Витоки і розвиток української політичної нації

З давніх-давен на теренах України започатковувались, існували та згасали могутні держави, утворювались та розпадались племінні союзи та федерації, згасали одні племена та народи а, натомість, на терени України приходили і надовго осідали інші народи, збагачуючи тим самим етнополітичну палітру краю.

Вже принаймні у VIII-VII ст. до н. е. існувала могутня Кіммерійська держава, котра тримала в напрузі чимало царів та народів, завдаючи ударів навіть віддаленим Єгипту, Ассирії та Вавилону. Згодом вивищується скіфська спільнота, яка вже в середині VI ст. до н. е. перетворюється на державу - Велика Скіфія - з центром у Нижньому Подніпров’ї, яку ніхто так і не зміг здолати, включно з такими великими завойовниками, як Дарій І та Александр Македонський, і яка сама доходила у своїх наступальних походах до Парфії, Бактрії, Передньої Азії. Водночас, на всьому просторі Північного Причорномор’я й у Криму засновується та розвивається низка грецьких міст-колоній, частина з яких цілком відповідала статусу міст-держав з демократичним ладом.

З III ст. до н. е. розпочинається політична історія так званого Пізньоскіфського царства, локалізованого переважно в Криму, Приазов’ї та Нижньому Подніпров’ї, яке особливо уславилось за часів правління Скілура та Палака (третя чверть П ст. до н. е.) і Мітридата IV Євпатора (121-63 pp. до н. е.). На теренах Великої України близько 400 років - з II ст. до н. е. по II ст. н. е. - етнополітичні обставини визначали сарматські племена, особливо роксолани, які хоча й не створили потужної централізованої держави, але істотно впливали на перебіг європейських та азіатських подій. Згодом визначальною політичною силою стає держава готів. Починаючи з кінця II - початку III ст. вони заповнюють терени Південної України, створюють могутню державу; за часів Германаріха (середина IV ст.) держава остготів поширювала свій вплив від придунайських римських провінцій до Поволжя, аж поки у 375 p., зі смертю Германаріха, остготи не попали під зверхність гунів. Останні, локалізуючись на великих просторах Східної Європи з центром на Дніпрі - столиця Гуннігард, - у V ст., слідом за нищенням Риму вестготами під проводом Аларіха (410 р.), істотно впливають на зміну політичної карти Європи.

Особливо до цього спричинилися походи гунів у Європу під зверхністю володаря Аттіли (помер у 453 р.).

Нині історична наука дозволяє з великою мірою достовірності віднести витоки українського етносу принаймні до IV-V ст. н. е. (Пастернак Я., Баран В., Залізняк Л. та багато інших фахівців). У цей час на території України чітко зафіксована багатьма історичними документами і зразками матеріальної культури активна присутність праукраїнських етносів, зокрема, склавінів та антів. Звичайно була і є спокуса, яку підкріплює не так уже й мало фактів, заглиблювати існування українського етносу в праісторичні часи, включно з епохою Трипільської культури. Однак у цьому випадку вельми високим залишається відсоток гіпотетичного знання, тимчасом як докази стосовно існування праукраїнських племен у часи пізньої античності, навзаєм, можна вважати знанням теоретично і емпірично обґрунтованим, тобто достовірним науковим знанням.

Звичайно, вести мову про можливість існування у той час зрілої політичної нації достатніх підстав немає. Однак не можна не помітити в суспільному житті та державному устрої антів і склавінів важливих демократичних елементів, пов’язаних, насамперед, із самоврядуванням та соціальною стратифікацією суспільства, тобто тих ознак, які згодом стануть одними з визначальних для будь-якої політичної нації. Звернемось до історичного досвіду антської держави.

Про антів ми маємо згадки з низки давніх історичних джерел: Прокопія Кесарійського, грецького історика V-VI ст. (“Готська війна”, “Таємна історія”), Менандра Візантійця, історика кінця VI - початку VII ст. (“Продовження історії Агатієвої”), Феофілакта Симокатти, візантійського історика кінця VI - початку VII ст. (“Історія”), імператора Маврикія (583-612 pp.) (“Тактика і стратегія”), Йордана - готського історика VI ст. (“Готська історія”) та деяких інших. Йордан, зокрема, одним з перших у світовій літературі згадував про слов’ян, яких він іменував “венетами”. Вони, за його зауваженням, “переважно називаються склавінами та антами”: перші живуть від міста Новієтума (десь у Західній Паннонії) і до Дністра та Вісли, “а анти - найсильніші з обох [племен] - поширюються від Дністра до Дніпра...”¹ Щоправда, дещо далі Йордан іменує венетів, антів і склавінів окремими слов’янськими племенами, які “скрізь лютують”². Про те, що на північ від Меотиди та Понта Евксинського, тобто Азовського та Чорного морів, “займають землі незліченні племена антів”, писав Прокопій Кесарійський³.

