Там же.—С. 139, 143.

обумовлених змістових і стильових особ­ливостей творів.

Переконливо доводячи, що Гоголь доб­ре знав історію, життя, звичаї, побут, на­родну творчість України, Максимович ро­бив висновок, що все це, поєднане з ге­нієм «великого душеведца», забезпечило глибоке й правдиве, художньо яскраве зображення українського народу, у той час як Кулішеві рецепти «етнографічної достовірності» призводили до викривлен­ня самої суті народного життя й характе­рів ⁷⁷.

Показово, що в такому ж дусі оцінював Кулішеві теорії та практику О. Пипін, вважаючи, що для нього характерна «крайня ідеалізація малоросійського на­роду в сентиментальному роді» ⁷⁸.

Для розкриття історичних джерел і за­кономірностей появи в українській літера­турі таких явищ, як І. Котляревський і П. Гулак-Артемовський, з'ясування їх міс­ця та ролі в літературному процесі й су­спільному житті, М. Максимович здійснює науковий екскурс у культурне минуле українського народу, а також апелює до народного сприйняття «Енеїди». Більш об'єктивно й точно оцінює він і творчість Г. Квітки-Основ'яненка.

Пафос статей Максимовича, присвяче­них явищам нової української літератури, полягав у тому, щоб застерегти дослідни­ків від безпідставного применшення есте­тичних цінностей і тенденційного їх пе­ребільшення — і те й інше викривлює іс­тину, дезорієнтує письменників, а тому може завдати шкоди справі дальшого роз­витку літератури.

Єдині історичні мірки, якими Максимо­вич прагнув користуватися при визначенні масштабності літературних явищ та їх місця в загальному літературному проце­сі, дозволили йому заперечити скептичне ставлення Куліша до «ближайших пред-шественников Шевченко» — А. Метлинсь-кого, М. Костомарова, К- Тополі — та са­мозвеличення власних заслуг⁷⁹.

Відзначивши ряд літературних досто­їнств роману «Чорна рада», Максимович звертав увагу на окремі порушення істо-

ричної правди, «многотрудньїй повество-вательннй язик», особливо на тлі «цвету-щей прозн Вовчка» ⁸⁰. Проте в полемічно­му запалі він не завжди віддавав належ­не позитивному в художніх і літературно-критичних творах Куліша, зокрема «Чор­ній раді» та епілозі до неї, про який Шевченко відзивався як про «дуже розум­ний і сердечний» ⁸¹.

Вірний своїй історико-літературній кон­цепції, Максимович підкреслював законо­мірність появи Шевченка, міцно пов'яза­ного з історичними традиціями, з життям народу та літературними змаганнями того часу на Україні та в слов'янському світі. «...Шевченко появился не внезапно упав­шим с неба азролитом, но крупним само­родком украинской земли, из тех позти-ческих ее приисков, над которнми работа-ло тогдашнее поколение малороссиян,— писав Максимович і полемічне загострю­вав своє твердження: — Он являлся не «посреди застоя нравственной жизни в Малороссии», а посреди живейшей дея-тельности в ней над литературною й науч-ною разработкою своей народности вооб-ще й особенно своих народних песен. Зтою деятельностью отличается десятиле-тие тридцатьіх годов, при начале которого й вся народная жизнь в Малороссии под-нималась одушевленно в бнвшем тогда казацком ее ополчении. Тогдашнее-то по­коление малороссиян й било готово й способно тотчас оценить по достоинству своенародного поета, настроенное его ожиданием. Шевченко явился в самую благоприятную для себя пору й бнл встре-чен в Малороссии живейшим сочувствием к нему, как желанному й жданному гостю» ⁸².

«Владеющий вполне родними для нас напевами й проникнутнй весь народним духом, он досказал нам в своем Коб-заре то, чего не смогли вигово­рить его литературние пред-шественники в своих стихотворени-ях» ⁸³,— такий висновок в устах глибокого знавця і безпосереднього учасника укра­їнського культурного життя звучав авто­ритетно, переконливо.

⁷⁷ Литературньїй вестник.— 1902.—Т. З, кн 1.— С. 121, 115.

⁷⁸ Пьтин А. Н. История русской зтнографии — Спб., 1891.—Т. 3.—С. 210.

⁷⁹ ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 43.

⁸⁰ Там же, од. зб. 558/1474, арк. 9.

⁸¹ Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т.—К., 1964.—Т. 5.—С. 185.

⁸² ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 44.

⁸³ Там же, арк. 45. Підкреслення наше.— П. Ф.

