Кулиш П. Взгляд на малороссийскую сло-весность по случаю вьіхода в свет книги «На­родні оповідання» Марка Вовчка.—С. 230.

5 8-289

опублікованих на сторінках альманаху «Хата», Куліш відзначає художню май­стерність письменників, їх творче викорис­тання фольклору. Разом з тим, обстоюючи думку про потребу піднесення художнього рівня літератури, справедливо виступаючи проти «схоластики семинарской музи», на захист усього живого в мистецтві, Кулі-шеві не завжди вдавалося знайти його там, де воно вже ясніло всіма своїми барвами як явище класичне і неперехідне.

Куліш, хоч і надавав виняткової ваги ролі етнографи і фольклору в розвитку української літератури, все ж не схиль­ний був обмежуватися їх копіюванням. Навпаки, він обстоював необхідність поси­лення ідейно-виховного елемента в проце­сі створення нових літературних зразків. Теоретично, умоглядно обстоюючи прин­ципи «естетичної критики» супроти мисте­цтва тенденційного, Куліш, однак, коли звертався до конкретного аналізу літе­ратурних явищ, часто сам виступав у ролі ментора-дидактика. Він не заперечував громадської ролі української літератури, але на її визначенні відбився вплив його загальної політичної доктрини, політичних позицій тих суспільних сил, ідеологом яких він був.

Під цим кутом зору істотно важливою є проблема позитивного героя і позитив­ного ідеалу в літературно-критичній про­грамі Куліша.

Одним з головних героїв української літератури, зауважив Куліш, повинен бути статечний, узагальнений «зажиточннй про­столюдин», що втілював би найсуттєвіші риси українського національного характе­ру. З дальших пояснень випливає, що це буде, так би мовити, уособлення певних морально-етичвих чеснот, ідеалізована особистість, в політичному аспекті — об­раз «украинофила-землевладельца», «ху­торянина», який складає «середину между классом изнеженннм, апатичним к успе-хам общего благосостояния, й между классом невежественннм, чернорабочим», саме той ідеалізований образ, який здат­ний представити «народу повсеместнне образцн того, чем может бьіть небогатнй, но й не убогий украинец, верннй своим историческим преданиям» ²⁹⁸.

** Куліш П. Украинофилам // Записки Україн­ського наукового товариства в Києві.— 1911.— Кн. 8.—С. 86.

'За Кулішем, український письменник не може не бути моралістом, носієм самосві­домості нації, серед засновників якої на чільному місці має зоставатися вірність традиціям минувшини в їх застигло ціліс­ному вигляді, відтак одним із первинних чинників, на думку критика, від котрих «находится в совершенной зависимости су-ществование материальное».

Ідеалістична основа естетики Куліша значною мірою склалася під впливом фі­лософії Шеллінга. У Шеллінговій філо­софській системі його вабила ідея одвічно консервативного національного духу, за­консервованого в колі емоційно-чуттєвої відрубності. Основи психічного складу української нації Куліш виводить із пер­вісної сталості традицій, нібито не підлег­лих радикальним змінам, як такі, що грунтуються на релігійній моралі, хуто­рянському аристократизмі. Цим, власне, за Кулішем, значною мірою визначається емоційно-чуттєва, психологічна сфера ду­ховних стимулів української нації, а від­так і природа її художнього письменства.

Індиферентно ставлячись до соціально-класових критеріїв у процесі естетичного пізнання української дійсності (до речі, супроти кращих наслідків власного ху­дожнього досвіду, підтвердженого, напри­клад, у романі «Чорна рада»), Куліш-критик тим самим звужував творчі здо­бутки українського письменства, обмежу­вав його можливості.

У загальних обрисах Кулішева копцеп-ція українського літературного розвитку виглядає так. З погляду художньо-творчо­го, стильового українська література у своєму розвитку повинна виходити з двох, органічно пов'язаних між собою прин­ципів,— ідеально-етичного, національно-дидактичного і принципу етнографіч­но-фольклорної вірогідності. Українській літературі необхідно створити зразки іде­альної прози, поезії чи драми, залишаю­чись при цьому пізнавально-значущою з погляду етнографічно-фольклорного.

Показовою є позиція Куліша щодо твор­чості Шевченка і Марка Вовчка. Ставлен­ня Куліша до Шевченка в різні періоди позначено було деякими відмінностями. Серед численних його оцінок творчості великого поета знаходимо чимало досить високих і проникливих. Найбільшу увагу Куліша привертали ті твори Шевченка,

130які переважно пов'язані були з колом родинно-побутових, лірично-фольклорних тем, мотивів, образів.

