Історія української літературної критики. – C. 39 – 46, 123 – 137.

Семінарське заняття № 5

питання 1

відуалізм Байрона та Бернса»,

Однією з найприкметніших особливос­тей літературного процесу 40—60-х рр. було все тісніше й виразніше його збли­ження з суспільно-політичним життям, що поглибило й процес ідейної диференціації письменників. Ще виразніше диферен­ціюються два напрями — революційно-де­мократичний і ліберально-буржуазний — в сфері літературно-теоретичної і літера­турно-критичної думки.

Маючи в своєму активі ряд виступів М. Максимовича, М. Костомарова, Я. Го-ловацького, І. Вагилевича, П. Куліша, Т. Шевченка, українська літературна кри­тика вже на початку 60-х рр. загалом сформувалася в основних ідейно-естетич­них настановах. Проте, як слушно заува­жував М. Д. Бернштейн, «ледве розгор­нувшись у своїх програмних настановах, українська літературна критика змушена була рішуче стати на оборону національ­них прав і можливостей української літе­ратури, мови. Проблема ця була настіль­ки гострою, що вона привернула до себе увагу різних, часом навіть протидіючих сил української літературної критики»^м.

⁶⁴ Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст,— К., 1959.— С. 74.

Якщо у запереченні літературних мож­ливостей української мови шовіністична критика ЗО—40-х рр. вдавалася лише до аргументів історико-філологічного поряд­ку, то з розширенням проблематики й чи­тацької адресації української літератури в ній почали вбачати знаряддя певних по­літичних тенденцій — сепаратизму, «поль­ської інтриги» і т. п. У поході проти укра­їнської літератури змикалися найреакцій-ніші видання й публіцисти типу «Вестни-ка Юго-Западной России» й «Московских ведомостей», політичного донощика І. Кул-жинського і лідера самодержавно-охорон-ницького табору М. Каткова, які зрештою спровокували сумнозвісний обскурантист­ський Валуєвський циркуляр 1863 г.

Мало чим відрізнялася від шовіністич­них заборон слов'янофільська «прихиль­ність» до української літератури. Полемі­зуючи зі справжнім другом і захисником української національної культури М. Чер-нишевським, один із ватажків слов'яно­фільської газети «День» В. Ламанський зухвало заявляв: «...думка про можли­вість особливої малоросійської літератури здається нам величезною дурницею» — і милостиво допускав існування лише якоїсь примітивної «місцевої літератури... „для домашнього вжитку"»⁶⁵.

Одним з перших на захист суверенності української літератури, в якій «єсть своя жизнь й своє развитие», виступив О. Кот­ляревський (під псевдонімом Скубент Чуприна), рецензуючи книгу Г. Данилев-ського «Основ'яненко» ⁶⁶.

Помилкова теза про те, що українська література є лише «младшей сестрой й спутницей» російської, між тим дала мож­ливість простежити основні явища укра­їнської літератури в історичному плані та тісному зв'язку з літературними напряма­ми російської літератури. Розкриваючи зв'язки романтичних балад Гулака-Арте-мовського і Боровиковського з російським романтизмом, а повістей Квітки-Основ'я-ненка з творами Гоголя, О. Котляревсь­кий прагне з'ясувати й характер «само-бнтного пути» українського письменства. Головним, найбільш цінним і перспек­тивним на цьому шляху, започаткованому «Наталкою Полтавкою» І. Котляревсько-

⁸⁵ День.— 1861.—№ 2.—С. 18. " Котляревский А. А. Сочинения.—Спб., 1889.—Т. 1.—С. 13—23.

го, є прагнення до правдивого відобра-ження народного життя, побуту й харак­терів. Елементи народності й реалізму він відзначає в байках Гулака-Артемовського і Гребінки, повістях Квітки-Основ'яненка й особливо у «автора Дум й балладьі „Утоплена"» (Т. Шевченка). По суті йшлося про шлях української літератури до реалізму й народності. Адже, твердив О. Котляревський, прозоро перегукуючись з російськими революційними демократа­ми, «всякеє художественное произведение только тогда й художественно, когда оно єсть жизнь й внражает собою жизнь». Саме тому оцінювати твори слід, керую­чись історико-культурним методом (в «связи с предшествовавшими литератур-пьіми явленнями»), вимогами естетични­ми («чувством красоти») та ідейно-полі­тичними («чувством современности»). Цими критеріями керувався і сам О. Кот­ляревський, оцінюючи на сторінках «Оте-чественньїх записок» «Народні оповідан­ня» Марка Вовчка: твори, що відповіда­ють високим вимогам реалізму й народ­ності, є «делом гражданским» ^ет.

Виступи О. Котляревського з успішними спробами історичного підходу до вивчення літературних явищ, оцінки української лі­тератури з позицій нової концепції народ­ності й реалізму цінні були ще загальною спрямованістю на утвердження прав і пер­спектив українського письменства.