На жаль, можливо, загальна полемічна спрямованість розвідки Максимовича про­ти статей Куліша, де досягнення молодої української літератури не тільки тенден­ційно перебільшувались, а й протиставля­лись російській літературі, спричинила іншу крайність. Максимовичу здавалося, що українська література навіть з появою в ній Шевченка ще не доросла «до обще-европейского значення»⁸⁴. Не випадково, говорячи про «верховний сонм писателей первоклассннх», до якого ще не піднявся Шевченко, Максимович називав тих же геніїв, з якими Куліш порівнював не ли­ше Шевченка, а й Квітку-Основ'яненка, та й самого себе⁸⁵.

Проте не можна судити за це Максимо­вича надто суворо — головне було в па­фосі його статей і оцінок. Тривала віді­рваність від активного літературного ото­чення, безперечно, позбавляла вченого й належної інформації про дальші досяг­нення рідної літератури, про високі їх оцінки в Росії та всьому слов'янському світі.

Літературно-художня й літературно-критична програми «Основи» спиралися на культурно-освітню національну про­граму, широко розгорнуту журналом з тим, щоб активізувати якомога більше діячів. Все позитивне в діяльності «Осно­ви» діставало співчутливу оцінку найкра­щих російських видань, у тому числі «Со-временника», очолюваного М. Некрасо-вим, М. Чернишевським і М. Добролюбо-вим.

Ідеї історичної єдності українських зе­мель, спільності мови й культури, запере­чення національної відрубності, різка критика М. Чернишевським мовно-куль­турної лінії «москвофільської» газети «Слово» завойовували все ширшу під­тримку по обидва боки політичного кор­дону, що розділяв український народ.

Звертаючись до західноукраїнської ін­телігенції, ГГ. Куліш закликав: «Треба вам... з нашою словесністю більш обізна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас» — і тут же засуджував мовно-літера­турні «мудрування» «Слова» ⁸⁶.

На тому етапі розвитку суспільного життя, та ще й в умовах Галичини, на-

віть багато в чому обмежена культурно-національна програма «Основи» здава­лась достатньою, бо, як свідчив один із послідовників «Основи» — львівський жур­нал «Вечерниці», «там розкривається правдивий образ нашої теперішньої літе­ратури», звідти можна пізнати, «скільки ми уже маємо та як цінити...» ^а.

Загальнокультурну лінію «Основи», найкращі традиції «Русалки Дністрової» прагнули наслідувати галицькі видання початку 60-х рр. Навіть «Слово» іноді друкувало народною мовою твори С. Во-робкевича, В. Шашкевича, І. Гушалевича, І. Наумовича, О. Кониського і навіть Т. Шевченка. А керівник газети, один із ідеологів «москвофільства» Б. Дідицький, у цей час ще наважився видати добірку поезій Ю. Федьковича з хвалебною перед­мовою, де буковинський поет порівнював­ся з Шевченком. Особливою заслугою обох поетів Дідицький вважав вміння «для внсших навіть предметів способом природним, невьшужденннм спопуляризо-вати форму до той степени, же предмет й форма приступим суть й якось мов свойски понятию простонародія»^м. Лише згодом Дідицький став пропагувати дві літератури: «по-простому» — для народу і «язичієм» — для освічених, вищих кла­сів.

Центральними у літературно-критичних виступах галицьких журналів були питан­ня про літературний статус української мови, характер літератури, про її мову, зміст, стилі та місце серед інших слов'ян­ських літератур. Навколо цих проблем схрещувалися мечі представників різних угруповань, які зрештою диференціюва­лись й оформлялись у два протилежних табори — «народовців» і «москвофілів». Нігілістичні щодо живої української мови тенденції газети «Слово» діставали більш-менш аргументовані та войовничі запере­чення з боку народовських журналів «Ве­черниці» (1862, 1863), «Мета» (1863— 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). У тривалій полеміці слід віддати на­лежне й двом полемічним брошурам, що вийшли 1861 р. у Чернівцях українською мовою, але латинським правописом,—• «Слово на слово до редактора „Слова"»

" Вечерниці.—1863.—№ 5.—С. 40. Далі по­силання на це видання подаються в тексті. " Федькович І. Поезії.—Львів, 1862.—С. VIII

семінарського товариша Ю. Федьковича А. Кобилянського та «Голос на голос для Галичини» К. Горбаля.

А. Кобилянський гостро й уїдливо ви­ступив проти тих, хто не визнавав або калічив народну мову, твердив, що жива мова «вийде... з оковів, котрі їй наклада­ють книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і по­трафлять защебетати рідним голосом». Це твердження ілюструвалося кількома пре­красними поезіями Ю. Федьковича, яко­го автор брошури, за словами Франка, виставляв як репрезентанта нових ідей, як поета «саморідного, далекого від шкільно­го шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу» (33, 121).

