Політико-правові підвалини розбудови громадянського суспільства в Україні в часи визвольних змагань

<

Нову парадигму українського державотворення на демократичних засадах чітко сформульовано у видатному документі української думки Конституції Пилипа Орлика 1710 р.

Метою Конституції Пилипа Орлика, або, як її назвали упорядники, Договору генеральної старшини з Пилипом Орликом, було обмеження влади гетьмана. Для цього передбачалося збирати приватні та публічні Ради. Як зазначає М. П. Василенко, для запобігання самодержавству гетьмана при ньому повинна була існувати рада. Без її рішення та дозволу гетьман не міг починати жодної серйозної справи. Загальна рада складалася з радників. Гетьману не заборонялося видавати універсали. Тобто йому, як і раніше, надавалась можливість виконувати законодавчу функцію через універсали. Але той факт, що Генеральна рада мала вирішувати справи, віднесені до загального блага, показує раду як законодавчий, а не лише як контролюючий владу гетьмана орган. Крім того, за гетьманом також було закріплено право нагляду за діяльністю адміністрації і обов’язок не допускати утисків народу, козаків. Існування третьої гілки влади - судової, що раніше повністю була зосереджена в руках гетьмана, за новим Договором мала здійснюватись як гетьманом, так і Генеральним судом¹.

Значно пізніше наведена ідея знайде своє обґрунтування в теорії Ш. Монтеск’є та матеріалізується в Конституції США.

Поділ державної влади набуває класичного змісту в документах Кирило-Мефодіївського товариства. Звичайно, програмні принципи кирило-мефодіївців вже досить глибоко досліджувалися, особливо як витоки українського парламентаризму. Разом з тим, такі проекти, як Конституції Г. Андрузького, знов-таки не розглядалися в аспекті принципу поділу влади. З цієї точки зору заслуговують на особливу увагу начерки Конституції республіки, датовані червнем 1847 р. - березнем 1850 р.

У документі зроблено спробу втілення основної ідеї кирило-мефодіївців, пов’язаної з утворенням слов’янської федерації. На загальнодержавному рівні, за цим проектом, мали функціонувати законодавчі збори, президент республіки та державна рада, до складу якої входять президенти штатів, державний прокурор, міністри. Функції ж судової влади, згідно з проектом Конституції, покладалися на Окружні палати, які мали в своєму складі Думу (судова частина). На рівні областей та округів також передбачалося формування відповідних представницьких та розпорядчих органів. Лише в громаді управа зосереджувала в собі функції судової, розпорядчої та виконавчої влади².

Отже, в третьому проекті Конституції Г. Андрузького можна спостерігати певні тенденції до законодавчого закріплення принципу поділу влади в республіці. Хоча на практиці через свою відому утопічність вони не були реалізовані.

Серйозним етапом у процесі втілення українського варіанта поділу влади є теоретичні надбання вітчизняних учених. Одним з перших принцип поділу влади як обов’язкове підґрунтя державотворення розглянув видатний політичний діяч Михайло Драгоманов, ідеї якого викладені в Проекті основ Статуту Українського товариства “Вільна Спілка”. Одним з блоків проекту є “Самоврядування” (про структуру влади). Органами державної влади були дві установи: Державна Дума, вибори до якої мають здійснюватися за округами, та Дума Спільчанська, склад якої обирають обласні думи. Обидві Думи є палатами представницького органу - Земського, або Державного, Собору.

Проектом передбачалася посада глави держави, проте немає чіткого порядку його затвердження. Зазначено, що “главою держави може бути імператор із спадковою владою або голова Всеросійського державного союзу, який обирається”. До повноважень глави держави віднесено обов’язок оприлюднювати закони, а також наглядати за їх виконанням, що вказує на обмеженість функцій глави держави. М. Драгоманов пропонує також механізм взаємодії глави держави і Спілчанської Думи, за пропозицією якої він може розпускати Державну Думу.

Виконавчу владу однаково уособлювали як глава держави, так і обраний Державний собор - “міністри, призначені главою держави відповідають перед обома Думами і можуть бути віддані ними до суду”³.