«Малорусский литературньїй сборник» (Саратов, 1859) теж відкривався програм­ною статтею видавця Д. Мордовця, де в полемічному тоні відстоювалися право й потреба дальшого літературного розвитку української мови, дослідження особливос­тей оригінальної української літератури, художні можливості якої демонстрували­ся у вміщених у збірнику творах.

Хоч програма «Основи» передбачала передусім систематичний огляд поточ­ної літератури, що стосувалася україн­ської проблематики, але на практиці го­ловну увагу журнал змушений був приді­ляти історико-літературним розвідкам та полемічним статтям, які мали розкрити потенції українського художнього слова й показати його реальні мистецькі здобутки. Урядові й шовіністичні переслідування національної культури та обмежені мож-

ливості заснування періодичних видань перешкоджали інтенсивнішій і чіткішій ідейній диференціації — в єдиному тоді українському журналі «Основа» змушені були виступати, по суті, всі представники тодішньої української літератури. Проте й ця обставина, звичайно, не вела до «на­ціонального миру» — внутрішньою полемі­кою наповнені також сторінки «Основи». Два протилежних напрями в літературі й естетичній, літературно-критичній думці середини XIX ст. уособлювались Т. Шев­ченко і П. Кулішем. Втім, говорячи про Куліша, слід завжди враховувати його складну еволюцію, суперечливість, у якій то чергувались, то дивовижно поєднува­лись консервативні, реакційні тенденції зі слушними судженнями про ряд конкрет­них літературних явищ, цінними ініціати­вами у справі збирання й публікації тво­рів українських і російських письменни­ків, організації друкарні, книжкових і пе­ріодичних видань («Записки о Южной Руси», альманах «Хата»⁶⁸ та ін.).

Принципове значення для характеристи­ки еволюції Куліша мали його розвідки «Об отношении малорусской словесности к общерусской» («Зпилог к „Черной ра­де"», 1857), «Взгляд на малорусскую сло-весность по случаю внхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (1857), «Григорій Квітка і його повісті» (1860), «Погляд на українську словес­ність. Переднє слово до громади» («Хата», 1860), вміщені в «Основі» «Характер й задача украинской критики», «Простона-родность в украинской словесности», «Го­голь как автор повестей из украинской жизни» та ін.

Рішуче відкидаючи злісні наклепи й не­компетентні поради, Куліш, вдаючись до історичних і естетичних аргументів, не просто доводить права літератури свого народу, а й пророкує її дальший розвиток і художнє вдосконалення, піклується про розширення та збагачення її тематичного й жанрового діапазону.

Утверджуючи самобутню, оперту на ба­гаті національні традиції українську літе­ратуру, Куліш у ранніх статтях не проти-

Там же.—С. 290—294.

^м Втім, не без підстав «Хату» і Шевченко називав «своєю», оскільки був безпосередньо причетним і до «святого діла» — ідеї заснування періодичного видання, і до збирання матеріалів для нього.

ставляв її братній російській літературі, більше того — твердив, що, розвиваючись поряд, у постійних взаємозв'язках, вони можуть збагачувати одна одну. Поглиб­лення й зміцнення віковічних зв'язків двох народів він вважав однією з найбіль­ших заслуг Гоголя. Віддаючи належне творінням Пушкіна й Гоголя, Куліш ви­словлював побажання, щоб їх читали «на­ші земляки нарівні з Байроном, Шіллером та Міцкевичем». З вдячністю говорив він про благородство Тургенєва, який, пере­клавши «Народні оповідання» Марка Вовчка, «заявив на всю Славенщину, що люд наш український має свої словесні скарби, ні від кого не позичені». Позитив­но оцінювалися літературні заслуги І. Котляревського, П. Гулака-Артемовсь-кого, Є. Гребінки й особливо Г. Квітки-Основ'яненка.

Те, що кожний новий досконалий твір української літератури зумовлений на­сущними потребами духовного життя на­роду, на переконання Куліша, засвідчує невпинне зростання суспільної ролі літе­ратури, яка з появою Шевченка «разви-лась до общеевропейского значення»^в9.

Не один раз слушними порадами Кулі­ша скористався й сам Шевченко, який солідаризувався з деякими його оцінками літературних явищ. Відома допомога Ку­ліша в редагуванні й публікації автобіо­графічного листа Шевченка до редактора журналу «Народнеє чтение». В одному з листів Куліш з гордістю засвідчував, що після заслання Шевченка «не ослаб, а окріпнув в нього дух... Се в нас найбіль­ший поет на всій слов'янщині, а ціну йому зложать тільки тогді, як вийде все наяв, що він понаписував»⁷⁰.

Куліш став першим професійним укра­їнським літературним критиком, який на­магався обійняти найважливіші явища й процеси рідної літератури від давнини до сучасності. Визначаючи методологічні за­сади й практичні завдання критики, особ­ливого значення він надавав справі під­несення суспільного й художнього автори­тету української літератури, боротьбі про­ти всього, що той авторитет принижувало й дискредитувало. У цьому відношенні ко­рисними були його пристрасні виступи