Оцінюючи ці брошури, що сприймалися як своєрідний маніфест прогресивної на­родолюбної молоді, І. Франко слушно пи­сав, що вони «були немов першими лас­тівками нової весни», «зародками філосо­фічного і соціального радикалізму», аргу­ментованим захистом і демонстрацією лі­тературних потенцій народної мови (41, 317).

Можна говорити про безперечну спів­звучність ряду висловлених тут ідей зі знаменитою статтею М. Чернишевського «Національна безтактність», високо оці­неною за те, що написана «з найщирішим співчуттям» і «бажанням добра» захисни­кам живої мови в літературі, близької й зрозумілої народові.

Уже перший галицький журнал 60-х рр. «Вечерниці» передрукував чимало худож­ніх, публіцистичних та літературно-кри­тичних творів з «Основи» (твори Шевчен­ка та статті про нього, а також Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Куліша, М. Мак­симовича, О. Стороженка, С. Носа), що сприяло піднесенню авторитету українсь­кої літератури в Галичині та виробленню критеріїв її оцінки. У «Передньому слові» до першого номера «Вечерниць» говорило­ся про те, що «росте близька великорусь­ка сестриця так пишно і буйно» і що з такими ж увагою. та піклуванням слід ставитися й до спорідненої галузки — мо­ви й літератури української (1862, № 1, с. 1). Пізніше журнал запевняв, що «вся­кий москаль, який подасть нам братню руку дружби і скаже слово щирої любові і схилля до нашого діла, той брат наш, рідний брат і ми не одпихнемся од його,

живучи і під одним дахом» (1863, № 15, с. 122).

Своєрідна програма розвитку літерату­ри деталізувалася, зокрема, в статті «На­род і словесность». З властивим для по­чаткового періоду літературного розвитку перебільшенням говориться про просвіти­тельську місію літератури («Народ і сло­весность — нероздільні поняття»), а в ду­сі Куліша — й про особливу місію літе­ратури української («Нове слово між на­родами») (1862, № 2, с. 13; № 39, с. 349 та ін.).

Полемізуючи з «москвофільським» «Словом», журнал відстоює потребу роз­витку української літератури живою мо­вою народу, запозичуючи приклад ро­сійської літератури, а не її мову (1862, № 7).

У статті «Небувальщина та й невидаль-щина» твердилось, що «москвофільським» письменникам «до їх діл лукавих треба мертвих слів, в которих батьки не суму­ють, матері не нарікають, дівчата не пла­чуть, могили не стогнуть, всі народні муки та терпіння нічого не значать, в которих правдива історія мовчить, в которих жи-ють тільки старі прикостнілі, буцім то історичні, а справді противорозумові і противолюдські традиції». Так характери­зується літературна продукція «Слова», «Семейной библиотеки», «Веснн» та їм подібних видань. У такому ж плані велась полеміка з віденськими «Вістником» та «Страхопудом».

Плідною була думка про те, що розви­ток національних літератур є важливим і ефективним засобом єднання слов'янсь­ких народів, що рідна література «має нас зазнайомити і подружити з світом» (1862, № 39, с. 349).

Вплив «Основи», а можливо, й відомої статті М. Чернишевського відчувався у розмірковуваннях про те, що на цьому етапі можна писати по-українськи поки що лише художні твори, а не наукові, які продукувалися в Галичині штучною, не-зрозумілою народу мовою (1862, № 8). Взагалі ідея спільності літературних змагань і шукань обох частин українсь­кого народу лежить в основі ряду редак­ційних виступів (як правило, належали вони К- Климковичу).

У статті, присланій нібито «Із-під сіль­ської стріхи» (голос народу!), складається

 

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

В історії української професіональної літературної критики Пантелеймону Олек­сандровичу Кулішеві належить місце од­ного з її зачинателів. П. Куліш народився 8 серпня 1819 р. у містечку Вороніж на Чернігівщині в дрібномаєтній родині, що походила з давнього козацько-старшин­ського роду. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії в 1839 р. вступив до Київського університету, однак не закінчив його, працював викладачем у гімназіях. З кінця.30—40-х рр. розпочав громадсько-політичну й літературну діяльність. У Ки-рило-Мефодіївському товаристві Куліш посідав ліберальні позиції, підтримував ідею всеслов'янської федерації, але під протекторатом російського царя. В 1847р. його заарештовано і вислано до Тули. Піс­ля заслання Куліш тривалий час жив у Петербурзі, де у другій половині 50-х рр. розгорнув широку видавничу діяльність. Він видав «Сочинения й письма Н. Гого­ля» в шести томах (1857), «Народні опо­відання» Марка Вовчка (1857), повісті Г. Квітки-Основ'яненка (1858), а також фольклорно-етнографічний збірник у двох томах «Записки о Южной Руси» (1856— 1857) та упорядкований ним альманах «Хата» (1860). В 1861 — 1862 рр. бере активну участь у виданні першого україн­ського журналу «Основа». У цей же час Куліш пише чимало нових художніх тво­рів українською і російською мовами, се­ред них — відомий роман «Чорна рада» (1857), публікує статті й рецензії з пи­тань критики, історії літератури та ін. У 1864—1867 рр. Куліш перебував на цар­ській службі у Варшаві. З 1868 по 1871 р. жив за кордоном — в Італії та Австрії.