До речі, В. С. Журавський вважає, що М. Драгоманов запропонував своєрідний варіант процедури імпічменту: “Для суду над міністрами за посадові злочини, а також над членами Державної і Спостережної Думи за державну зраду повинен збиратися Верховний Суд із членів кримінального департаменту Сенату і Спілчанської Думи”⁴.

Отже, побіжно розглянувши проект М. Драгоманова, можна говорити про закладення в ньому основних підвалин демократичного устрою української держави, хоча автор чітко не визначив форму правління: конституційна монархія, чи все ж таки напівпрезидентська республіка.

Відомий політичний діяч Микола Міхновський чітко усвідомлював і гаряче обстоював ідею самостійності України.

Розробляючи засади державного ладу української держави початку XX ст., Міхновський першим передбачав як найкращий варіант повну незалежність України з організацією іїлади за принципом її поділу між трьома гілками. Погляди автора та його однодумців було викладено в “Основному Законі “Самостійної України” Спілки народу українського”.

Законодавчий орган представлений двома “хатами” (палатами): Рада Представників та Сенат, главою виконавчої влади мав бути Президент Всеукраїнської спілки, а суди першої, другої інстанції та касаційний суд були органами судової влади.

Більше того, проект М. Міхновського передбачав право законодавчої ініціативи та процедуру прийняття актів “парламенту”, визначав умови проведення засідань останнього, коли обов’язковим є публічне відкрите проведення засідань; закритим засідання може бути лише за умови прийняття відповідного рішення більшістю присутніх, що є першими спробами формування принципу “прозорості” влади.

За формою правління Україна передбачалася як президентсько-парламентська республіка, з огляду на коло повноважень, наданих главі держави (формування уряду, призначення перших посадовців держави та ін.)⁵.

Проте жодний із наведених проектів не був втілений у життя в його первинному вигляді. Кінець XIX ст. ознаменувався піднесенням національної самосвідомості українців, зростанням їхньої активності. Це привело до появи політичних партій з чітко вираженими прагненнями до політичної боротьби за відновлення української державності. Саме в програмних документах партій українська національна політико-правова традиція набуває змісту “партійної конституції”. Так, О. М. Мироненко умовно називає програми партій через їх опосередкований юридичний зміст.

Сутність “партійних конституцій” становило партійно-програмне бачення майбутнього державного устрою України, її політичної системи, форм і методів правління, правових цінностей та інститутів тощо. Більшість українських партій різних спрямувань заклала у свої конституційні проекти принцип поділу влади.

Так, однією з найпослідовніших була українська партія соціалістів-федералістів. Вона увібрала в себе найбільше ідей проекту М. Драгоманова. Державою було визначено Російську федерацію, де законодавчу функцію мав виконувати двопалатний представницький орган: одна палата - Вседержавний парламент, що складався б з послів, друга - федеральна Рада, яка складалася б з рівного числа представників від кожного штату. Верховна виконавча влада та загальнодержавне представництво мало належати Високій Державній Раді, яку обирає Вседержавний парламент за згодою федеральної Ради. Передбачалась також посада голови федерації. На відміну від інших партій, які пропонували вибори глави держави, соціалісти-федералісти наділяли правом президента на один рік по черзі кожного з членів Високої Державної Ради. Крім того, Рада наділялася правом розпуску Вседержавного парламенту відповідно до Конституції федерації.

Програма містила поняття, яке досить актуальне і сьогодні. Йдеться про парламентську більшість. Згадується вона в контексті формування кабінету міністрів. А саме, Висока Державна Рада “доручає лідерові парламентської більшості скласти кабінет міністрів, який мав відповідати перед парламентом”.

Судова влада була представлена Федеральним Судом. Цікавим є той факт, що суд наділений правом вирішення як справ, що стосувалися загальнодержавної конституції, так і справ звичайних громадян. Тобто вже на початку XX ст. йшлося про можливість існування як Конституційного Суду, так і судів загальної юрисдикції.

Україна мала зайняти місце окремого штату. Влада поділялась між Сеймом (Українська Народна Рада), Радою Міністрів, виборним судом. В Україні виконавча влада також повинна була формуватись більшістю сейму, один із її членів мав очолити уряд⁶.