Про поему «Наймичка» Куліш, напри­клад, писав так: «Содержание ее очень просто й не похоже на вимисел; но изя-щество форми обнаруживает в ней твор-чество внсшего разряда. Живопись при­роди й нравов малороссийских возведена здесь до изумительной точности й вместе с тем свободьі, в которой искусство замет-но только для опитного глаза. Наивное й трогательное положено автором в основу своей позмн, й в зтом отношении я не знаю ничего совершеннее ни в одной евро-пейской литературе.

Что касается до язика, то призиваю в свидетели людей, изучавших народнне украинские песни: здесь он блещет всею свежестью й горит всеми красками, ка-кие только ми встречаем в наших лучших песнях, изображающих семейннй бнт, материнские чуства й умилительное бла-гочестие народа» ²".

Це був перший відгук про поему, з яким виступив Куліш, коментуючи публікацію твору в «Записках о Южной Руси». При­мітним е те, що захоплююча характерис­тика «Наймички», особливо її художніх якостей і місця у світовій літературі, якоюсь мірою передувала відомій фунда­ментальній праці І. Франка про цей твір. Кількома роками пізніше подібну оцінку Куліш дав і поемі «Катерина». Коли ж йшлося про революційну лірику поета, його політичну сатиру, героїко-історичну проблематику, то Куліш або обходив мов­чанкою, або виступав у ролі суворого критика.

Показовою є й еволюція поглядів Ку-ліша на творчість Марка Вовчка. Відомо, що йому належить заслуга першої публі­кації «Народних оповідань» Марка Вовч­ка. В ранніх його статтях про письменни­цю (в передмові до «Народних оповідань», а також в уже згадуваному огляді в «Рус-ском вестнике») її твори одержали захоп­люючу оцінку. Статтю в «Русском вестни­ке» Куліш закінчував так: «Зто самая современная, самая нужная теперь книга... Марко Вовчок вводит нас в познание ха-рактера й жизни народа й в то же время

148.

5*

Записки о Южной Руси.— Т. 3.— С. 147—

он наполняет нашу душу теплотой чувст-ва, дьішащей в каждом его слове. При-ветствуем его с восторгом на нашем слиш-ком мало еще возделанном литературном поле й много, много возлагаем на него надежд» ³⁰°.

Ранні Кулішеві статті про Марка Вовч­ка справили позитивне враження на про­гресивні кола російської й української громадськості, сприяли популяризації «Народних оповідань».

У багатьох моментах ці статті проти­стояли виступам О. Дружиніна, М. Де-Пу-ле, Соколовського та ін., що з'явилися у 1859—1860 рр. у журналах «Светоч». «Библиотека для чтения», «Русское слово» і в яких «Народні оповідання» всіляко шельмувалися. У той час, коли Дружинін, наприклад, правдивий показ у творах письменниці поведінки панів, їх морально­го обличчя оголосив «перебільшенням», «введенням виняткових явищ в галузь ми­стецтва», «мерзотно-огидними епізодами», Куліш писав, що в «Народних оповідан­нях» все «живо, внразительно, просто, как в действительности, й все связано между собой общей идеей, которой автор не вн-сказнвает, но которая сама собой вьіра-жается в каждом факте» ³⁰¹.

Коли М. Де-Пуле оголосив кращі опові­дання збірки Марка Вовчка «нехудожні-ми», то Куліш писав про них як про «вполне самостоятельнне, истинно ориги-нальнне рассказьі», кожний з яких «от начала до конца представляет гармони-ческое во всех частих й в самих мелочах художественное создание». Коли реакцій­на критика обвинувачувала Марка Вовч­ка в ідеалізації народу, мовляв, у фаль­шивому, не типовому показі народного життя, Куліш писав про її оповідання: «...ви видите перед собой народ, слншите народ, знаєте, как он живет, понимаете, как чувствует»³⁰².

Слід сказати, що вже в перших висту­пах Куліша про Марка Вовчка відбилися й інші думки, розвинені в його пізні­ших висловлюваннях.

Критик, власне, не порушує питання про антикріпосницький характер творів Марка Вовчка, їх викривально-революційне спря­мування. Ліберально-поміркована суть

"" Русский вестник.— 1957.— Т. 12.— С. 234.

³⁰¹ Там же.— С. 232—233.

³⁰² Там же.