Чи не найвичерпніший опис склавінів та антів зустрічаємо в трактаті імператора Маврикія: “Племена склавінів та антів подібні своїм способом життя, своїми звичками, своєю любов’ю до свободи; їх жодним способом не можна прихилити до рабства або покори: вони хоробрі, [живуть] переважно у своїй землі, і витривалі, легко витримують спеку, холод, дощ, бідність, нестачу в їжі. До іноземців, які прибувають до них, вони ставляться лагідно і, виявляючи їм знаки уваги своєї, [переходячи] з одного місця на інше, охороняють їх при потребі... Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві протягом необмеженого часу, як інші племена, але, обмежуючи певним часом, пропонують їм на вибір: чи бажають вони за певний викуп повернутися назад, чи залишатися там на становищі вільних [людей] або друзів”⁴.

Маврикій підкреслює волелюбність та справедливість антів і склавінів: вони люблять свою землю і свободу, а ворогів - провчають; але навіть для полонених рабство тимчасове - через певний час вони мають право або викупитися, або стати вільним членом антського суспільства. Вони (анти) заможні, мешкають у лісистих місцях поблизу рік, землю свою залюднюють досить щільно, а скромність їхніх жінок переважає знане деінде. На особливу увагу заслуговує зауваження Маврикія щодо того, що анти “не мають над собою голови і ворогують один з одним”. Можливо, в даному випадку йдеться про відсутність єдиного правителя та відносну самостійність окремих племен. Принаймні про відсутність жорсткої централізованої влади в антів свідчить прикметний фрагмент з Иордана, у якому йде мова про те, що готський король Вінітарій “рушив своє військо в межі [країни] антів і, коли вступив туди, у першій битві зазнав поразки, але надалі став діяти рішуче і розіп’яв їхнього короля Божа із синами його і з сімдесятьма старійшинами...”⁵ Зробив він це, як довели історики, підступно, під час мирної трапези. Але в контексті реконструкції форми організації антського правління безперечно цікавою є інформація про короля та старійшин, тобто монархічне правління, обмежене радою представників. Інакше кажучи, маємо свідчення про виразні елементи народоправства, тобто своєрідну військову демократію.

Існує низка джерел доварязького періоду, в яких ідеться про назву “рос” (“русь”). У літературі звичною є точка зору, висловлена ще Нестором Літописцем, про північне походження цього етноніма. Дійсно, як зазначає “Повість минулих літ”, у 862 р. “пішли вони [слов’яни] за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів русь... І од тих варягів дістала назву Руська земля”. Лише під 912 р. літопис знову згадує етнонім “русь”: “Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір між Греками та Руссю”. Відтоді назва “Русь” для давньої української держави стає головною, хоча ще довго зустрічалися старіші етноніми на кшталт “Велика Скіфія”, “Велика Свитьод”, “Гардарики”, “Сарматія”, “Роксоланія” тощо.

Дещо раніше, а саме на початку IX ст., за висновком академіка О. Пріцака, “назва “ Rus ”” вперше з’являється в латинських каролінгських джерелах... Джерелом для слов’янських форм Рус-ь і Рус-ин стали субститути Russ / Rus - кельтської форми (* Rut -, Rut-en). Їх перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія, яка діяла там в останній чверті VIII ст.”⁶.

Тим часом, існує низка східних джерел, в яких етнонім “руси” зустрічається вже принаймні з VI ст. н. е., тобто за три століття перед першою київською згадкою про русів-варягів. Так, русів згадують в епізоді про побудову Хосро-вом І Ануширваном оборонної стіни у Дербенті (разом з турками і хазарами) (ас-Саалібі, Захір ад-дін); ім’я “рос” згадується і в сирійській хроніці VI ст. Захарії Ритора; у VII ст. ворогами Дербента двічі названі руси (Баламі) тощо.

