Українська нація в умовах суспільно-політичних трансформацій

Спираючись на досліджувані ним джерела,“батько української історії” М. Грушевський вибудовує таку схему розвитку вітчизняної історії: Київська Русь - Галицько-Волинська держава - Українська козацька держава. Ця схема різко суперечить звичній для російської історіографії схемі: Київська Русь - Володимиро-Суздальське князівство - Московське царство - Російська імперія.

Козацька держава зазвичай відноситься до початку Нового часу і найкраще може бути охарактеризована як протодержава, особливо коли порівнюється з абсолютистськими національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. Існування Гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) саме в момент появи “сучасної” національної держави доби Великої французької революції.

Таким чином, головною проблемою історіософії України є встановлення сталої державної чи інституційної наступності з досучасним періодом.

Розглянемо це докладніше. Як уже відзначалося раніше, основою формування всіх “старих” націй є титульний, або автохтонний, етнос. Українці як самостійний етнос - це результат складного і неоднозначного історичного розвитку: існування єдиного для багатьох сучасних народів етнічного субстрату - слов’янства, зародження, розквіту та занепаду Київської Русі, монголо-татарського завоювання її земель, поділу західних, південно-західних і північно-східних руських князівств між Литвою, Польщею і монголо-татарами. Тому шукати ознаки української народності треба не раніше середини XIV - середини XV ст., часу формування майже всіх європейських націй. Не можна вважати достатньо переконливою думку, що українці як етнос почали формуватися з праукраїнських східнослов’янських племен, які населяли територію сучасної України і постали як певна цілісність уже в ранньосередньовічній державі Київська Русь. Київська Русь була клаптиковою і нецентралізованою державою, де не могло бути єдиної давньоруської народності, яка б цементувала різні землі. Адже саме народність долає міжплемінні відмінності, формує єдину мову, звичаї, традиції, обряди, ритуали, побут, усвідомлене ставлення до певного етноніму, тобто більш-менш загальний для всіх спосіб буття.

Київська Русь від початку свого існування була поліетнічною державою, що обумовлено вагомими історичними обставинами. Слов’янська прабатьківщина охоплювала землі, на яких жили іншомовні народи, насамперед балти. У процесі розселення з прабатьківщини слов’яни освоювали землі, на яких жили неслов’яни. Просуваючись на південь, вони увійшли в контакт з іранцями: із залишками давнього скіфського та сарматського населення Північного Причорномор’я, з аланами, що проникали в цей регіон починаючи з часів раннього Середньовіччя. На заході, вже в Верхньому Подніпров’ї, слов’яни зіткнулися із балтами, предками литовців і ятвягів. На північному заході й північному сході вони освоювали землі чуді, весі, мері, муроми, мордви, черемисів, пермі, ямі, печори та інших угро-фінських племен.

Крім того, в Київській Русі існувало декілька центрів політичної консолідації, які за сприятливих умов здатні були стати основою для утворення окремих етнокультурних груп. Йдеться про Новгородську і Псковську землі, Володимиро-Суздальську Русь, західноруське Полоцьке князівство, Середнє Подніпров’я з Києвом і Галицько-Волинську Русь. Подальша їх консолідація на основі розвитку культурно-господарської єдності могла б у майбутньому призвести до утворення окремих народностей і, можливо, націй, як це і відбулося з деякими племінними союзами слов’ян у Південній та Центральній Європі.

Вирішальним чинником етногенезу союзів племен Східної Європи була монголо-татарська навала й ті величезні політичні, соціально-економічні та культурні зміни, які вона принесла. Йдеться, насамперед, про поділ території Давньої Русі між монголо-татарами, литовцями та поляками, який, як слушно зауважує В. Пироженко, “вказав” населенню Русі кордони територіального відокремлення і межі економічних, етнокультурних та державотворчих процесів¹. Саме внаслідок цих подій східнослов’янська спільнота і держава Русь започаткувала формування росіян, українців та білорусів. Причому консолідація українського етносу відбулася на основі тільки йому притаманного способу буття, в “чужій” державі, всупереч полонізації та асиміляційним зусиллям польської влади.