З кінця 60-х рр. і в наступні десяти­ліття Куліш налагоджує зв'язки з консер­вативно настроєною галицькою інтеліген­цією, матеріально допомагає у виданні журналу «Правда». Суспільно-політичні погляди Куліша в 70—90-х рр. різко змі­нюються. У ряді своїх виступів він вдає­ться до нападок на український народ, на його героїчне історичне минуле, при­пускається грубих образ на адресу Шев­ченка і його творчості. Друкує праці, в яких вихваляє сучасних йому і «давніх государників», закликає українську інте-

лігенцію до спільних дій з реакційною польською шляхтою.

Консервативне доктринерство згубно від­билося і на художній творчості письмен­ника. Цінність зберігали його творчі на-бутки в жанрі ліричної поезії, а також численні переклади із зарубіжних літера­тур. Останні десятиліття Куліш жив на хуторі Мотронівка під Борзною, де й по­мер 14 лютого 1897 р.

Напружена культурно-громадська ^ й творча діяльність Куліша тривала майже шість десятиліть — від 40-х рр. до кінця XIX ст. Вона була багатоплановою і су­перечливою. І. Франко і М. Драгоманов, П. Грабовський і Леся Українка негативно ставилися до ряду політичних виступів Куліша. Разом з тим вони дотримувалися диференційованого підходу до характерис­тики його творчої спадщини. Підкреслю­валася, наприклад, наявність визначних здобутків Куліша як письменника і пе­рекладача, мовознавця, фольклориста й етнографа, видавця.

З аналогічним становищем зустрічаємо­ся, коли йдеться про літературно-критичну спадщину П. Куліша, так само складну й суперечливу, досі недостатньо дослідже­ну ²⁷⁹.

Літературно-критичні погляди Куліша сформувались в середині 50-х — на почат­ку 60-х рр. XIX ст. Час від часу Куліш як критик виступав і в наступні десятиліття, але то були спорадичні оцінки літератур­них явиш чи рефлексії з приводу їх функ­ціонування. Найбільш характерним є той період у літературно-критичній діяльності Куліша, який пов'язаний з виходом у світ альманаху «Хата» і журналу «Основа». Заслуговують на увагу літературно-кри­тичні та публіцистичні праці Куліша, опубліковані на сторінках російських жур­налів, а також у «Записках о Южной

Руси».

У 1856—1862 рр. Куліш — критик, істо­рик літератури та естетик — виступає май-

^т Петров В. Куліш і Шевченко */Шевченко та його доба.-Х., 1925.-36. 1; Петров В. Ма­теріали до історії приятелювання Куліша й Шев­ченка р. 1856—1857-го//Шевченко та його доба.— X., 1926.— 36. 2: Ковалівський А. Критика «Осно­ви» • П Куліш // Ковалівський А. З історії української критики.-X., 1926; Теліга І. Куліш-критик // Україна.- 1929.- № 7/8: Берн-штейн М. Д. Українська літературна критика ¹ 50—70-х років XIX ст.— К., 1959.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

же систематично, часто з полемічним за­палом порушуючи важливі питання на­ціонального і міжнаціонального розвитку. Найвизначнішими є його спеціальні статті й огляди: 1857 р.— «Об отношении мало-российской словесности К общерусской (зпилог к «Черной раде»)», «Слово од із-дателя (передмова до «Народних опові­дань» Марка Вовчка)», «Взгляд на мало-российскую словесность по случаю вьіхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» («Русский вестник»), 1858 р.— «Григорій Квітка і його повісті», «Слово до громади. Погляд на українську словес­ність» (альманах «Хата»).

У журналі «Основа», де Куліш очолив відділ бібліографії («Перегляд україн­ських книжок») і став провідним крити­ком, надруковано його численні статті і рецензії з питань історії і сучасного стану українського письменства: про Климентія Зиновієва, Котляревського, Гулака-Арте-мовського, Квітку-Основ'яненка, Гоголя, Шевченка, про поточні явища літератур­ного життя.

Об'єктивний аналіз виступів Куліша, як

і розвитку української літературно-кри­тичної думки кінця 50-х — 60-х рр. зага­лом, неможливий без урахування тих умов, в яких вона виявляла себе в проце­сі суспільної і художньої практики того часу. На її проблематиці відбилися ідей­на боротьба, становище національної культури, специфіка літературних зма­гань.

