Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – С. 76 – 82.

типовіших. В цьому моменті історичний принцип досліду сходиться з принципом порівняльним. Ідео­логом такого синтетичного принципу в науковому досліді був Яків Ґрімм, автор німецької граматики, старовинностей ні­мецького права, міфології та історії німецької мови; озброєний результатами й методою порівняльного мовознавства свого часу, великий прихильник ідеї німецької народності, він почав доказувати глибоку давність німецької народності й її права на самобутність не лише на підставі мови, але археології, права, поезії, стараючись у суцільній картині змалювати побут давньо­го німця, з'ясувати його позитивні риси, цю заховалися донині в його мові, в поезії, в віруваннях, обрядах і ін.*У своїх студіях Ґрімм прийшов до установлення тісного зв'язку між релігією, міфом і їх висловом — поезією первісної людини. Г досліди над цією поезією ведуть до зрозуміння того народного духу, що спочиває в його конкретних основних виявах, у міфах і релігії. Таким чином, історично-порівняльні досліди над най-основнішими культурними виявами народного духу в його міфах, у поезії в напрямі лише історичного студіювання і творили перший етап історичної школи.

Ці наукові принципи та ідеї запанували в літературно-науковій критиці ХІХ ст. всіх культурних народів і дзвінким гомоном одбилися й серед українських учених.

4. Першим яскравим представником цієї школи на Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). У передмові до першого видання збірки українських народних пісень (р. 1827) учений ці ідеї формулює так: «Прийшов, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народ-н о с т й; починає вже сповнюватися бажання — хай тво­риться поезія дійсно руська! Ліпші наші поети вже не в основу та зразок своїх творів постачають твори інших племен, але лише засобом до повного розвитку самобутньої поезії, що зародилась на рідному ґрунті, лише її довго приглушували чужоземні пересаджування, через які вона зрідка лише про­бивалася. З цього погляду на велику увагу заслуговують пам'ятки, де повніше виявлялась би народність; це є пісні, де звучить душа, порушувана чуттям, і казки, де відбивається народна фантазія. В них^ часто бачимо міфологію, повір'я, звичаї, обичаї і нерідко дійсні події, що в інших пам'ятках не

доховалися: «сказка ---- складка, а ІгЬсня — бмль», каже

приказка. З цього боку досить визначні, а через те гідні уваги й поваги були б і студії, що вишукували б сліди народної

«Малорусскія гг&сни, издан. М. Максимовичем-ь». М., 1827. (Пе­редмова), або: «Собрание соч. М. Максимовича». Т. II. С. 439—-452.

міфології, обрядів, збірки пісень, приказок і ін. Особливо мова стає краща через досліди останків минулого, де вона ближча до свого коріння, а тим самим чистіша структурою і дужча силою. Це особливо можна віднести до пісень слов'янських, які наочно визначаються своєю артистичністю. Ця їхня артистичність може послужити яскравим доказом на те, що поезія — вроджена прикмета людського духу, що лише справжня поезія може бути його властивим твором.

З такими думками я звернув увагу на ці речі на Україні, й на перший раз видаю вибір пісень цього краю, гадаючи, що вони будуть цікаві й навіть із багатьох поглядів корисні для нашої словесності — маючи ту цілковиту певність, що вони мають безсумнівну вартість і між піснями слов'янських племен займають одне з перших місць...» у

Далі Максимович порівнює українські пісні з московськими щодо їхнього змісту, тону й форми і приходить до таких висновків:

«Сутня різниця між ними полягає ось у чому. У мос­ковських^ піснях виявляється дух, покірний своїй долі і під­леглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя, бо він сприятелився з природою І любить її змальовувати підмальованою, адже ж тут його душа може свобідно виявитися. Він не силкується в пісні висловити об­ставини дійсного життя; зате бажає немов одділитися від усього того, що існує, й, закривши рукою вухо, хоче начебто загубитися у згуку. Через те московські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям, якоюсь розкішливістю і плавкою протяглістю. В українських — менше такої розкоші (за винятком обрядових пісень, де часто вони сходяться з московськими і ін., через що так — видно з попереднього) і протяглості; вони, виявляючи боротьбу духу з долею, від­різняються поривами пристрасті, збитою (сжатой) твердістю й силою почуття, але і природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше досаду й тугу; в них більше дії. Отже, ця дія відбилась і в наступних піснях драматичною формою»...