Назва ж “українська нація”, за свідченням Ю. Липи, вперше була вжита за часів Б. Хмельницького². Саме завдяки перемогам гетьмана у Національно-визвольній війні 1648-1657 pp., а ще раніше - існуванню Запорізької Січі, українська культурна ідентичність стала визнаним та вагомим чинником політичної історії Європи. Однак укладений 1654 р. у м. Переяславі договір з Росією надовго загальмував самовизначення українського народу. Андрусівські угоди 1667 p., які Москва уклала з Варшавою, поділили українські землі між Польщею і Московією: Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом - до Московського царства.

Відтоді українська ідентичність існує здебільшого як спосіб буття “нижчих” верств населення - його мови, звичаїв, обрядів тощо - набираючи інколи і більш рефлексованих форм - гасел та вимог національно-визвольних рухів та шедеврів духовної творчості кращих її представників, серед яких найбільш знаковими постатями є Леся Українка та Тарас Шевченко. В цілому українство в цей період формується в парадигмі так званої етнічної нації. Революційні процеси в лютому і жовтні 1917 p. зруйнували монархію і Російську імперію. Перед Україною відкрилася перспектива формування власної політичної нації. Першими кроками тут було утворення на хвилі революційних подій у Києві 1917 p. Центральної Ради - представницького органу широких мас населення. Центральна Рада проголосила автономію України і заснувала Українську Народну Республіку. 22 січня 1918 p. була проголошена незалежність держави.

Перемога більшовиків у громадянській війні визначила формування в Україні всіх сфер суспільного життя (як і в інших республіках колишнього СРСР) за казуїстичною формулою: “соціалістичне за змістом і національне за формою”. Нібито може існувати форма без змісту, а зміст - без форми. Водночас Україна стала чітко визначеним національним та територіальним цілим з власною столицею (в 1919-1934 pp. - Харків; з 1934 p. - Київ) і урядом, що мав обмежені, але певні повноваження. Україна мала органи державної влади і управління, бюджет, Державний Герб, Прапор, Гімн, Конституцію. Українську Радянську Соціалістичну Республіку (1921 p.) визнали десятки країн. Ці досягнення стали суто формальними після утворення ЗО грудня 1922 p. Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

У період відновлення зруйнованої Першою світовою і громадянською війнами промисловості в Україні були споруджені сотні заводів та фабрик, що вивело її на рівень розвинених індустріальних держав світу. Водночас 30-ті роки XX ст. стали найтрагічнішими в історії Радянської України. Знищення української національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, спровокований голодомор 1932-1933 pp. не тільки значно загальмували формування соціокультурної спорідненості українства, але й завдали нищівного удару генофонду нації, який ще більше посилили наслідки Другої світової війни. Але результатом створення УСРР було і те, що вперше більшість українських етнічних земель об’єдналась у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки.

У цілому специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил усіх союзних республік мала наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуротворчі елементи економічно й технологічно були не пов’язаними між собою.

Радянський федералізм, хоч як це парадоксально з огляду на ленінську концепцію розв’язання національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а швидше як засіб їхньої уніфікації (тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, які не мають) в рамках багатоетнічної держави (“моя адреса - Радянський Союз”), де союзні республіки були об’єктами централізованого планування та кадрової політики.

Новим етапом формування української нації слід вважати початок 90-х років XX ст. 16 липня 1990 p. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення - Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 p. було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 p. відбувся всеукраїнський референдум, що підтвердив цей історичний вибір. Того ж дня відбулися і вибори Президента держави.

За короткий термін була створена нова система державного управління, власні збройні сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень політичних свобод громадян, були зняті всі обмеження в духовному розвитку українського та інших етносів. Українська держава як рівна серед рівних увійшла у світове співтовариство. В Україні розпочалася напружена робота зі створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28 червня 1996 p. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. У вересні 1996 p. була здійснена неконфіскаційна грошова реформа і введена повноцінна українська валюта - гривня.

За відносно короткий строк молодій державі вдалося визначити засади етнополітики та створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто були визначені необхідні умови для забезпечення єдності і цілісності країни у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної та релігійної самобутності.