Подібну ідею поділу влади в своїх програмах визначали й інші українські партії: Революційна українська партія, Українська народна, Українська демократична, Українська демократично-радикальна, Українська демократично-хліборобська партії та ін., хоча й з деякими відмінностями, зокрема щодо форми правління.

Подальший розвиток подій визначив політичні партії як перехідну ланку між теорією та практикою реалізації ідей українського державотворення.

Саме під час української революції 1917-1920 pp. створення національної держави перейшло в реальну площину. Впродовж останніх років опубліковано значний масив наукової літератури стосовно цього періоду в історії українського державотворення. Розглянуто діяльність Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії. Водночас залишилася не розглянутою така й нині актуальна проблема, як взаємовідносини між гілками влади.

Перша спроба реалізації теоретичного досвіду відбулася за Центральної Ради. На початку березня 1917 p. після Лютневої революції вона була однією з перших громадсько-політичних організацій, які заявили про себе. З часом Центральна Рада набула рис українського представницького органу, задекларувала основні гасла, розробила тактику втілення їх у життя, а відповідно оформилася внутрішня структура: склався перший список членів Ради, утворився апарат (президія, комісії, друкований орган), сформувалися фракції. Вищим органом Центральної Ради визначалися її загальні збори.

На перших таких зборах було затверджено список членів Центральної Ради і сформовано її виконавчий орган - Комітет Центральної Ради. Наказом від 23 квітня 1917 p. Комітету доручалося виконувати поточну роботу. Однак від самого початку він мав значну як організаційну, так і політичну свободу. Досить швидко Комітет став керівним осередком Центральної Ради: формулював ініціативи, які виносилися на розгляд сесії, готував проекти найважливіших політичних рішень і навіть, як це сталося з І Універсалом, схвалював і проголошував їх іменем Центральної Ради. В руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради, ним контролювалися і спрямовувалася поточна робота, здійснювався зв’язок з місцями. Але по мірі того, як діяльність Центральної Ради набувала ширшого розмаху, Комітет фізично не міг справлятися з виконавчою роботою. Назрівала потреба створення виконавчого органу Ради, крім того, цих дій вимагав проголошений І Універсал. Тоді, 15 червня 1917 p. Комітет “ухвалив організувати Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються”⁷.

23 червня утворення Генерального Секретаріату як виконавчої гілки влади було затверджене на зборах Центральної Ради. Генеральний Секретаріат був коаліційним за складом, з найчисленнішою частиною - фракцією соціал-демократів⁸. З перших же днів існування уряд почав активну діяльність і сам визначив свої завдання в Декларації від 27 червня (за старим стилем) 1917 p. Документи насамперед чітко визначали поділ державної влади між законодавчим органом - Центральною Радою та виконавчим - Генеральним Секретаріатом. Саме в Декларації вперше вжито назви гілок влади. Утворення уряду було “необхідним щаблем” розвитку представницького органу. Уряд складався з секретарів: у внутрішніх справах, фінансових, судових, харчових, земельних, освітніх, міжнаціональних, праці, доріг, військових, торгу і промисловості. Крім того, чітко вказано компетенцію кожного секретаріату та загальну мету - “не допустити в Україні до винищення, дезорганізації та анархії...”⁹

Формування судової влади в УНР почалося з визначення функцій Секретаріату судових справ. Проте останній не ввійшов у перелік “відомств”, дозволених Інструкцією Тимчасового уряду. Тому 23 листопада Комітет УЦР затвердив запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, згідно з яким “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки”. Згодом Центральною Радою було ухвалено закон про утворення Генерального Суду, який складався з трьох департаментів: цивільного, кримінального та адміністративного. Наступним важливим кроком на шляху формування власної судової системи було прийняття закону “Про заведення апеляційних судів”.

Становлення вищих органів влади УНР тривало весь час її існування, долаючи перешкоди з боку російського Тимчасового уряду. Зокрема, проголосивши незалежність та суверенність Української Народної Республіки IV Універсалом, Центральна Рада утвердила себе як законодавчий орган до скликання Установчих Зборів, водночас утворивши власний виконавчий орган - Раду Народних Міністрів¹⁰.