«Туга, що становить найважнішу прикмету українських пісень, не прикриває їх, але пронизує. Відгук її чується в усіх піснях; навіть іронія, до якої дуже схильні українці, часто переплутується з нею, й через те постає цілком особливий, дуже гарний ряд пісень.

Ніжні пісні визначаються незрівнянною простодушністю і природністю, якій зовсім не заважають безпереривні порів­няння. Дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм задля повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він, через своє дитинство, ще приятелює, і в її предметах бачить, одчуває щось

подібне до себе яскравіше і правдивіше. Через те то ви знаходите тілько порівнянь із непідмальованою зокільною при­родою, тілько розмов із буйним вітром, дрібним дощем, чор­ними хмарами. Тужлива, віща зозуля, самітний явір, плакучі

іви та гнучкі лози, сумна калина, хрещатий барвінок ---- ці

емблеми окремих станів духу мимоволі нагадують йому його самого, і він висловлюється за допомогою їх, немов тому, що інакше не може; зате в метафорах московських пісень ми помічаємо більше штучності, щось наче самоволю і бажання прикрас...

Щодо співу, то в росіян далеко ліпше співають чоловіки — це начеб до них належало; на Україні цією здібністю й часто в високій мірі наділені •— жінки.

Сама мелодія або музика, коли вона однаково гарна й у московських і українських піснях, то треба признатися, що в останніх вона без порівняння різноманітніша...»

Щодо форми, то, на думку Максимовича, форма україн­ських пісень займає посереднє місце між московськими та польськими; з першими лучить їх тонічний розмір (силабічні лише пісні, складені для співу бандуристів); з польськими вони споріднені тим, що римовані, або хоч мають співзвучність, що в них є дзвінкі й часто здрібнілі ймення, від чого в них ніжність і гармонія, і тим вони перевищують пісні московські.

Від 1834 р. Максимович — професор Київського універ­ситету, де перед ним розкривається широке поле наукової праці з історії літератури, переважно української. І на цьому ста­новищі перше, що наш учений опрацьовує, це найвидатніший український твір: «Слово о полку Ігоревім». Треба сказати, що до тридцятих років XIX ст. наукова думка про цей твір була в самому зародні. Відкриття такого твору в одному та ще й попсованому списку поставило вчених у трудне становище. Вони станули не лише перед проблемою виправлення незрозу­мілого в багатьох місцях його тексту, але перед ще більшою проблемою: чи дійсно цей твір — витвір ЛІ І ст., а чи не якийсь бува фальсифікат. І над цими питаннями переважно й змагалась наукова думка. Вони постали від того, що взагалі літературно-наукова критика стояла дуже низько, і в учених не було методологічних засобів, щоб доказувати свої твердження. Р. 1835 до цього твору підходить і Максимович. З'ясувавши історію праць над цим твором, сконстатувавши найрізно­манітніші проблеми, які вчені вже були поставили, але не

Максимович М. ГГЬснь о полку Игорев-Ь. / Изь лекцій о Русск. слов., читан. в* 1835 г. вт> Университеть св. Владим. Собр. соч. Т. ПІ.

вирішили остаточно, проф. Максимович цілком логічно пере­ходить до вирішення найспірнішої справи — справи оригі­нальності і давності «Слова». Вчений стає на бік позитивного твердження й доказує його безперечними фактами, навівши повість із XIV ст., знайдену Тимковським¹², «Сказаніє о побоїщі», де відгук «Слова» відчувається на кожному рядкові, навівши за Калайдовичем й уривок із «Апостола» з І307 р., що духом теж наближається до «Слова», й не лише сам переконується, але переконує й деяких скептиків, що ці й ціла низка інших фактів є якнайліпший доказ стародавності цього твору, а далі стверджує, що «Слово», як історична поема, не знає подробиць подій, та зате повне історичної правди свого часу. Далі, подавши зміст твору, радить іншим ученим під­ходити до нього не з погляду теорії критики, але виходити з основ самого твору; а текст «Слова» після аналізи нашого вченого свідчить про те, що цей твір є виявом тодішнього життя в дусі тодішньої, з одного боку, літературної поезії, а з другого — народної поетичної творчості. Цим кінчається перша частина студії.