Демократичні, політико-правові засади розбудови української нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення українського народу з великої та малої літери включає в себе як всю поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність - рівність громадян усіх національностей перед Законом. Більш того, в частині 3 преамбули Конституції право на самовизначення закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім українським народом”, що підтверджує існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян усіх національностей.

Крім того, вперше в пострадянській практиці в статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної національності - українців - корінними є і інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини”, для того щоб слово корінні одночасно стосувалося як слова “народи”, так і словосполучення “національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України - євреїв, греків, поляків, росіян, румун, угорців тощо, - і спрямовуючи їхню “пасіонарну енергію” (Л. Гумільов) в напрямку інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвитку сепаратистських настроїв.

Законодавче визнано, що національні меншини, поряд з українцями, а також “корінними народами” - гагаузами, караїмами, кримськими татарами, кримчаками - на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” знаходяться “у себе вдома”, на своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним корінним населенням.

У цілому українське законодавче поле та Конституція нашої країни дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (в тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону України “Про національні меншини” та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм і обсягу існуючих прав та свобод, і є надія, що в новому законі про вибори це буде відображено. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоч і зараз ст. 2 Декларації прав національностей України передбачає існування національно-адміністративних одиниць.

За роки незалежності України етнонаціональні проблеми були предметом постійної уваги держави. 1994 p. Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. У 1996 p. Міністерство реформоване у Державний комітет у справах національностей та міграцій. Після реформування цього органу внаслідок адміністративної реформи наприкінці 1999 p. кілька років не існувало чітко визначеної державної структури, що займалась відповідними проблемами. 26 липня 2000 p. був утворений Державний департамент у справах національностей та міграцій (який працює й тепер).

Окрім того, 15 квітня 2000 p. було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України (голова Ілля Левітас). За останні роки підготовлено до сотні проектів нормативно-правових актів, у тому числі законів України, указів та розпоряджень Президента, постанов Кабінету Міністрів, укладено низку міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів має проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Уже тривалий час перебуває у стадії опрацювання законопроект “Про концепцію державної етнополітики України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.

Попри це, існує ціла низка проблем корінних народів та національних менших, для врегулювання яких відсутнє необхідне законодавство (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потребують уточнення та більш чіткого формулювання головні поняття: “корінні народи”, “національні меншини” тощо). Відсутня належна інформація щодо становища корінних народів та національних меншин і рівня вирішення їхніх проблем (відсутній сайт Держдепартаменту у справах національностей та міграцій, статистична та аналітична інформація має переважно закритий характер). Не налагоджене публічне обговорення етнонаціональних, міграційних та міжконфесійних проблем, життя української діаспори у ЗМІ.

Втім, як висновок, можна сказати, що законодавче закріплена “подвійність” української етнополітики є не тільки проявом амбівалентності масової свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної самоідентифікації), не тільки наслідком незавершених процесів формування української політичної нації зі своєю особливою ідентичністю і зміцненими традиціями “змішаності” українського етносу з іншими етнічними групами, насамперед росіянами. Більшою мірою вона є виявом природної “подвійності” формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності двох її складових: культурної та громадянської спільноти.

Якщо ж перенести концептуальну модель націєтворення, описану в попередньому розділі (політична нація є похідною від взаємодії трьох складових - етнічних спільнот, держави і громадянського суспільства) на українські реалії, то українська політична нація є похідною від української національної ідеї, громадянського суспільства і соціальної держави.

Хоча Україна - суто європейська держава, проблеми та тенденції формування її політичної нації мають найбільшу схожість з північноамериканськими взірцями. Крім осідання на теренах сучасної України великих і малих народів внаслідок потужних цивілізаційних рухів, значна частина її території була заселена в ході переселенської колонізації, що розгорнулася протягом XVI-XIX ст. У ній брали участь не тільки етнічні українці (малороси) та росіяни (великороси), але і німці, вірмени, євреї, греки, болгари і т. д. Характер феодальної експансії мала польська, почасти - румунська й угорська, колонізація українських земель. Але й вона мала великий вплив на формування поліетнічності сучасної України. Тому практично всі етнічні групи України закономірно вважають той чи інший (найчастіше - той самий) регіон України своєю батьківіщиною з не меншою, а той і з більшою підставою, ніж американці - США чи канадці - Канаду.