У 50—60-х рр. у деяких реакційних ор­ганах польської і російської преси з'яви­лися виступи, в яких твердилося про при­родну обмеженість української літератури, про.відсутність можливостей її суспільно-національного і художнього виявлення. На цій позиції активно стояла і та части­на українського панства, що давно вже втратила будь-який зв'язок з корінними національними традиціями.

Усім змістом матеріалів «Записок о Южной Руси» Куліш посередньо чи без­посередньо полемізував із шовіністичними нападками на українську літературу, за­хищав і обстоював оригінальність та са­мобутність літератури українського наро­ду. Тут же він висловив ряд слушних ду­мок про характер і шляхи літератур­ного розвитку на західноукраїнських зем­лях.

На дві обставини звертав увагу Куліш, говорячи про мову галицьких українців. По-перше, мова, якою говорить корінне населення Галичини, є саме «язьік южно-русский», «народний язнк тамошней Ру­си».

По-друге, та мова не становить чо­гось незалежного від мови Східної Украї­ни, а є, власне, коли так можна сказати, частиною, одним із відгалужень загально­української мови.

Згодом, у 1861 р., у листі до діячів за­хідноукраїнської інтелігенції, осуджуючи літературну й мовну політику «москвофі­лів», Куліш писав: «Треба вам, притьмом треба з нашою словесностю більш об^зна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас... Вже ж прошу вашої ласки не од-різняйтесь од нас. Нехай собі львівське «Слово», як хотя мудрує, а ви йдіть од­нією з нами дорогою» ²⁸°.

У «Записках о Южной Руси» Куліш ви­словив і деякі неправильні твердження, зокрема щодо походження окремих сло-

²⁸⁰ Киевская старина.—1899.—Т. 4.—С. 2—3.

в'янських мов, передусім української, польської, білоруської.

У згадуваних працях кінця 50-х рр. Ку­ліш далі розвивав в полемічному плані думки про можливості української літе­ратури, раз у раз спираючись на конкретні здобутки національного ху­дожнього слова. Так, наприклад, у статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю внхода в свет кни­ги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (1857) Куліш знову підкреслював, що ук­раїнська література — це не видумка куп­ки місцевих аматорів. «Каждая отрасль знання,— писав він,— кажднй род худо-жественного творчества явились из по-требностей жизни, материальннх или ду­ховних. Так й все книги й книжонки, имеющие своим предметом старинную й ньшешнюю Малороссию в каком бьі то ни бмло отношении, показнвают, что их ви­звали потребности жизни, что в них на­стояла й настоит надобность» ²⁸¹.

Відкидаючи вигадки шовіністичної пре­си, Куліш разом з тим зауважив, що да­леко не все з того, що написано рідною мовою, заслуговує високої оцінки. Однак в українській літературі є вже ряд ви­значних творів, які викликають захоплен­ня. До них він відносив твори Котлярев­ського, Гулака-Артемовського, Квітки-Ос-нов'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Глі-бова та інших письменників.

Особливий інтерес становить висловлю­вання Куліша про те, що з появою такого «первоклассного позта», як Шевченко, українська література «развилась до об-щеевропейского значення».

Все це написано було до появи «Осно­ви». Коли ж на початку 60-х р. виникла «Основа», розгорнувши одразу широку по­леміку з реакційною періодикою щодо проблем українського літературного роз­витку, то Куліш був одним із тих, хто активно боронив позицію журналу. Однак тепер полеміка стає ширшою, в ній поряд з Кулішем беруть участь й інші діячі «Основи». Дедалі частіше з підтримкою позиції «Основи» в цьому питанні висту­пає передова російська громадськість, на­самперед діячі «Современника». В «Осно­ві» Куліш загострює питання про необхід­ність розширити творчі обрії української

літератури, мови, прагнучи підтвердити це власним художнім досвідом.

В одному зі своїх виступів в «Основі» Куліш писав: «Украинское слово, по моє­му глубокому убеждению, способно про­явить себя со временем во всех родах й видах стихов й прози». Тут же він ви­словив надію, що «явятся новьіе позтьі с новими силами й новими, еще не су-ществующими для нас средствами язика, так мало покамест разработанного»²⁸². Подібні виступи мали безперечне прогре­сивне значення.