В другій частині вчений підходить до з'ясування і світо­гляду, і тих поетичних рефлексів автора «Слова», що ховають­ся в його пісні; тут він аналізує самий «дух» поетичного твору й констатує вияв у ньому духа любові взагалі, воєвничого духу любові автора до минулого і скорботність над сучасним йому; аналізує картини бою і смерті, і талановито, великою кількістю паралелей із української народної поезії, переконує нас, що ці моменти автор розгорнув лише в дусі нашої народної пісні. З цього вчений виводить велику любов автора «Слова» до пісні, з ясовує змагання поета змалювати любов жінки («Плач Ярос-лавни») і, нарешті, спиняється над виявом великого духа віри поета.

Третя частина студії — видатний для того часу аналіз вислову у «Слові» й поетичної мови, цебто вчений аналізує поетичні засоби малювання. Він пише: «І в попередньому викладі я показав, яким чином із співчуття співця до природи постає спосіб вислову його думок через предмети природи: його метафоризм конечний і природний, а не вигадуваний і штуч­ний». 'Через те порівняння в його поезії є головний спосіб малювати дії, головний образ вислову, що становить справжню красу, а не лише оздобу. І вчений розглядає різні типи порівнянь у «Слові» й доказує їх народність на основі великої кількості прикладів із української народної поезії [1) порівняння позитивне, 2) негативне й позитивно-негативне; потім ці типи порівнянь збираються в цілі складні картини, що вже є алегоріями]. Далі автор з'ясовує народно-поетичну символіку птиць і звірів: сокіл — символ хоробрості, лебідь —

символ співу і звуку взагалі, як і в думі про Коновченка, соловей — емблема співця, орел — символ лету поетичної фантазії, зозуля — символ сирітства і туги, протилежні остан­ньому символові галки й сороки — символи недоброї прикмети — смерті, вовк — символ швидкого бігу землею, тур — символ сили й хоообрості. Після цієї символіки (об'єктивної. — Л. Б.) учений з ясовує суб'єктивні засоби малювання — повто­рення. Отже, й тут, а також і в мові — дві стихії: літературна й народна. Все це й інші дані свідчать, що поет був українець.

Тут Максимович переходить до з'ясування форми «Слова». «Українські думи, — пише він, — бандуристи співають мішано: то свобідними реченнями або речитативом, то певним співом або голосами, вони складені з віршів (стихів) різної довготи й різноманітного розміру». «Слово» могло було бути складене з таких віршів, і не для співу, і навпаки, могло бути співане, хоч і не було все віршованим твором. Тут учений подає історію поглядів на «Слово» його попередників: Восто-ков¹ (1817 р.) гадав, що воно написано прозою; Дубенський¹⁵ (1828 р.) уважав, що «Слово» — правильний вірш, гекза­метр. Максимович того переконання, що «гармонійний вільний рух мови «Слова» відбувається, так би мовити, окремими різноманітно-згідними хвилями, які п. Востоков називає періо­дами або віршами, і що з середини їх вириваються справжні вірші, інколи навіть однакової міри, а інколи навіть між собою згармонізовані, й об єднуються по кілька на одну риму. А ці вірші взагалі не такого визначеного ладу й одноманітного розміру, як народні московські, але такі різноманітні й вільні, як вірші українські, особливо в думах. ^Справедливо, що «Пісня Ігоря» інколи збивається на казковий московський лад; але ще більше наближаються до неї українські думи, особливо старовинні, через невизначену інколи велику кількість стіп у своїх віршах, що звучать рівномірною, вільною гар­монією... через те лад у «Пісні» цій правдивіше назвати стародавнім повістярським руським ладом, що попереджував такий самий лад української й московської поезії й ховав у собі зародень одної і другої».