Свідченням поліетнічності України є і дані Всеукраїнського перепису населення: на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становила 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їхня питома вага серед жителів України - на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їхня кількість порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і налічувала на момент перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункта і становить 17,3 %.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну більшість у Криму. Практично всі кримські татари-репатріанти так само оселилися у Криму, на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується зростанням чисельності інших тюркомовних народів. Кожна з цих груп окремо не складає відчутної частини населення країни, але взяті разом тюркомовні народи з кримськими татарами налічують понад 500 тис. чол.

Із загальної чисельності молдаван більшість зосереджена в Одеській та Чернівецькій областях. Більша частина болгар живе в Одеській і Запорізькій областях, 85 % греків - у Донецькій області. Майже вся румунська меншина сконцентрована у Чернівецькій та Закарпатській областях, в останній проживають практично всі угорці України. В Одеській області - майже вся гагаузька етнічна група. Понад половину поляків проживають у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є скорочення їхньої абсолютної чисельності у ряді споконвічне землеробських областей, де традиційною була велика частка українського сільського населення, з традицією багатодітності: Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Чернігівській.

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному “плавильному тиглі”, а подолання культурно-історичної різнорідності її регіонів. Ці історичні відмінності, як показують сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях сильніше розвинута психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення етносу до само-збереження серед українців історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й Південно-Східна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, найменше “розбавленого” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу господарювання. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із. села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва значною мірою стерті пореволюційними перетвореннями, тому ідеї ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон, а також Крим. Це - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями - великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України - вплив УПЦ поширюється здебільшого на Схід та Південь, УПЦ (КП) - Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантських церков - Захід і, частково, - Центр. З цієї точки зору актуальною є проблема становлення єдиної Української помісної православної церкви. Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірною реалією внаслідок розірваності українських земель і української церкви протягом тривалого часу, але і закономірною протидією консолідації нації. Українська автокефальна православна, Греко-католицька (уніатська) мають безліч тих самих проблем фундаментальної відсутності наступності й асиміляції/уніфікації, що й інститути управління і влади.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений в східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень за результатами 2001-2002 pp. у 6-ти регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та місті Києві) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5 % виробництва промислової продукції, 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал³.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні України основних корисних копалин держави та родючих чорноземів, і, як наслідок, концентрація виробничих, фінансових та людських ресурсів; нинішніми - переважаюче інвестування виробництв, які є конкурентоспроможними на світовому ринку. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська група” - звичні назви для визначення різних центрів впливу і концентрації капіталів. Як наслідок - розвиток східних та південних регіонів як донорських, інших - як депресивних. Ці обставини не можуть не усвідомлюватися населенням та регіональними елітами, а також штучно активізуватися деякими політичними силами, які “працюють” на етнічному полі.

Показовими в цьому плані є позиції прихильників так званого федеративного устрою України. Як вважає, наприклад, П. Баулін, заступник голови Російського блоку і РДУ, народний депутат України 14-го скликання, керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації, сьогодні в Україні можна було б утворити (укрупнивши області) такі суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверсь-кий край, Полтавський край, Слобожанщина, Запорізький край, Новоросія, Донбас, Таврида. Як окрему адміністративно-територіальною одиницею він виділяє столицю - Київ. На думку П. Бауліна, краю треба надати право регулювати мовну політику в залежності від етнічного складу і бажання громадян. При цьому українська мова має зберігати свій державний статус на території всієї України, і її вивчення є обов’язковим. П. Баулін вважає, що усе це зніме напруженість у соціальній і міжнаціональній сферах; ніхто не буде нав’язувати “свій устав у чужому монастирі”; нас перестануть, як це робиться зараз, поділяти на українців щирих і другосортних. Це зміцнить єдність держави, відродить щиру дружбу і довіру між нашими народами.