У процесі висвітлення питання про на­ціональну самобутність української літе­ратури й мови Куліш цілком природно зіткнувся з проблемою національного са­мовизначення української літератури та мови в їх зв'язках з іншими слов'янськи­ми літературами й мовами, насамперед літературою та мовою російською. В се­редині 50-х рр. Куліш виходив з визнання історичної близькості українського і ро­сійського народів, з необхідності друж­нього співробітництва між ними. В «За­писках о Южной Руси» Куліш писав: «...северньш й южннй русский народ єсть одно й то же племя, при всем различии своих характеров, произведенном разли-чием местности й общественной жиз­ни...» ²⁸³

Ця ідея розвинута і в епілозі до «Чор­ної ради». Тут Куліш ще не протиставляє (як це властиво було деяким його пізні­шим виступам) українську літературу ро­сійській, а звертає увагу на їх близькість, на зв'язок однієї з другою, зазначаючи, що обидві літератури розвивались, можуть і повинні розвиватись у взаємозв'язках, але в дусі власних потреб і традицій.

Українська література, говорить Куліш, не відгороджується від російської, але во­на прагне виробляти на своєму грунті оригінальні художні форми, здатні «ви­разить южнорусского человека в глубоких й тончайших чертах его характера». За цієї умови обидві літератури зможуть вза­ємно збагачуватися, сприяти взаємопіз-нанню обох народів, що, на думку Кулі­ша, дуже важливо. В цьому зв'язку не можна обійти тієї вельми цікавої думки,

²⁸¹ Русский вестник.—1857.—Т. 12.—С. 227.

²⁸² Основа.—1861.— № 10.—Остання сторінка. ^!М Записки о Южной Руси.— Спб., 1856.— Т. 1.—С. VII.

яку висловив критик у питанні про роль Гоголя у зміцненні історичних і культур­но-літературних зв'язків російського й українського народів: «Назначение Гого­ля било внести начало глубокого й всеоб-щего сочувствия двух племен, связанньїх материально й духовно, но разрозненньїх старьіми недоразумениями й недостатком взаимной оденки. Я сказал, что малорос-сийские произведения Гоголя дали побуж-дения к обьяснению Малороссии, й ска­зал зто не без основания. Все, что било до него писано о Малороссии на обоих язиках, северно- й южнорусском, без него не могло бн произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестя-ми из малороссийских нравов й исто-рии» ²⁸⁴.

В умовах загострення боротьби за на­ціональні права і перспективи розвитку української літератури, дальшого утвер­дження її естетичних засад, злободеннос­ті набула потреба рішучого викриття без­дарних «творів», тим більше, що подібно­го роду літературні «вправи», з'являючись дедалі частіше, використовувалися шові­ністичною реакційною критикою.

Особливу запопадливість виявляли бра­ти Карпенки. Позбавлені будь-яких літе­ратурних здібностей і найелементарнішо­го естетичного смаку, вони ще в кінці 30-х і 40-х рр. опублікували кілька збірок — «Малороссийская Васильковская повесть: Твардовский» (видано 1837 р. у Москві), «Зелений барвінок України» «в тридцяти книгах, стихами і прозою» (видано 1845 р. у Києві), «Барвінок України» «в тридця­ти п'яти книжках віршами і огульною мо­вою» (видано в 1848 р. у Петербурзі). Такого ж гатунку була «розказня» П. Дов-гоносенка «Циганська Шолопутнява, або мій шлях до родини», видана 1836 р. у Петербурзі.

Пізніше з'явилися трохи кращі, але за­галом так само безпорадні писання Кру-тоярченка «Хохлацькі співки» (1858), М. Юркевича «Разок намиста» (1861) (обидва видані в Петербурзі) та чимало інших.

Куліш-критик з самого початку висло­вив обурення з приводу «никому ненужно-го хлама», закликаючи «внместь вон из

^г" Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (зпилог к «Черной раде»).—Спб., 1857.—С. 349—350.

словесности сор». Подібна негативна реак­ція тим більше виправдана, зазначав Ку­ліш, «что в настоящее время произносят-ся людьми совершенно произвольньїе суж-дения о произведениях южнорусской поз-зии». У своїх конкретних оцінках хвороб­ливих явиш у національному письменстві Куліш безкомпромісний. Приміром, про твори Шишацького-Ілліча критик слушно писав: «Пустился он вдогонку за Шевчен­ком, подражая ему до нестерпимости, й кончил тем, что передразнил его в сво-их позмах й лирических стихотворениях самим обидним образом» ²⁸⁵.

До кращих публікацій Куліша в крити­ці слід віднести його рецензію на збірку Крутоярченка «Хохлацькі співки». У цьо­му відзиві, надрукованому в 1859 р. у ро­сійському часопису «Парус», він з обу­ренням писав, що після Квітки, Шевченка, Марка Вовчка вірші Крутоярченка станов­лять «явление почти невероятное», «ни од­ного звука, ни одной малейшей черточки не отнщите вн у г. Крутоярченка, кото-рая обнаруживала би в нем хотя самое поверхностное знакомство с зтими писате-лями» ²⁸⁶.