Доленосним документом мала стати Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 p., окремі глави якої регламентують діяльність кожної гілки влади, досить докладно розписуючи їх компетенцію. Однак цьому документу ніколи не судилось втілитися в життя. Саме в день прийняття Основного Закону УНР відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

Змінилося не лише обличчя влади, але й її структура. Якщо за Центральної Ради державне правління мало форму парламентської республіки, то гетьманський переворот перетворив Україну на президентську республіку. Втім, її характеризують також як дуалістичну монархію.

Маніфест (грамота) гетьмана від 29 квітня 1918 p. визначила систему організації влади в державі, згідно з якою гетьман перебрав “на себе всю повноту влади” з правом безпосереднього формування виконавчих органів шляхом призначення Кабінету Міністрів. Разом з тим передбачено наміри найближчим часом зібрати Український Сойм (представницький орган).

Уточнення дістала компетенція українських органів влади в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р., за яким виключно гетьманові належала “влада управління” в усій Українській державі. До його компетенції віднесено призначення та звільнення з посади “отамана Ради Міністрів”, затвердження “Кабінету у Раді Міністрів”. Гетьман був також “вищим керівничим всіх зносин Української Держави з закордонними державами” і командувачем армії. Рада Міністрів мала об’єднувати роботу окремих відомств з питань законодавства та управління держави. Очолював Раду “отаман-міністр”.¹¹

Наведене дає підстави погодитись з академіком О. Копиленком щодо визначення форми правління як президентської республіки: формування, затвердження уряду, глава держави та головнокомандувач військ. Така форма передбачалася документами, в дійсності ж, хоча й тимчасово, гетьман наділив себе правом “стверджувати закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили”. Тож до скликання законодавчого органу Україні були притаманні риси дуалістичної монархії.

На відміну від Центральної Ради, яка протягом усього часу існування займалась формуванням органів влади та визначенням їх необхідності, гетьман розпочав свою діяльність з організації відразу всіх трьох гілок влади. Як уже зазначалося, “Закони про тимчасовий державний устрій Україні” змінили склад (сутність) законодавчої та виконавчої влади. Втім, питання “справжнього” представницького органу так і не було вирішене. Система судових органів зазнала змін дещо пізніше. За “Законами” судочинство в Україні мало здійснюватись Генеральним Судом, голову якого мав призначати гетьман. Однак, зважаючи на “незрозумілість” для гетьмана судової реформи Центральної Ради, вже 20 травня розпочалася робота з перегляду діяльності Генерального та Апеляційного судів, і 2 червня було прийнято новий закон про Генеральний Суд. Останній акт передбачав організацію суду з трьох департаментів: “цивільного, карного та адміністративного”.

Отже, гетьман П. Скоропадський, незважаючи на нетривалість та суперечливість його владарювання, утворив державний апарат з усіма установами, які реально функціонували, і намагався вирішити злободенні проблеми.

Проте ідеї залишилися ідеями, а соціально-економічний стан України погіршувався з кожним днем. Не досягнувши своєї мети, гетьман зрікся влади, а його уряд передав усі повноваження Директорії УНР - реалізатору “наступної спроби” розбудови української держави.

Як орган Директорія утворилась із спільної волі українських політичних партій та організацій у формі “ради п’ятьох”. Голова Директорії УНР В. Винниченко відав зовнішньополітичними справами, С. Петлюра був Головним отаманом.

Значний вплив на формування органів влади того періоду здійснив вибір шляху розвитку держави. Директорія вибрала з-поміж “європейської моделі” з її принципом поділу влади та ідеї “радянської влади” третій варіант - формування трудових рад. Прийнявши Декларацію від 26 грудня 1918 p., Директорія визнала себе верховною владою, “уповноваженою силою і волею трудящих класів України”¹².

Вперше як законодавчий орган Директорія проявила себе через скасування всіх законів і постанов гетьманського уряду в галузі робітничої політики. Великий резонанс мала її Інструкція виборів до Конгресу. Водночас як “верховна влада” Директорія перебирала на себе керівництво виконавчою владою - Радою Народних Міністрів, про створення якої також сказано в Декларації та видано щодо цього окремий Наказ. Проте не було чітко розмежовано функції гілок влади, що й спричинило в майбутньому труднощі в їх роботі.