Хоча з нашої точки зору проблема полягає якраз в іншому - не стільки в “уписуванні” в українську політичну націю різних етнічних компонентів, чого так боїться П. Баулін, скільки в консолідації в єдину національну спільноту реально існуючих у рамках України історично сформованих тут регіональних співтовариств. Там, де вони мають чітко виражений етнічний та економічний акценти, існує найбільша небезпека їх політизації та трансформації в напрямку войовничого сепаратизму з усіма можливими його негативними наслідками, прикладів чого існує чимало - Країна Басків в Іспанії, Квебек у Канаді, Еритрея в Ефіопії і т. д.

Причому це “уписування” повинно відбуватися на основі “зняття” етнічної специфіки регіонів як запоруки розвитку регіонального сепаратизму, найнаочнішим прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічної напруженості в Криму можливе лише на шляху соціально-політичного та економічного розвитку регіону, бо, скажімо, якщо кримські татари мають принаймні теоретичну альтернативу влитися до складу регіонального співтовариства, то так зване російськомовне населення Криму реальної можливості стати кримськими татарами не має. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів присутність у деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного регіонального характеру.

На етнополітичній карті держави вирізняється ряд так званих проблемних регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі виступають ініціаторами постановки гострих питань, позиція щодо яких різних етнополітичних суб’єктів є суперечливою, а часом і непримиренною. Одна з них - межі повноважень регіонів самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та право “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається і розбіжність позицій між регіонами з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі розвитку України, геополітичних орієнтацій, розколу у православ’ї та деяких інших.

Як наслідок, різноспрямованість економічних потреб і інтересів регіонів з відмінними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій у державі з перспективою їхнього переростання в міжетнічні конфлікти.

Проте суспільне усвідомлення населенням України найважливіших питань суспільного розвитку все ж має позитивну динаміку. Насамперед, це підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення України після 1991 p., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення у жодному році не знижувалася до критичного рівня у 50 %. Перше, найзначніше зниження чисельності прихильників незалежності відбулося за перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 p. найнижчого за всі роки незалежності рівня - 56 %. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 p., а особливо, 1998 p. - внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксоване у грудні 2001 p. - березні 2002 p. А от у листопаді 2002 p. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян - 77 %. Уперше за роки незалежності України на її підтримку висловилася не менша частка громадян, ніж на референдумі 1991 p.⁴

Отже, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.

Іншим важливим показником динаміки суспільної свідомості населення держави є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій, про що свідчить аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 pp.

У цілому, за роки незалежності співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій серед громадян України змінювалося не на користь “центристських”. Частка їхніх прихильників серед дорослого населення скоротилася з 43,7 до 20,5 %. При цьому спочатку - включно із виборами 1998 p. - скорочення супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (від 14,4 до 32,2 %) і незначним - прихильників правих (від 7,7 до 10,2 %). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких скоротилася з 32,2 до 23 %. У той самий період - з 1998 до 2002 p. - частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі - з 10,2 до 21,5 %⁵

Але найбільш симптоматичне те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише кількісно, а й поширилася територіальне із Західної України на Центральну. Так, під час парламентських виборів 1998 p. лише у двох областях Західної України - Івано-Франківській і Тернопільській - за кандидатів правих партій проголосувало понад половину виборців, а ще у трьох областях - Львівській, Рівненській і Волинській - більше чверті виборців. Проте під час парламентських виборів 2002 р. за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже в шести областях Західної України і понад чверть - у дев’яти областях, зокрема у восьми областях Центральної України.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Адже етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин - російської, поляк - польської, угорець - угорської і т. д. Проте саме українське середовище - не лише культурне чи соціальне, а навіть природа, клімат, ландшафт - накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині.