Про країну русів (“ар-Русійю”) досить докладно пише перський енциклопедист першої половини Х ст. Ібн-Русте (Ібн-Даст) у трактаті “Коштовні цінності”: “Що ж стосується ар-Русійї, то вона знаходиться на острові, оточенім озером. Острів, на якому вони [руси] живуть, має протяжність трьох днів шляху, вкритий лісами і болотами... Гостям вчиняють шанобу, і з іноземцями, котрі шукають їхньої опіки, поводяться добре, так само як і з тими, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому із своїх ображати чи пригнічувати таких людей. Якщо ж хтось із них образить чи пригнітить іноземця, то допомагають і захищають останнього”. Цікаве спостереження Ібн-Русте про обмеження царської влади: “Є у них ворожбити, з яких деякі верховодять так, мовби вони їхні [русів] зверхники”⁷.

Про три групи русів пише ал-Істахрі: перша з них столицею має місто Куйабу, друга зветься ас-Славійя, третя - ар-Артанія⁸. Дослідники переконливо ототожнюють першу “русь” із Києвом, другу - з новгородськими слов’янами, третю - з Артанією (Антією), давньоукраїнським князівством між Дніпром і Доном⁹. Близькі за смислом до твору ал-Істахрі повідомлення про ар-Русійю знаходимо також у трактаті “Природа тварин” ал-Марвазі, придворного лікаря Сельджукидів кінця XI - початку XII ст., історичній праці “Краса оповідей” Гардизі, хорасанського вченого XI ст., географічному трактаті “Розваги змореного в мандрах” ал-Ідрисі, арабського дослідника XII ст. та ін.

Практично однаково всі названі мислителі описують суспільний лад та устрій життя давніх русів. На чолі держави стоїть цар (хакан, король), який, однак, мусить рахуватися із значним авторитетом служителів культу, жерців (віщунів). Чоловіче населення - воїни, які живуть військовою здобиччю, хоча не цураються й торгівлі: торгують зерном, медом, воском, хутром диких звірів та металом. Жінка в суспільстві займає поважне місце, але після смерті чоловіка, як правило, мусить іти у вічність разом із ним; сини воїна отримують у спадок лише право воювати - “сулей-манів меч”: все інше вони повинні здобути самі. По справедливість ідуть до зверхника країни і якщо чоловіків не влаштовує його рішення, з’ясовують істину у двобої. Іноземців руси шанують і дають їм у своїй країні гарантії безпеки. З рабами руси поводяться добре. Загалом, маємо типовий приклад військової демократії.

Українське суспільство княжої доби досліджено незрівняно краще, порівняно з попередніми періодами історії, а тому висновки про особливості його політичного ладу та етнічну консолідацію є набагато обґрунтованішими та виваженішими.

Прийшлі варязькі правителі Рюрик, а згодом Олег та Ігор, захопили владу в державі сформованій, з усталеними формами правління і організації суспільства. Очевидно, вони лише посилили військовий і торговий контроль над водними артеріями і цим сприяли зміцненню геополітичної та економічної ролі України-Руси на Європейському континенті. У даному випадку має місце явище, докладно проаналізоване О. Й. Пріцаком: накладання досвіду і цінностей однієї спільноти - мандрівної - на існуючу традиційну осілу цивілізацію; при цьому “кочові союзи (Paces) були не творцями, а, скоріше, тими, хто переймав і застосовував досягнення осідлих цивілізацій”¹⁰. Саме вікінги створили класичний зразок військово-торговельної кочової імперії, шукаючи вигоди на величезному просторі від Гібралтару до Каспію і від Північного моря до Передньої Азії та Північної Африки: “Дани, фризи и руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків та жителів почасти “східних”, а подекуди полісних міст і торговельних поселень... У VIII і IX ст. виник поліетнічний, багатомовний, об’єднаний соціальне і економічно організм (низької культури), представлений морськими і торговими спільностями Балтійського моря, занесений туди вихідцями із країн Середземномор’я. Менш ніж за два століття поліетнічні й багатомовні купецькі підприємства й торговельні спільності, а також морські кочовики, пристосували до своїх потреб політичну структуру й харизму степових імперій, щоб перетворити це на християнську слов’яномовну високу культуру, з якої постала Київська Русь”¹¹. Поєднання досвіду і потенцій двох цивілізацій - норманської і давньоукраїнської - створили політико-культурну та військово-економічну вісь (“шлях із варяг у греки”), наскрізно-вертикальну для всього Європейського континенту.