З появою «Основи», коли для україн­ської критики створилися більш сприятли­ві умови розвитку, виступи проти подіб­них явищ набрали особливої гостроти. Уже в другому номері журналу друкує­ться стаття Куліша «Характер й задача украинской критики», в якій питання бо­ротьби проти профанації літературної творчості висувається як одне з актуаль­них.

Обов'язок критики, на думку Куліша, «со всей неумолимостью истинн... разоб-лачать недобросовестность литературной работн», «поддельность вдохновения й фальшивую художественность образов» ²⁸⁷.

Не випадково епіграфом до цієї статті Куліш взяв знамениті слова Бєлінського: «Несовершенство труда извинительно; но нет оправданий для лености й равноду-шия, происходящего или от невежества, или от корнстного расчета, или от того й другого вместе».

^!к Кулиш П. Взгляд на малороссийскую сло-весность по случаю вьіхода в свет книги «На­родні оповідання» Марка Вовчка // Русский ве-стник.—1857.—Т. 12.—С. 231.

^ж Парус.— 1859.— № 2.— С. 32.

"' Основа.— 1861.— № 2.— С. 158, 159.

У цій статті Куліш вперше порушив ши­роке і програмне важливе питання про сутність і мету естетично-аналітичної ро­боти в національному письменстві. Укра­їнська критика, на його думку, має бути об'єктивною, вимогливою, зважати не на ім'я, а на наслідки творчої діяльності пи­сьменника, при цьому керуючись вимога­ми естетичної, морально-етичної і народо­знавчої правди. І лише тоді, коли україн­ська критика буде «вооружена всей стро-гостью истиньї», вона виконає свою функ­цію — бути сповненим відповідальності, своєрідним посередником між письменни­ком і читачем, інакше кажучи, бути від­вертим в оцінках «перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком».

Ще категоричніше думка Куліша про призначення критика висловлена так: «Он обязан воображать себя трибуном народ­ним: он должен постоянно содержать в душе своей моральнне нуждн своего наро-да й руководствоваться его понятиями о самом себе, вьіработавшимися его жизнью й вмражаюшимися в его бнту, в его обн-чаях, в его изустной словесности» ²⁸⁸.

Ці та подібні судження Куліша мали вагоме значення, якщо зважити на те, що їх висловлено в пору формування україн­ської професіональної критики.

Уже- в першій статті бібліографічного відділу «Основи» Куліш виступив з різ­кою критикою деяких негативних явищ поточною літературного життя, зокрема вкрай безпорадної книжки під назвою «Казки і баьки з сусідньої хатки, пе­релицьовані і скомпоновані Придніпрян-цем».

Гостро реагував Куліш на мовне шту­карство так званих поетів М. Юркевича і М. Онука, що засмічували українську мову церковнослов'янізмами, вульгаризма­ми. Ці вправи критик називав «колючим віршовим чагарником», який треба викор­човувати з літературної ниви. У зв'язку з цим Куліш зазначав, що головна вимога до літературного твору — це передусім чиста, жива народна мова. «Гарне, вимов­не слово» — перша ознака, за висловом критика, «праведного таланту поетично­го». В рецензії на збірку М. Юркевича «Разок намиста» Куліш торкався питан­ня, яке вже на той час набуло певної зло-

Там же.—С. 160—161.

боденності,— про вплив поезії Шевченка, особливо на молодих поетів.

Факти творчого впливу Шевченка на українську літературу знайшли своє утвер­дження ще за життя поета. Але Куліша хвилювали передусім такі хворобливі яви­ща, як епігонство, стилізація під Шевчен­ка. Він справедливо повстає проти цього, хоча часом і сам подібно до багатьох ін­ших поетів «Основи» не міг звільнитися від владного тиску Шевченкових поетич­них форм і інтонацій. Куліш уїдливо ви­сміює тих нездар-«паничів», що начита­лись «Кобзаря» й вирішили «ке й собі напишу», проти тих, як висловився пізні­ше Франко, «недогадливих рифмачів», співців «кленків», «козаків з курчавими вусами», що тільки псують рідну мову, ширять в українській літературі бурлескне штукарство.

Виступи Куліша проти бурлеску і шар­жу, проти мовного штукарства були за­кономірними, хоча не можна погодитися з його спробами пов'язати «творчість» Карпенків і Крутоярченків з традиціями нібито «тупого сміху Котляревського» і «часом углуватого глузування Гулака»²⁸⁹.

Як відомо, рішучий протест проти про­фанації художнього слова, проти бездар­ної писанини, калічення народної мови звучав в українській критиці й у наступні роки. Наприклад, виступи Білика, а особ­ливо Франка й Драгоманова з цього при­воду пов'язані були з ширшими загальни­ми завданнями боротьби за поглиблення ідейного змісту української літератури.