Один із шляхів виходу з тогочасної кризи влади сучасники вбачали в прийнятті моделі управління ЗУНР, яка на той час уже об’єдналася з УНР. Таке розв’язання цілком відповідало б основним принципам демократії¹³.

Однак під час переговорів так і не було знайдено компромісу, лише виразніше виступили протиріччя між Директорією та її виконавчим органом. Як зазначив І. Мазепа, “...замість того, щоб справу творіння незалежної України покласти в основу всебічного визволення українського народу... вони блукали між кличами демократії та диктатури й шукали виходу для гармонійного з’єднання ідеї національної з соціальною...”¹⁴

У стрімкому вирі подій найяскравішим проявом демократичних настроїв став Конгрес трудового народу. Вперше за роки державності скликано дійсно представницький орган, хоча й із певними особливостями виборів до нього. Однак, які б не були підстави формування Конгресу, свою законодавчу роботу він виконав, ухваливши, зокрема, 28 січня 1919 р. “Закон про форму влади на Україні”. Таким чином було потверджено статус Директорії як “вищої влади” на час перерви засідань Конгресу з правом видавати закони, що підлягали затвердженню найближчим з’їздом Конгресу. Виконавча ж влада, як і раніше, мала належати Раді Народних Міністрів, підзвітній Конгресу, а в перервах між сесіями - Директорії. Водночас функції гілок влади залишилися чітко не визначеними, тому “кожен член Директорії “правив” по своєму, раз-у-раз втручаючись в справи окремих міністерств”¹⁵.

Тим часом Кабінет Народних Міністрів затвердив “Тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в Українській Народній Республіці”. Акт передбачав досить ускладнену законодавчу процедуру з обов’язковою участю в ній виконавчої влади”¹⁶.

14 серпня уряд затвердив свій статут. Закріпивши за урядом функцію “обміркування та ухвали” бюджету, вирішення всіх інших, не віднесених до верховної влади, питань, попередню ухвалу законів, цей документ іще більш ускладнив розподіл компетенції між існуючими органами влади. Тож виконавча влада явно власноруч стверджувала себе як провідну в механізмі державного управління.

Від’їзд за кордон двох членів Директорії Л. Макаренка й Ф. Швеця спричинив глибинні зміни в управлінні державою. “Верховне керування справами Республіки” покладалось на С. Петлюру, до компетенції якого було віднесено затверджувати закони й постанови, ухвалені урядом, “іменем України”. Таким чином, в державі сформовано одноособову диктатуру¹⁷. Однак ці зміни не поліпшили відносин між Директорією та Радою Народних Міністрів.

Загострюється питання владних відносин. 14 лютого 1920 р. на засіданні уряду ухвалено проект “Тимчасового закону про державний устрій та порядок законодавства”. За цим проектом не пізніше 1 травня мав скликатися передпарламент “Державна Народна Рада”, а до цього Директорія здійснювала “свою владу виключно через раду і Кабінет Міністрів”. Як бачимо, законом не скасовувалася Директорія як “верховна влада”, а, як зазначав глава уряду І. Мазепа, “лише встановлялося певне обмеження компетенції членів Директорії щодо їх втручання в справи управління міністерствами”. Для остаточного прийняття закону необхідне було його підписання Головою Директорії С. Петлюрою. Однак він, не бажаючи будь-як обмежувати себе, закон не підписав.

Наявність таких неврегульованих відносин з перспективою ще більшої прірви між органами влади стимулювала появу доленосних законів “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”, “Про Державну Народну Раду УНР”, затверджених С. Петлюрою 12 листопада 1920 р. За цими законами, верховна влада організовувалась шляхом розмежування та координування державних функцій поміж Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. Однак, відповідно до ст. 2, саме “Директорія Української Народної Республіки в особі Голови Директорії іменем Української Народної Республіки: а) затверджує ухвалені Державною Народною Радою закони, б) затверджує ухвалені Радою Міністрів призначення і звільнення, в) затверджує ухвалені Державною Народною Радою умови з іншими Державами, г) видає на пропозицію Ради Народних Міністрів акти амністії та помилування, д) репрезентує Українську Народну Республіку перед іншими державами, за відповідальністю Голови Ради Народних Міністрів, е) покликає Голову Народних Міністрів та затверджує Членів Ради Народних Міністрів”¹⁸.