На початковому етапі варязько-полянської взаємодії можна вести мову про такі риси суспільно-політичної організації держави. В її підвалинах лежали економічні інтереси, насамперед торгівля з Візантією. З Києва на південь щовесни купці везли віск, мед, хутро та інші місцеві товари, зокрема рабів, а з Константинополя, навзаєм, предмети розкоші, зброю, коштовності. Цьому знаходимо свідчення в “Повісті минулих літ”, де наведено тексти договорів київських князів та візантійських василевсів: чи не основні їхні положення стосуються торгівлі, митних справ, охорони купців тощо. Тобто військова потуга Києва працювала насамперед на економіку, причому зацікавленим тут був і сам глава держави. Як зазначав Г. В. Вернадський, “військовий захист, необхідний для охорони таких цінних вантажів, надавався князем та його почтом (або інакше дружиною), тому князь очолював увесь захід як такий, хто має в ньому найбільшу долю і отримує з нього головну користь”¹².

Отже, на чолі держави стояв князь, але влада його не була абсолютною, оскільки він мусив рахуватися принаймні з двома соціальними структурами. По-перше, це була дружина - елітне військове оточення князя, з якого він нерідко призначав намісників (воєвод-посадників) на окремі землі і яка мала привілейоване становище у суспільстві. І якщо на ранньому етапі розвитку держави (за Рюрикова, Олега та Ігоря) дружина складалася переважно з прийшлих воїнів (в цьому неважко переконатися за іменами чільних її представників у складі посольства князя Ігоря до васи-левса Романа у 945 р.: Іскусев, Зуєфаст, Івор, Слуда, Уліб, Лібіар, Єгрі, Шібрід, Фудрі та ін.)¹³, то вже за Святослава Ігоровича склад дружини майже повністю слов’янізувався. Іншими словами, члени дружини представляли вже інтереси не далекого варязького краю, а місцевих родів та земель. У цьому контексті вельми промовистим є факт, що князь мусив рахуватися з думкою дружини щодо його рішень. Думка ж ця ґрунтувалася, зокрема, уже не так на варязьких, як на місцевих традиціях. Як нагадує Н. Полонська-Василенко, князь “Святослав відмовився охреститися, посилаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-християнина”¹⁴. До речі, названі члени посольства князя Ігоря представляли не лише великокняжий стіл, але й інші руські князівства, що свідчить про потребу і необхідність київського князя враховувати думку всієї правлячої еліти своєї держави.

Прийшлі північні князі не могли не рахуватися (а тому, не стали ліквідувати) з громадянським аналогом військової Дружини - “луччими людьми”, тобто вічем. Вже в договорі князя Олега з Візантією згадується “світлий і великий князь” нарівні з його “великими боярами”. Фактично, саме народне віче вирішило долю князя Ігоря, коли він удруге пішов у древлянську землю на “полюддє”, тобто по данину. Літописець під 945 p. зазначає, що спочатку Ігорева військова дружина підбила його знову піти на Свенельда: “Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми”. Обурені таким свавіллям “центральної влади”, “порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить””¹⁵. Як відомо, вбили древляни Ігоря і людей його, а дружина князя Ольга жорстоко помстилася древлянам: коли останні на правах переможця захотіли взяти вдову за дружину для князя свого Мала, княгиня Ольга у човні всіх їх живими засипала сирою землею, а Другу делегацію древлян спалила в лазні. Потім був похід княгині вже на столицю Древлянського князівства Іскоростень і посікли кияни п’ять тисяч місцевих мужів. Згодом княгиня Ольга вже з Києва спорядила іще одну спеціальну каральну експедицію¹⁶.

Викладений сюжет свідчить про велику дорадчу силу наближених до князя мужів. І подібні приклади не є поодинокими; так, князь Святослав у протистоянні з візантійським василевсом Цимісхієм також звертається до громадської думки. Як зазначає М. Грушевський, спираючись на “Історію” Леонтія Диякона, перед прийняттям рішення “Святослав мав нараду зі своєю старшиною; дехто мав радити викрастися по ночи через грецьку фльоту; иньші, уважаючи це неможливим, радили прийти до згоди з греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою”¹⁷. Таким чином, реальна влада князя в тодішній Україні-Русі істотно визначалася волею державної еліти - “луччих людей” (воєвод і бояр), дружиною, народним вічем (радою старійшин).

