Політико-філософські виміри формування української політичної нації

Одним із принципово важливих питань державотворення в Україні, як і для інших молодих багатонаціональних демократичних держав, є створення умов для національно-державної інтеграції, найважливішою складовою якої є визначення оптимальних форм взаємин як між етнічними групами в цілому, так і між більшістю і меншинами. Актуальність цієї проблеми підтверджується тим, що прояви сепаратизму, спроби автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України становлять загрозу національним інтересам і національній безпеці країни¹.

Стратегічний курс України на інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір² цілком виразно вказує на необхідність формування української політичної нації за європейськими стандартами, що, зокрема, однозначно передбачає гарантію забезпечення рівності громадянських і політичних прав і обов’язків для всіх етнічних груп населення держав ЄС. Таким чином, метою етнонаціональної політики нашої держави повинне бути створення української політичної нації - співтовариства громадян України всіх національностей, що мають рівні права. Це завдання дуже актуальне тому, що після дванадцяти років незалежності було б передчасно затверджувати, що Україна являє собою монолітну політичну націю.

Проте є підстави для констатації не тільки факту існування процесу формування єдиної української політичної нації, але й того, що цей процес має позитивний характер. Стикаючись у початковій фазі цього процесу з такими серйозними викликами, як, наприклад, кримсько-російський сепаратизм, Україна поступово просувається вперед у цьому напрямку державотворення. Варто відзначити, що наша країна, одна з небагатьох на пострадянському просторі, яка уникла “гарячих” міжнаціональних конфліктів.

Як уявляється, усвідомлений пошук шляхів національно-державної інтеграції лежить у площині адекватного розуміння етнополітичних процесів, які відбуваються у країні, виявлення основних тенденцій у цій сфері, вибору відповідної цим тенденціям моделі і стратегії етнонаціональної політики України.

Про зміст терміна
“українська політична нація”

Формування української політичної нації є актуальним, життєво важливим завданням українського суспільства і держави. Словосполучення “українська політична нація” усе частіше вживається політиками і фахівцями і поступово входить у свідомість громадськості і громадян. Дотепер немає загальновизнаного тлумачення його в політичній науці і практиці. У цілому можна говорити про різне сприйняття категорії “українська політична нація” - індивідом, соціальними верствами, етносами і субетнічними групами, суспільством і державою. На нашу думку, це зумовлено такими причинами:

- по-перше, практично початковою фазою самого процесу формування “української політичної нації”, неминуче сполученого з досить складним, суперечливим і тривалим пошуком найоптимальніших форм етнополітичної ідентичності;

- по-друге, потенційною можливістю різного тлумачення терміна “українська політична нація” суб’єктами суспільно-історичного процесу (індивідом, колективом, суспільством, державою), кожний з яких в умовах переходу від тоталітаризму до громадянського суспільства не тільки має право, але й, безсумнівно, буде вкладати в це поняття свій власний зміст;

- по-третє, неможливістю в умовах визнання пріоритету демократичних цінностей скільки-небудь швидко сформувати на рівні суспільної свідомості уніфіковане уявлення про причетність усіх членів поліетнічного співтовариства до єдиної політичної нації винятково законодавчими чи адміністративними методами.

Гадаємо, що стрижневим змістом поняття “українська політична нація” є досить високий рівень морально-політичної єдності громадян України в їхньому прагненні створити процвітаюче демократичне суспільство, безпека, стійкість і прогресивний розвиток якого гарантуються державою.

Ця теза підтверджується даними загальноукраїнського опитування, проведеного в травні 2003 p. Інститутом соціології НАН України. Результати опитування показали, що основним ресурсом формування української політичної нації є помітне посилення у свідомості всіляких категорій населення значення такого індикатора ціннісної орієнтації як громадянство України. Так, на запитання: “Якою Ви бачите майбутню Україну - країну, де б Ви жили і якою могли б пишатися?” відповіли: “Це моя країна” - 37,8 % респондентів, “Багата країна” - 26,7 %, “Країна з древньою історією” - 24,8 %, “Країна, де забезпечені права людини” -22,3 %, “Незалежна країна - 20,2 %, “Шанована у світі” -19,8 %, “Могутня країна” - 15,1 %, “Демократична країна” - 9 %; і тільки 3,2 % опитаних залишились байдужими³. За іншими соціологічними даними, наведеними газетою “День” (25.07.2003), лише 6,6 % респондентів висловили задоволення з того, що є українськими громадянами.

Ефективне здійснення державою своїх основних функцій - гарантування безпеки і стабільності існування і розвитку для кожного громадянина і суспільства в цілому - є не тільки обов’язком держави, але і найважливішим елементом стратегії формування української політичної нації, що реалізується законодавчими, адміністративними й іншими методами з використанням відповідних матеріальних і нематеріальних ресурсів.

У цьому зв’язку слід виділити особливу роль інформаційного ресурсу як головного засобу формування в громадян України стійких психологічних установок-стереотипів патріотичного характеру: “любові до своєї Вітчизни - України” і т. д. Як відомо, у сучасному світі інформаційний ресурс є головним засобом цілеспрямованого формування суспільної свідомості для досягнення тієї чи іншої мети.

Іншою функцією інформаційного ресурсу - особливо ЗМІ соціологічного і статистичного спрямування - є забезпечення зворотного зв’язку між громадянами і державою⁴. Такий зворотний зв’язок дозволяє державі адекватно реагувати на явища і тенденції, які можуть позитивно чи негативно впливати на реалізацію її стратегії, розробляти превентивні акції і відповідно коригувати процес формування української політичної нації в потрібному напрямку.

У цьому питанні проблемною є та обставина, що в умовах дефіциту і низької якості державних інформаційних ресурсів в інформаційному просторі України домінують недержавні структури. Така ситуація природна для демократичної держави. Однак варто мати на увазі, що багато які з недержавних структур, що діють в інформаційному просторі України, працюють за рахунок грантів закордонних “незалежних” донорів, за багатьма з яких стоять уряди іноземних держав⁵, що реалізують свою власну політику. Інформаційно-аналітична продукція таких структур несе на собі відбиток відповідної ангажованості.

Відзначимо також, що певна частина наукових проектів суспільно-гуманітарного спрямування здійснюється державними інституціями України також за підтримки різного роду закордонних фондів і грантів.

Зазначені обставини є важливими з погляду того, що саме інформаційні ресурси - це засіб здійснення спеціальних інформаційних операцій для маніпулювання суспільною свідомістю в інтересах досягнення тієї чи іншої політичної мети⁶, що може суперечити інтересам консолідації української політичної нації.