи, що «Народні оповідання» «виступают с голосом правдн й человеко-любия за слабих й беззащитних», М. Костомаров уточнює: «Зто речь народа, но не рассказчика-народа, не списанная со слов хотя народного человека, но призван-ного с целью рассказьівать по-народному й через то поставленного в искусственное положение, а подмеченная й подслушан-ная в то время, когда она виражалась не-вольно, не напоказ». Критик підкреслює й вміння автора оповідань «отьіскивать главнне поразительньїе чертн», «в немно-гом виражать многое», відсутність показної сентиментальності — тобто вміння відбирати й типізувати явища життя, а не обмежуватися міркуваннями «етнографічної достовірності»73. Щоправда, ліберальні положення, ще й оглядка на цензуру змусили Костомарова зробити певні застереження: картини народних страждань, зображені в оповіданнях, мовляв, є не масовим, загальним явищем,^ ї' лише поодинокими винятками в передреформеній Росії. Але подібні застереження, висловлені до того ж «не з целью обвинить автора», котрий «угадал требо-вания читающей й мнслящей части своего народа», по суті нічого не міняють. Навіть загальне побажання автору «не оста-навливаться на зтих первоначальньгх опитах," а раскрнть важную сторону народной жизни в более общих й знаменательних ее явленнях», «которие би раскрьіваля вековие рани, замазанние лицемерием й беспечностью, й указивали би на живо^ творную купель исцелєния»,, побажання-, висловлене у дещо навмисне високопарних і абстрактних тонах, все ж було прозоро зорієнтоване на приклад відважних «приг званн«х» митців, які «умолкали слишкам рано; может бить, не всегда по собствен- ной воле, а по приговору судьбм» и. Прозоріше про митців типу Шевченка і не скажеш... Проблеми конкретно-історичного підходу до оцінки літературних явищ торкалася й полемічна стаття М. Костомарова — відповідь на статтю В. Крестовського <Ходатайство Костомарова за Сковороду й Срезневского». М. Костомаров висміює дилетантські оцінки Сковороди, дані В. Крестовським без урахування часу й обставин діяльності видатного філософа і поета. Актуально й повчально для формування принципів літературної критики та історико-літера-турних досліджень звучало застереження М. Костомарова про те, що місце й значення митця визначаються «или по зстети-ческому достоинству, или по его влиянию на свой век, по степени, в какой он вьіра-жает направление, нравственное состояние окружающей его средн, по вместимости в нем умственннх требований й вкусов сов-ременников». Підкреслював М. Костомаров і потребу уважного з'ясування смаків, думок народу, довірливого до них ставлення. «Чтобн уметь показать истину,— писав він,— нужно прежде всего знать народ, пони-мать его прошедшее й настоящее, заговорить с ним именно с той стороньї, с какой следует и> с какой можно на него подей-ствовать». Важливого значення надавав Костомаров ретельному збиранню й вивченню фактів — основи всяких критичних суджень і оцінок. Відомо, як багато у справі розшуків, бібліографічного опису й дослідження першоджерельних матеріалів з української літератури зробила «Основа». Що ж до морально-етичної сторони, то Костомаров засуджував «несносную манеру — обращаться вместо статьи на автора, задевать личность вместо мнений»75. г „» наголошував на потребу чесного, неупере- дженого і компетентного судження про рецензовані твори чи досліджуване явище. На жаль, у подальшій еволюції Костомаров при оцінці стану і перспектив української літератури сам нерідко відходив від проголошених принципів. Серед виступів «Основи» на захист реалістичного мистецтва слід відзначити стат- ті Л. Жемчужникова «Несколькй замеча-ний по поводу последней виставки С, Пе-тербургской Академии художеств» та О. Сєрова «Музика южнорусских песен». Пафос статті Л. Жемчужникова спрямований проти відірваного від життя мистецтва, за таке мистецтво, яке повинно «сочувствовать жизни», прислухатися «к биению общественного сердца» в зображенні минулого, а особливо сучасного життя народу. Особливо повчальними для українських митців були акцентація проблем художньої майстерності, довершеності творів, підкреслення того, що поєднання критеріїв «що» і «як» є «венец художества». Цінним було те, що свої критичні зауваження та естетичні рекомендації автор ілюстрував творами не тільки російських митців, а й Марка Вовчка і Шевченка, які настільки сповнені «глибокого й щирого співчуття» до народу, що й самі по собі являють «жизнь, страдания народа, вм-лившиеся их устами» 76. Практично корисними були міркування кваліфікованого музикознавця О. Сєрова про характер вивчення і використання фольклору в оригінальній творчості, про шкоду неісторичного підходу до нього, штучних стилізацій. Позиції обох критиків перегукувалися з думками Шевченка, з деякими гострими виступами Куліша проти примітивних стилізацій то під народні пісні, то під поезію Шевченка. Широку критику Кулішевих естетичних концепцій та хибних оцінок конкретних літературних явищ розгорнув М. Максимович у статтях «Об историческом романе г. Кулиша „Черная рада"» (1858), «Оборона украинских повестей Гоголя» (1861), циклі нарисів, присвячених огляду української літератури. Безперечно, важливими були вже самі по собі спростування упереджених і безпідставних тверджень Куліша та відновлення наукової істини й справедливості, але не менш важила для розвитку літератури й літературної критики вимога конкретно-історичного підходу до творчості письменника, глибокого проникнення в його художній світ, врахування історично " Там же.—с. пз. 75 Основа.— 1861.—№ 2.—С. 179.
|