Роль громади стає ще значнішою після запровадження Володимиром Великим християнства як державної релігії України-Русі. До традиційних механізмів влади та елементів самоврядування додалася організуюча сила церковних інститутів, з якими мусили рахуватися всі члени суспільства.

Спочатку - про процедурні особливості самого акту християнізації України-Русі. Згідно з літописом, це був якраз вибір віри, тобто зважене, свідоме рішення владних структур. До Києва з різних країн прибувають посли-агітатори, зваблюючи князя своєю релігією (ісламом, іудаїзмом, західним християнством, східним християнством). Володимир рішення не приймає, але прислухається до поради своєї дружини, тобто військової еліти, бояр і старійшин, посилаючи навзаєм своїх послів, щоб мати виважену інформацію про ту чи іншу релігію, і робить це, апелюючи до всього київського люду: “І сказали бояри і старці: “Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх], розізнай у кожного про їхню службу [віру], і як [хто] служить богові”.

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони (курсив мій. - В. К.) мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: “Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про віру їхню і службу””¹⁸. І пішли вони, після болгар, в “німці” і “греки”, повернулися до Києва, і звітували не лише перед князем, але й перед боярами і старійшинами. І народ порадив князю охреститися за грецьким звичаєм, згадавши, що і бабуся його Ольга також прийняла грецький закон, а саме хрещення вчинити там, де князю “вгодно”. Як відомо, сталося це 988 р. у таврійському Корсуні.

Описаний сюжет дає чітку інформацію про структурні елементи політичної системи влади: князь-дружина-бояри-старійшини-люд. Князь, безперечно, верховний правитель, але не єдиний владний інститут. Дружина - його особистий дорадчий орган і свідчення реальної сили князя. Бояри репрезентують гентильно-майнову еліту суспільства, а старійшини - родову мудрість і досвід. Нарешті, “люд”, очевидно, не що інше, як глави столичних сімей, своєрідне народне зібрання. З часом боярська рада стала репрезентувати не лише станову, але й військову еліту, тобто включала до свого складу найповажніших представників дружини та родової знаті. Народне зібрання, або віче, не мало постійного характеру і було ситуативним, як реакція на певні негаразди чи знакові події. Особливо сильною спонукою до зібрання народу було невдоволення діями правлячого князя; непоодинокими були випадки настановлення волею народу одного князя замість іншого. Показовим щодо цього є часи правління синів Ярослава Мудрого - Ізяслава, Святослава та Всеволода. У міжусобних змаганнях вони спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який зазіхнув на міста свого двовдалі дії братів проти половців саме й покликали до життя народну волю. Н. Полонська-Василенко так передає зміст тих подій: “Коли Ізяслав утік до Києва [після поразки від половців на р. Альта], кияни скликали на Подолі на торговищі віче, на якому ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти половців. Ізяслав відмовив їм... Тоді учасники віча пішли “на Гору”, розгромили двір тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки. Після того частина їх рушила розбивати в’язницю і визволяти “свою дружину” (це стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем, який сидів “на сінях” - на галереї. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся до “поруба”, звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем”¹⁹. Щоб повернути свій стіл, Ізяслав подався до поляків і з ними через сім місяців прийшов до Києва. І знову кияни зібрали віче і покаялись. Та не простив їм Ізяслав свого “імпічменту”, мечем покарав киян, а торг (місце для зібрань) вигнав на Гору, щоб завжди віче було під рукою. Останнє свідчить, що навіть князь-переможець мусив рахуватися з волею народу і беззастережно припинити народні зібрання не міг наважитися.

Особливе місце в демократизації давньоукраїнського суспільства посідає християнська церква. Йдеться не тільки і не стільки про ідеологічну трансформацію духовних цінностей суспільства, що мало як позитивне, так і негативне значення, скільки про виникнення і функціонування нового соціального інституту. Саме українське християнство сприйняло соборний характер катакомбної церкви римського (підневільного) існування, ввівши у повсякденну практику власної діяльності виборність душпастирів на всіх рівнях: від ієреїв до митрополитів (патріархів). Інакше кажучи, можна говорити про такий фундаментальний канонічний принцип церковного устрою, як собороправність.