тлумачень Куліша виявилась і в тому, що він побачив у «Народних оповіданнях» і навіть у наступних творах письменниці лише пасивний образ народу, обійшовши мовчанкою відображення в них великих життєвих волелюбних сил, що таїлися в народі. Відомо, що ці провідні тенденції творів Марка Вовчка блискуче розкрито у статтях і окремих висловлюваннях ре­волюційних демократів — Шевченка і Доб-ролюбова, Герцена і Чернишевського.

у Ізбо—1862 рр. Куліш не раз повер­тався до оцінки «Народних оповідань». Але тепер, у час загострення ідеологічної боротьби в суспільному й літературному житті, коли остаточно завершився ідейний і особистий розрив між Кулішем і Мар­ком Вовчком, погляди критика на твори письменниці в ряді моментів різко зміню­ються. Притому з'ясовано, що вістря сво­їх несправедливих випадів і суджень Ку­ліш спрямовує, зокрема, на повість «Ін­ститутка» — одному з найвизначніших зразків критичного реалізму в українській літературі. Стверджуючи, що «самостій­ного творчества ми ще в «Інститутці» не вбачаємо», він вважає за необхідне під­креслити, що твори Марка Вовчка — то ще не «поеми з народної жизні», а лише етнографічно-фольклорні нариси.

Не приховуючи свого роздратування з приводу захопленої оцінки з боку передо­вої російської критики «Народних опові­дань» Марка Вовчка, їх суспільно-мисте­цької цінності, Куліш писав: «Тим-то й остерігав я своїм переднім словом сусід­ню критику (нашої ще немає) од неумис-ної хиби...» ^мз

В усьому цьому можна відчути вияв хворобливої реакції збентеженого лібера­ла перед силою і винятковим громадським резонансом творів Марка Вовчка. Тут є своя закономірність, коли мати на увазі, що повість «Інститутка» поряд з Шевчен-ковими поемами і поезіями останніх років суперечила певним чином Кулішевим пог­лядам на розвиток української літератури. Одним із вузлових компонентів естети-ко-критичної концепції Куліша е поста­новка в широкому плані питання про роль творчості Квітки-Основ'яненка в розвитко­ві суспільно-національного й мистецького аспектів української літератури, у форму-

•«Хата.-С. XIII.

ванні її змісту, мети. Ні про кого з укра­їнських письменників Куліш так часто^ й багато не писав, як про Квітку-Основ'я-ненка. Для Куліша Квітка — це той ідеал українського письменника, яким він був у минулому і яким його уявляв критик у сучасному і навіть яким він міг бути в майбутньому. Ця оцінка поширюється не на всю спадщину письменника. Куліш стримано ставиться до сатирично-гуморис­тичних тенденцій у творчості Квітки-Осно­в'яненка, передусім зважає на її сенти­ментально-ідилічні, моралізаторські еле­менти. Хоч у міркуваннях Куліша про Квітку було чимало слушного, вдало під­мічених деталей, загальні його характе­ристики й оцінки односторонні.

Позитивні образи Квітчиних повістей привертали увагу критика, оскільки в них відбивався «величавий образ малороссии-ского простолюдина» як своєрідного носія ідей «общества смиренних проповедников христианства». Все те, що у Квітки по­в'язано з ідеалізацією смирення, покірли­вості, релігійного екстазу, Куліш підно­сить на п'єдестал культу українського національного характеру, національних традицій, що становило, до речі, одну з уразливих тенденцій Кулішевої 'літератур­ної програми в цілому і що знову ж таки суперечить твердженням про вузькоетно-графічні вимоги критика до української літератури.

Квітка, за Кулішем, цінний не лише як художник-етнограф, а й як художник-мо-раліст, що дивився на світ «з готовою фі­лософією», що «народну мисль проводив

через народну жизнь».

Явно ідеалізуючи слабкості Квітки, Ку­ліш немов домальовує образ письменника по-своєму. Не менш істотним є і те, що Квітка глянув на життя людей, як зазна­чав критик, «тим самим поглядом... що й той великий чоловіколюбець», що Квітка своїми творами немов скликає всіх укра­їнців «у рідну сім'ю», подаючи в них «науку тихого богобоязливого життя» ³⁰⁵.

Розмова Куліша про Квітку-Основ'я-ненка все більше перетворювалася на своєрідний засіб проповіді консерватизму й релігійного смирення, на привід для по­леміки з демократичною літературою І

*>• Куліш П. Слово од іздателя.—С. VII. «Основа.- 1861.—№ З —С. 26.