Як бачимо, багато нового і свіжого має в собі ця незвичайна для тих часів праця Максимовича. Не кажу вже про новий погляд на «Слово», як на старовинну українську думу, погляд, що дав привід до створення цілої школи українських учених в особі Ю. Тиховського¹⁶, Антоновича і Драгоманова*, Ф. Колесси і багато ін. аж до сучасних днів, а внаслідок

народа.

Колесса Ф. Про генезу укр. _дум. Л., 1922.

ія п*сни малорусскоп,

цього і до постання перекладів його розміром української думи (П. Мирний); не кажу про нове для того часу й талановите з'ясування символіки «Слова», чим причинився вчений до постання цілої, спеціально української, символічної школи вчених (Костомаров, Потебня й ін.), про що будемо говорити далі; не кажу про нове з'ясування поетичного стилю «Слова», що дало привід іншим ученим (Потебня й ін.) до поглиблення цієї проблеми, — ця праця Максимовича надзвичайно цінна своїм методологічним розробленням, тою системою незвичайно послідовною, а не випадковою, тим незвичайно об'єктивним обґрунтуванням кожної нової проб­леми, кожного нового висновку, тим-то й тепер вона не втратила своєї вартості. А ця система її, так би мовити, органічна і збудована не на теоретичних міркуваннях, а на самому творі. Текст, символіка, стиль і форма твору — ось підвалини й фактори, що потребують якнайдокладнішого розроблення. Як побачимо далі, ці методологічні основи досліду й до сьогоднішнього дня не втратили своєї науково-методологічної вартості. Над розбором «Слова о полку Ігоревім» вчений працював і після і у свойому житті не раз повертався до з'ясування різних його деталей.

В інших працях Максимович не раз зачіпав такі питання, що мають і методологічне значення. Так, учений уперше підіймає методологічне питання про те, яке місце займає народний твір (дума, історична пісня) як історичне джерело; він з'ясовує, що образи-посилання на Дій, Дунай і ін. (істо­рична пісня про Харка) в народних піснях не треба розуміти буквально, як це робить Куліш у «Зап. о Южн. Руси», а лише як певні символи народної поетичної фантазії, й тим роз'яснює, яке мусить бути відношення дослідника до самих народних творів і до тих образів-символів, про які наш учений писав іще в передмові до збірки українських пісень 1827 р. і в студії про «Слово о полку Ігоревім» 1835 р. Далі вчений доказує Пого-дінові споконвічність українських народних пісень, і те, що мова й література київського періоду споконвіку українська. Таким чином, Максимович, уперше виступивши на українське наукове поле, мусив не лише самостійно протоптувати стежку через це пустинне поле, але й прочищувати його від тих некритичних поглядів, шо попадалися йому на дорозі. В цьому величезне значення Максимовича, як першого глибокого й оригінального українського вченого, для якого поетичний твір, хоч і був вартий не сам про себе, а швидше як об'єкт досліду ідеї народності, народного духа, досліду певних історично-культурних моментів, бо учений був передусім істориком, все ж таки твір був цікавий для нього і своєю символікою як такою та структурою своєї форми.

І форма його наукових статей була оригінальна. Більшість його студій викладено в формі епістолярній до вчених, архео­логів, письменників українських і неукраїнських (Погодін, гр. Уваров, Куліш, Ґалаґан¹⁹ і ін.). Крім своїх студій над окремими науково-літературними й історичними питаннями, Максимович р. 1839 робить спробу розробити курс історії руської літератури. В цьому курсі вчений цілком стоїть на культурно-історичному становищі й будує його у зв'язку з історією мови в дусі теорії Ґрімма. Тут літературу він визначає так: «Іменем словесності визначають цілокупність па-м яток, де виявилась душа й життя народу за допомогою мови, усно або писано»; тут також учений розрізняє усну поезію й називає її словесністю, писану, яку зве «сочиненіями» (творами).

Цінною рисою в цій будівлі історії літератури є змагання накреслити органічний розвиток; Максимович, як природник, робить першу спробу еволюційного розробу свого курсу історії літератури, як «поступеневого розвитку в узаєм-ному зв'язку зі всім життям народу».