На жаль, про організацію державного життя у перші десятиліття після хрещення України-Русі маємо не так вже й багато інформації²⁰. Літописи свідчать, що перших митрополитів київський князь “брав” від константинопольських патріархів. Але вже за Ярослава Мудрого ситуація істотно змінилася. Михайло Грушевський так характеризує ці зміни: “Я вже згадував про здогад, - зазначає історик, - що київська митрополія була заснована теж за Ярослава, але цей здогад не має під собою ґрунту. Інтересним фактом в історії сієї митрополії натомість було поставленнє з волі Ярослава митрополитом Русина Іларіона собором єпископів у Києві (курсив мій. - В. К.). Се сталось 1051 р., коли політичні відносини з Візантією були вже полагоджені; але поставлення довершено, очевидно, без порозуміння з патріархатом”²¹. Як писав літописець: “Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів”²². (В оригіналі: “В лът (о) 6559. Постави Ярославъ Илариона митрополитом русина в с(вя)тъ Софии, собравъ еп(и)с(ко)пы”²³).

І цей принцип собороправності, демократичний за своєю суттю, українська церква зберігала протягом всієї своєї історії, незважаючи на шалений тиск ортодоксального (московського) православ’я. Як про це писав, наприклад, у 1625 р. ректор Київської Братської школи, теолог, філософ і поет Касіян Сакович: “Не клір править народом, а народ кліром”²⁴. Органічну схильність українського християнства до демократичних засад церковного життя з новою силою засвідчило XX ст., коли з’явилася можливість підняти національну церкву з руїн: йдеться, зокрема, про Всеукраїнський православний собор 14-30 жовтня 1921 р., який відновив Українську автокефальну православну церкву, сформував церковну ієрархію, спираючись на досвід і традиції вселенського і українського християнства: “Фундатори українського церковного руху, утверджуючи право українського народу на власну церкву, апелювали до класичних євангельських засад рівності між народами: не панування однієї церкви над іншою, а братерське єднання церков - ось провідний принцип, з якого виводилася ідеологія автокефалії для Української православної церкви. Запровадження цього принципу, як і рідної мови в богослужінні, а також республіканських засад у організації церковного життя (курсив мій. - В. К.) вело до перегляду важливих устоїв церковного життя, які здавалися непорушними консервативній ієрархії Російської православної церкви”²⁵. Напрочуд вдало і талановито зобразив демократичний і народний характер українського християнства Іван Нечуй-Левицький у своїх неперевершених “Старосвітських батюшках та матушках”.

Тому цілком логічним є висновок Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого: “Історія церкви майже завжди репрезентує головні ідеї, які керували народом і створювали рушійну силу його політичної, суспільної і культурної боротьби і що церква в історії українського народу грала найвидатнішу ролю”²⁶.

На завершення характеристики українського суспільства княжої доби нагадаємо ще деякі особливості його соціальної стратифікації.

Мешканці князівських міст гордо іменувалися “ граждане ” (градські люди), серед яких (окрім вищеназваних верств -бояр, дружинників, церковних діячів) поважне місце займали гості та купці; іншу людність становили чорні люди, тобто ремісники (звідки й назва), у яких рівень професійної організації був досить високим. У сільському обширі вільними людьми були насамперед смерди, тобто господарі. Саме до смердів ішли у добровільно-примусове служіння закупи - боржники, які мусили відробляти свої борги. Окрему групу громадян становили ізгої, або сябри, - безземельні селяни, які здобували собі засоби для існування наймитуванням, що означало напіввільне і залежне життя. До ізгоїв, до речі, належали у княжу добу особи, що з різних причин втратили попередній соціальний статус, вільні люди, які перебували під опікою Церкви. Устав кн. Всеволода (XII ст.) зараховував до ізгоїв: поповича, що не вивчився грамоти, холопа, що викупився на волю, але не має засобів до існування, купця-банкрота, осиротілого князя, що втратив спадкові права. Існувала також досить нечисленна група холопів, челяді, рабів як полонених у війнах, так і спадкових. Про права представників відповідних прошарків суспільства виразно свідчить “Руська Правда”, в якій суспільне становище людини має чітку економічну оцінку.