критикою. Мав рацію М. Максимович, ко­ли писав, що Куліш тенденційно, не істо­рично оцінює творчість Квітки-Основ'я-ненка, а в ряді пунктів своїх доведень навіть накидає письменникові власні уяв­лення про навколишній світ.

Часто писав Куліш і про Котляревсько­го. У літературно-критичних статтях 1856—1857 рр. його творчість оцінювала­ся загалом позитивно, хоча порівняно стримано. Пізніше у «Хаті» й «Основі», в час розгортання своєї літературної про­грами, Куліш оцінював творчість Котля­ревського різко негативно.

Визнаючи талант Котляревського і на­віть вважаючи, що письменник при всіх своїх недоліках був одним із тих неба­гатьох українців, які «прямо или кос-венно повели нас еще с того времени к ньшешнему нашему самосознанию» ³⁰⁶, Ку­ліш, однак, твердив, що автор «Енеїди» завдав українській літературі шкоди. За Кулішем, «Енеїда» «носит на себе призна­ки глубокого упадка народного чувства самосознания й самоуважения», оскільки в ній, мовляв, «собрано все, что только могли найти панн карикатурного, смеш-ного й нелепого в худших образчиках простолюдина», оскільки в ній відбився «презрительннй взгляд на простона-родье» ³⁰⁷.

Драматичні твори Котляревського Ку­ліш ставить вище,.але все ж оцінює їх так само несправедливо, вважаючи, що письменник «впал тут в другую край-ность — в аффектацию й сентименталь­носте» ³⁰⁸. Якщо п'єси Котляревського і за­слуговують на увагу глядачів та читачів, то його «Енеїда» є просто, за висловом Куліша, «анахронизмом для современного чтения». «Уже самая мисль — написать пародию на язьіке своего народа,— пояс­нює свою думку критик,-— показьівает от-сутствие уважения к зтому язьїку»³⁰⁹.

Чим була продиктована така сувора критика творчості Котляревського? Де в чому виходила вона зі справедливих ви­мог відмежувати літературу від зливи антихудожніх бурлескних стилізацій, що з'явилися одразу після «Енеїди» і з при­воду яких Куліш виступав досить гостро.

³⁰⁶ Там же.—№ 1.—С. 262.

³⁰⁷ Там же,— С. 236, 244. ^ш Там же.— С. 248.

** Там же.— С. 245.

Подібного роду виступи Куліша поясню­вались якоюсь мірою також напруженою атмосферою полеміки «Основи» з реакцій­ною пресою навколо проблем розвитку української літератури й мови. І все ж суттєве в тому, що саме цей національно-етнографічний, національно-дидактичний критерій, розвинутий до того ж однобічно, з яким Куліш часто підходив до оцінки історико-літературних явищ, виявився об­меженим, не даючи можливості об'єктив­но, конкретно-історично розглянути літе­ратурні факти. У своїх міркуваннях про Котляревського Куліш акцентує, власне, на зовнішніх ознаках його творів.

За бурлескно-травестійною формою, за­кономірною на певному етапі розвитку лі­тератури, Куліш так і не побачив правди­во зображених картин народного життя, побуту, звичаїв, не відчув суспільного зна­чення спадщини Котляревського. Саме тому проти Кулішевого підходу до тлума­чення й оцінки творчості Котляревського виступила переважна більшість діячів української культури (М. Костомаров, М. Максимович, М. Мизко та ін.).

У відповідь на випади Куліша проти «Енеїди» один із співробітників «Основи» полтавчанин Терещенко 'написав цікаву статтю, в якій на численних фактах пока­зав велику популярність поеми в народі. Багатий фактичний матеріал, наведений у статті, дав підставу авторові зробити та­кий висновок: «Между тем критика в настоящее время произносит над самим Котляревским й над его «Знеидой» стро­гий приговор. Кто же ошибся? Кто боль-ше прав: общество ли, относящееся к личности позта й его произведению с ува-жением й любовью, или критика, под-вергнувшая й личность, й произведение Котляревского безусловному осуждению» («Основа», 1861, № 2, с. 175).

Деякі специфічні риси естетики Куліша в її конкретно-аналітичному вияві про­демонстровані також у його так званій етнографічній критиці романтичних опові­дань Гоголя з циклу «Вечера на хуторе близ Диканьки».