Що ж до Кулішевих виступів, то вони в ряді моментів мали свою специфіку. Бо­ротьбу проти негативних явищ в україн­ській літературі Куліш розглядав пере­важно як боротьбу за тривкість у ній на­ціональних традицій, передусім в інтере­сах розвитку літературної мови, піднесен­ня її художнього рівня, використання багатств народної мови.

Загалом, попри відмінності (обумовлені обставинами історико-літературними і су­спільними), між позицією Куліша і по­глядами передової української критики 70—90-х рр. з цієї проблеми є певний ге­нетичний зв'язок.

Питання про те, чи має право україн­ський народ на свою національну літера-

^!М Куліш, П. Дві мови, книжна і народна// Україна.— 1914.— Кн. 3.— С. 32.

II

туру, про її національне самовизначення не могло залишатися єдиним і основним навіть на початковому етапі розвитку про­фесіональної української критики, хоча воно, як і боротьба з низькопробними творами, справді було актуальним. Далі треба було перейти до з'ясування того, що складало чи могло скласти зміст україн­ської літератури і що зв'язане було безпо­середньо з внутрішніми законами й по­требами літературного розвитку. З цього погляду центральне місце в суспільно-лі­тературній програмі Куліша 50—60-х рр. посіли питання про громадсько-естетичні завдання української літератури, про шля­хи її розвитку.

У постановці й висвітленні цих проблем найбільш різко визначилися як консер­вативні, так і історично прогресивні тен­денції літературно-критичних поглядів Ку­ліша, його концепції народності україн­ської літератури. Він підкреслював, що українське письменство має свої, лише йому притаманні риси. Минулий, сучасний і майбутній шлях його розвитку вельми специфічний. У тому плані Куліш висло­вив чимало слушних спостережень. Проте в естетико-методологічному аспекті його програмні настанови містили й уразливі моменти.

Логічно стверджуючи -важливу власти­вість української літератури як «литера-турьі по преимуществу й почти исключи-тельно народной». Куліш з притаманною йому беззастережністю вбачає в цьому її головну відмінність і перевагу перед інши­ми національними літературами, зокрема порівняно з російською чи польською. Цю думку висловлено ще в 1857 р. у перед­мові до «Народних оповідань» Марка Вовчка. Тут він писав, що «словесность наша українська» тим і ваговита, що по­кликана об'єднати життєві інтереси всіх верств націй — «од найпростішого селяни­на до просвіщенного європейською наукою пана» ²⁹°.

Найповніше свої погляди з цієї пробле­ми Куліш розвинув у «Хаті» та «Основі», наприклад у статтях «Характер й задача украинской критики» та «Простонарод-ность в украинской словесности». Важли­ве завдання української літератури Куліш

²⁹⁰ Куліш П. Слово од іздателя: Передмова до «Народних оповідань» Марка Вовчка.— Спб., 1857.—С. V—VI.

вбачає в тому, що вона повинна служити ідеї національної консолідації всіх верств української суспільності і, мовляв, перед лицем вищих спільних завдань постійно протидіяти «всякому разлагающему влия-нию другой народности» ^ЯІ.

У статтях про Котляревського, почасти Гулака-Артемовського Куліш підкреслю­вав, що деякі твори цих письменників не можна вважати виявом українського на­ціонального духу на тій підставі, що вони «слишком подчиненн общему настроению умов своего времени», написані «ямбом, не свойственннм украинской народной поззии» ^М2.

Українська література, за Кулішем, має значною мірою простувати вперед, спираючись на консервативні начала на­ціонального життя, на засади локально-замкненого художнього розвитку.

В літературознавстві утвердилася дум­ка, що Кулішева позиція в питанні про характер української літератури, про її творчо-стильові ознаки, про її народність не виходила за межі оборони принципу так званої етнографічної точності, або, як пізніше писалося, етнографічного реаліз­му, за межі того, що дають етнографія і фольклор як з погляду джерел, так і з погляду форм відтворення.

В цілому, розуміння Кулішем природи української літератури, ознак її народнос­ті в тлумаченні І. Теліги, В. Петрова^29а, а потім і Дорошкевича (попри певні від­мінності) можна було б звести до таких трьох головних моментів. По-перше, до фотографізму і натуралізму, так би мови­ти, етнографічно-фольклорного гатунку, по-друге, до стилізації народнопоетичного матеріалу, що в принципі приводило до відмовлення українській літературі у творчому началі, і нарешті — до різкого обмеження її суспільно-виховної функції. Звичайно, не можна заперечувати слуш­ність окремих міркувань, що випливають з наведе