“Холопа не вважали повноправним громадянином: він не відповідав за свої вчинки перед владою, а за нього ніс відповідальність його пан-власник. Хто вбив холопа, той платив панові його ціну, так само, як за вбиту худобу чи що, і не відповідав за злочин убивства. Проти невільництва виступила дуже християнська церква, в ім’я рівності всіх людей перед Богом, і з часом невільництво занепало. Але півсвобідні селяни таки залишилися залежні від своїх панів”²⁷. Держава (верховна влада) також захищала як приватне майно фізичних осіб, так і майно юридичних суб’єктів власності (громади, роду, церкви тощо), а це є важливою ознакою громадянського суспільства в цілому.

Експансія степової імперії Чингізхана із глибин Азії на європейський простір суттєво вплинула не лише на долю мільйонів людей, але й викликала суттєві соціально-політичні трансформації в окремих землях, територіях та володіннях Київської держави. Північні князівства, разом із васальною залежністю, сприйняли весь суспільний лад та цінності завойовника і стали невід’ємною складовою Золотої Орди, борючись за зверхність у ній з іншими конкурентами. Наслідком цього стала їхня трансформація в “християнізований варіант татарського ханства” (М. Бердяев), тоталітарно-самодержавну країну. Тому зовсім не випадковим є і висновок М. Бердяева: “Історія російського народу, одна з найстражденніших історій: боротьба з татарською навалою і татарським ярмом, повсякчасна гіпертрофія держави, тоталітарний режим Московського царства, смутний час, розкол, примусовий характер петровської реформи, кріпосне право, яке було найстрашнішою виразкою російського життя, травля інтелігенції, страта декабристів, жахливий режим прусського юнкера Ніколая І, безграмотність народної маси, яку тримали в темряві зі страху, неминучість революції для розв’язання конфліктів і суперечностей та її ґвалтівний і кривавий характер і, нарешті, найстрашніша в світовій історії війна”²⁸.

В політичній історії такої країни, де демократія є атавістичним елементом, який підлягає нищенню, і її витравлюють у зародку, громадянин не потрібен. Тому будь-які елементи політичної нації та громадянського суспільства завжди сприймались як питоме зло і підлягали негайному усуненню. На жаль, цей нищівний молот не раз і не два боляче вдаряв і по українському суспільству. Однак повністю довершити свою руйнівну справу йому так і не вдалося.

Навіть в умовах жорстокого протистояння із Золотою Ордою українським (південним і західним давньоруським) князівствам удалося не лише зберегти, але й розвинути питомі демократичні цінності. Спочатку це відбувалося в Галицько-Волинській державі, а згодом - у структурі Великого князівства Литовського.

Галицько-Волинське князівство однозначно вибрало європейську орієнтацію. Вперто вишукуючи можливості для боротьби проти монголо-татар, воно зміцнює свої позиції У Європі. Так, князь Данило коронується в 1253 р. королівською короною і шукає союзних (у т. ч. і церковних) відносин із Римом; князь Юрій І добивається від константинопольського патріарха відкриття у 1303 р. в Галичі окремої православної митрополії; за князя Юрія II Болеслава (30-ті роки XIV ст.) на українських землях почало активно впроваджуватися магдебурзьке право.

Для Галицько-Волинської держави прикметне подальше зростання владних функцій двох традиційних для старої української доби станів, а саме: градських людей (міщан) і боярства. Саме “мужі градські” у 1238 р. відчинили перед князем Данилом міську браму і вітали його на княжому столі. Але водночас бояри з того-таки Галича постійно ініціювали походи Угорщини на князя Данила на підтримку їхнього ставленика князя Ростислава, аж поки останній із своїми союзниками не зазнав нищівної поразки у 1245 р. під Ярославом: “Перемога під Ярославом розв’язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя. Супроти “коромольного” боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом зі служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів...”²⁹