Активну розмову про ранні твори Го­голя Куліш почав ще за кілька років до своїх сенсаційних виступів у «Основі». Він слушно відзначав загальну поетичну то­нальність «Вечеров на хуторе близ Ди­каньки», романтичне оспівування в них

того, що є прекрасного в українському народі,

В «Основі» Куліш, обминувши те по­зитивне, що ним раніше відзначалось у «Вечерах на хуторе близ Диканьки», пе­рейшов до їх розгорнутої критики. Тепер уже йшлося не стільки про окремі неточ­ності етнографічно-фольклорного характе­ру, наявні у «Вечерах на хуторе близ Диканьки», скільки про принципіальну не-співзвучність тих творів з Кулішевими ви­могами етнографічно-фольклорної досто­вірності.

Слід зауважити, що Кулішева критика ранніх творів Гоголя не виходила із за­гального заперечення творчості письмен­ника або якогось суб'єктивістськи-зневаж-ливого ставлення до нього. Навпаки, Ку­ліш шанував Гоголя, високо цінив його твори, особливо такі, як «Ревизор», «Мертвне души» та ін. Відомо, що Куліш чимало корисного зробив для вивчення життя і творчості Гоголя, а в 50-х рр. ви­дав у своїй друкарні збірник творів пи­сьменника, його листування та інші ма­теріали.

Коли реакційна критика в кінці 50— 60-х рр. спробувала відновити свої брудні нападки на Гоголя, Куліш у тій же «Осно­ві» одним з перших виступив проти цього у відзиві на «працю» Герсеванова «Го­голь перед судом обличительной литера-турьі» ³¹°, сповнену злісних інсинуацій і об­раз на адресу письменника. Писання Герсеванова Куліш піддав нищівному осу­ду як «жалкое изделие бурсацкой гра-мотйости», однак це не завадило йому в різкій формі заперечити романтичні опо­відання Гоголя з українського життя, оскільки вони, мовляв, «мало заключают в себе зтнографической й исторической истинн»^зп.

При цій нагоді він знову підкреслює, що завдання української літератури по­лягає насамперед у створенні збірного образу українця — «зажиточного поселя­нина» (який, за висловом Куліша, «одной пшениць: вьівез на ярмарку десять меш-ков»).

Окремі зауваження Куліша викликані наміром звернути увагу на потребу ви­вчення народного побуту, звичаїв, фольк-

лору, етнографії. Але в цілому його кри­тика згаданих творів Гоголя грунтувалася на виразно суб'єктивних уявленнях. При цьому умовності своєрідного романтично­го стилю українських оповідань Гоголя критик обминав.

Кулішеве тлумачення «Вечеров на ху­торе близ Диканьки» позначене, як і тлу­мачення «Енеїди» Котляревського і «Ма­русі» Квітки-Основ'яненка, прагненням підпорядкувати історико-літературні еле­менти аналізу виключно потребам новіт­нього літературного розвитку у властивій Кулішеві естетико-творчій інтерпретації. Цілком природно, що воно так само ви­кликало заперечення. Полемізуючи з ви­ступами Куліша, Максимович, наприклад, справедливо запримітив, що критик вихо­дить з прагнення представити народне життя, побут, авичаї в якомусь ідилічно­му, рожевому світлі³¹².

Аналіз програмних виступів Куліша, як бачимо, засвідчує ряд суперечливих мо­ментів в ідейно-естетичних поглядах кри­тика. Він не раз виступав проти «поверх-ностного знання» у відображенні життя. «Ведь й повествователь, й историк, й есте-ствоиспнтатель й философ,— писав він,— взялись изобразить кажднй по-своєму жизнь в ее истине, а не обманчивьій вид жизни» ³'³. Ці і подібні влучні міркування Куліша викликали значний резонанс.

Проте Кулішева літературна концепція в деяких провідних моментах, зіткнувшись з його художньо-критичною практикою, якраз і розходилася із закономірним праг­ненням відтворити життя правдиво, гли­боко, без прикрас і омани. В цьому і по­лягала одна з суперечностей концепції Куліша — суперечність між проголошеною вимогою показати «жизнь в ее истине» і фактичною обороною очищеного показу селянського життя й побуту, їх ідеаліза­ції з позицій наперед заданого принципу.

З різних приводів Куліш активно висту­пає прибічником суворих художньо-есте­тичних критеріїв у літературі, об'єктивнос­ті суджень, дорікаючи тим критикам, що прагнуть нав'язати письменникові певну ідею. І в той же час ніхто інший у такій мірі, як Куліш, раз по раз не вдавався в

³¹⁰ Там же.— 1862.—№ 1.

³¹¹ Там же,—1861.—№ 4.—С. 71.