Тому соціологічні дані, проведені різними дослідниками⁶, показують, що більшість росіян, наприклад, у Львові і Києві, постійно послуговується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо - таких у Львові 64 %, а в Києві - 70 %, щодо телебачення - відповідно 74 і 75 %, щодо газет і журналів - 58 і 68 %. Навіть у Сімферополі 27 % росіян слухають українське радіо, 33 % дивляться українське телебачення і 17 % читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Е. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет⁷, але на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, має зростаючу тенденцію до домінування і на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Е. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні на те, щоб їхні діти ходили до української школи, і майже всі росіяни у Львові і Києві (96 і 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей і України українські росіяни пов’язують з корінною мовою.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження про стан і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий, Т. Болбат та ін.). Одержані дані дозволили зробити висновок, що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і ще більше в регіоні не існує”. Дуже показово, що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання: “Чи треба розвивати українську мову та культуру в рівній мірі з іншими національними мовами та культурами?” 85,8 % донецьких респондентів відповіли ствердно, і тільки 4,8 % з цим не згодні.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. Тому на даному етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку української політичної нації може бути не сутнісний принцип націєтворення “хто ми?”, а швидше функціональний: “що нас поєднує і як ми вирішуємо загальні соціальні проблеми?”, хоч формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і соціально-економічних проблем.

У зв’язку з викладеним вище хотілося б звернути увагу на міфологему про реакційний націоналізм більшості посткомуністичних національно-державних утворень і прогресивний “захисний” націоналізм етнічних меншин. В українському випадку все виявляється якраз навпаки. Частина громадян ідентифікують себе українцями і є носіями українських традицій і цінностей, частина - і це майже половина населення, - дотепер є носіями радянських традицій і цінностей, далеких від автентичної української культури. Значна частина громадян вважає себе росіянами. Ми не згадуємо тут про інші національні меншини, оскільки вони не претендують на позиціонування себе як титульні етноси. Як свідчать численні соціологічні опитування серед референтних груп, які ідентифікують себе з “населенням України”, завжди більше прихильників соціал-демократичної, націоналістичної і, особливо, націонал-демократичної ідеологій. Серед респондентів, які визначають себе як “населення колишнього Радянського Союзу”, завжди значно більше прихильників лівих політичних поглядів - комуністичної і соціалістичної ідеології. Тобто громадянська ідентичність в Україні досить міцно пов’язана з націонал-демократичними ідеологічними орієнтаціями населення, а також, як свідчить аналіз, більш стійко асоціюється з “прокапіталістичною” політичною і ринковою економічною перспективами розвитку України.

Як висновок: демократичний націоналізм (у значенні “конституційного патріотизму”, за висловом Ю. Габермаса) може бути основою для демократичної консолідації суспільства і значимою ідеологічною складовою формування української політичної нації. Проте гарантією такої перспективи може бути тільки розвиток громадянського суспільства, яке слугуватиме природною противагою і суб’єктом контролю державної етнополітики. За такої умови ми можемо ствердно відповісти на запитання, чи можливий збіг логік націєтворення і державотворення з логікою розвитку демократії.

У зв’язку з цим виникає проблема сутності та перспектив реалізації української національної ідеї, яка може бути визначена як поняття, в якому осмислюються матеріальні та духовні реалії способу буття українського народу. Аналізуючи національні ідеї різних суспільств, ми завжди знаходимо в них дещо спільне - прагнення жити у мирі, щасті, добробуті. Тому визначальною засадою і української мрії повинен сьогодні стати її соцільно-економічний зміст - добробут усіх етносів України і шляхи його досягнення.

Практика суспільного життя України останнього десятиріччя демонструє нам певний регрес соціального та природного довкілля як умови нормального життя, здоров’я і достатку людини, її невідчужуваного права на такі умови. Насамперед кидається у вічі інтенсивне руйнування соціуму як у плані фізичного відтворення нації, так і відтворення сукупності тих соціальних відносин, котрі людський конгломерат перетворюють на цивілізоване суспільство: духовності, мотивації діяльності і, перш за все праці, моральності, законопослушності, соціальної захищеності, нормальної вертикальної та горизонтальної мобільності тощо. І тут не можна сказати, що небезпечніше: те, що нація зменшується кількісно, чи те, що вона втрачає якість цивілізованого соціуму.

Переламати ці небезпечні тенденції розвитку нації можна тільки чітко визначивши як пріоритет соціальне орієнтовану ринкову економіку. У цій випробуваній повоєнною практикою багатьох країн моделі суспільного розвитку неконтро