Але боярство не так просто було обмежити в правах -його сила, включаючи політичну, невпинно зростала. Понад те, в Галичині навіть існувала “боярська регенерація” (за висловом М. Грушевського)³⁰, коли бояри “створили в Галичині нову форму держави: боярську олігархію під проводом Дмитра Дедька, яку визнали Угорщина і Польща. Так тривало до 1349 р...”³¹ Коли волинські і галицькі князі і бояри проголосили князя Любарта наступником князя Юрія II Болеслава, а по смерті останнього - проголосили Любарта князем Волині, маючи намір поширити його владу і на Галичину, “в краю не виникло ніякої опозиції новому князеві. Бояре зісталися дальше фактичними правителями його й держалися солідарне. На чолі управи Галичини став Дмитро Дедько, звісний нам уже з часів Юрія-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамоті титулує він себе “управителем Руської землі” (provisor seu capitaneus terre Russie) і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложилися відносини на Волині, про це ми не маємо ніяких близких звісток, але очевидно - і тут мусіли розділити управу між собою бояри, зіставивши Любартові більше номінальну ролю (курсив мій. - В. К.). Тільки пізнійша тяжка боротьба, з участю сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшення значіння Любарта в землі, хоч сила боярства зістається тут, на Волині, великою й пізнійше”³².

Змальована М. С. Грушевським політична реальність виразно засвідчує існування об’єктивних підстав для такого важливого висновку: політичний лад у княжій Україні-Русі послідовно еволюціонував до конституційної монархії. Власне кажучи, подібні процеси на Європейському континенті в XI-XIV ст. відбувалися лише в Англії і, частково, у Польщі. В решті держав Європи панували монархії.

Подальша історія українського народу пов’язана з Великим князівством Литовським (ВКЛ), а згодом - Річчю Посполитою. І хоча обидві ці держави (особливо друга) не були власне українськими, вони відчули вельми значний політичний та культурний вплив як української ментальності, так і традицій державотворення та суспільного життя українського народу. Власне кажучи, Велике князівство Литовське може розглядатися як повноправний спадкоємець та продовжувач історії київської України-Русі та Галицько-Волинського князівства: за державною мовою, судочинством, самоуправлінням, законодавством тощо.

Не випадково відомий історик Г. В. Вернадський називає, без будь-яких застережень, Литовську Русь “конституційною монархією”³³. Свідчення цього - реальна система влади та особливості політичної організації суспільства Литовської Русі.

На чолі ВКЛ стояв великий князь - господар країни, якому підлягали територіальні (помісні) князі, а також бояри - намісники окремих земель. Усі вони складали великокняжу раду (“ пани-рада ”). Сам великий князь мав право вести міжнародні справи, оголошувати мир і війну, укладати союзи, верховенствувати над збройними силами держави, очолювати її виконавчу владу, виступати з законодавчими ініціативами та розпорядженнями. Саме посада великого князя була виборною; і хоча до неї нерідко приходили іншим шляхом, зокрема збройним, для суспільства була необхідна легітимація посади глави держави.

З часом, особливо з XV ст., істотно посилюється вплив господарчої ради, яка фактично перетворилася у розпорядчу (виконавчу) владу, своєрідний аналог пізніших кабінетів міністрів. У цей же час законодавча влада почала зосереджуватися у вального (загального) сейму, який представляв аристократичну (шляхетську) релігійну та військову еліту країни. На засіданнях вального сейму запрошувались члени ради, магнати, урядовці, католицькі та православні ієрархи, по 2 депутати від шляхти кожного повіту.

В територіально-адміністративних одиницях питання відповідної компетенції розглядалися на воєводських і повітових сеймиках. Це був також реальний інструмент волевиявлення та впливу провінційної шляхти на центральну владу. Щодо вального сейму, то його функції були вельми широкими і теоретично в ньому мав право брати участь кожен шляхтич, хоча реально таким правом було скористатися не так просто: “Обов’язково розглядались на сеймі тільки обрання великого князя, оголошення війни, встановлення податку на ведення війни і визначення величини військової служби з феодальних маєтків. На сеймі ухвалювались законодавчі акти і з інших питань, особливо по правочинству”³⁴. Особливе значення завжди надавалось правовим гарантіям безпеки особи та недоторканності приватного майна - традиції, початок якій було покладено ще великим князем Вітовтом (1392-1430 pp.).

Права великого князя ще більше були обмежені після Кревської (1386 p.), і, особливо, Люблінської унії 1569 p. Литви і Польщі, коли він одночасно став також королем польським: під час перебування князя за межами ВКЛ він не мав права займатися його справами. У цей час верховним органом влади була постійно діюча рада, яка поєднувала законодавчі, виконавчі та судові функції. До складу ради входили релігійні ієрархи, воєводи, старости, каштеляни, військові зверхники (зокре