Тим самим Директорія конституювалася, хоч і тимчасово, як центр, головний осередок державної влади, а всі інші органи фактично мали відігравати другорядні, супутні ролі. Статус уряду так і залишився невизначеним. Його голова призначався Директорією, а діяльністю своєю Рада Міністрів була підзвітна Державній Народній Раді, яка могла висловити чи то уряду в цілому, чи то окремому члену недовіру, що тягло за собою їхню відставку.

Таким чином, прийняті закони можна визнати як переломний етап в розвитку українського державотворення. Якщо з 1917 p. процес йшов у напрямку розбудови парламентської республіки, то тепер, з огляду на компетенцію Голови Директорії, намітився явний перехід до президентської форми державного устрою. Однак історичні події не дали цій ідеї змоги реалізуватися задля розбудови української держави.

До останнього дня існування Директорії створення законодавчої гілки влади мали декларативний характер, залишаючись лише намірами.

Зміни, хоч і не такі глобальні, торкнулися і судової гілки влади. Остання на відміну від двох інших, мала більш визначений статус, принаймні її діяльність регламентувалась окремим законом.

Отже, поряд з світовим досвідом втілення в життя принципу поділу влади Україна має багату національну традицію. Зокрема, праці вітчизняних науковців, політичних діячів були розроблені саме для українських умов, що необхідно враховувати з огляду на тенденцію сьогодення переймати досвід інших держав. А практичний бік реалізації доктрини підтверджує, на наш погляд, схильність українського народу до представницької влади. Представництва більше через парламент, а не єдину особу, сучасною мовою, президента.

До того ж, і часи Української революції, і доба незалежної України характеризуються проблемою владних відносин у трикутнику парламент-глава держави-уряд. Якщо раніше важко було визначитися з функціями, то сьогодні, закріпивши останні в Конституції, органи влади не можуть дійти згоди щодо доцільності такого розподілу.

Розбудові судової влади у 1917-1920 pp., у вирі революції і громадянської війни не надавалося належного значення, рівноправності з законодавчою та виконавчою гілками, як передбачено демократичним принципом поділу влади. Натомість сьогодні неактивна участь суду в протистоянні гілок влади визначається процесом реформування її та замкнутістю.

¹ Конституції та конституційні акти України. Історія і сучасність. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. - С. 17-20.

² Кирило-Мефодіївське Товариство: У 3 т. - К., 1990. - Т 2. - С. 570-572.

³ Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т. -1905. - Т. 1 - С. 315, 326-328.

⁴ Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). - К.: Парламентське видавництво, 2002. - С. 46.

⁵ Слюсаренко А. Р., Томенко В. В. Історія української Конституції. - К.: Тов-во Знання, 1993. - С. 62-63.

⁶ Українські політичні партії кінця XIX - початку XX століття. Програмні і довідкові матеріали. - К.: Консалтинг, 1993. - С. 80, 85, 106, 149.

⁷ Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. - Т. 1. - К.: Наук. думка, 1996. - С. 105.

⁸ Там само. - С. 108.

⁹ Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920 pp. У 2-х т. - 1921 p. - С. 81.

¹⁰ Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. - Т. 2. - С. 102.

¹¹ Конституційні Акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. - К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. - С. 84.

¹²Там само. - С. 102.

¹³ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. У 7 т. - Українська науково-історична бібліотека в Скрентоні, США, 1962. - Т 2. - С. 32.

¹⁴ Мазепа І. В огні і бурі революції: В 3 ч. - Аутсбург, 1950. - Ч. 1. - С. 79.

¹⁵Там само. - С. 97.

¹⁶ Уряди України у XX ст. - К.: Наук. думка, 2001. - С. 199.

¹⁷ Мазепа I. Там само. - С. 144.

¹⁸ Конституційні Акти України. - С. 114-116.