Боротьба в Галичині за літературну мову на народній основі (“Русалка Дністровая”).

3.1. Суспільна ситуація. Боротьба українців за національне утвердження. Після майже 450-літнього польського поневолення галицькі українці опинилися перед серйозною загрозою втрати національної ідентичності. Адже на грані зникнення опинилася українська (тоді називалася руська) мова, фактично не було національної світської інтелігенції та шкіл. За словами І. Франка, “при руській мові, при руській народності лишалися тільки прості хлопи і вбогі та маловчені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по-латині” [Франко І. Панщина й русини // Твори в 50-ти т. – К., 1986. – Т.47. – 107–135 с. с. 108]. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрії. Нова чужинецька влада приєднала до неї частину польських земель, в результаті чого утворилася окрема провінція із центром у Львові. Пізніше вона отримала назву “Королівство Галіції та Лодомерії”, тобто Галичини і Володимерії. Австрійські власті пішли назустріч українцям,щоб підняти їх роль у протистоянні з поляками і в такий спосіб полегшити собі управління новою адмінтериторією. Тому на перших порах особливих заборон щодо української мови і відповідно шкільництва не чинили. Важливо було ці можливості використати. Нарешті, під впливом Великої Французької революції, просвітництва і романтизму на східноєвропейському континенті, зокрема у слов'янському середовищі розпочався процес національно-культурного відродження. Він охопив також і українські землі. Власне з цим змушені були рахуватися австрійські власті. Щоб зменшити польський вплив, австрійський уряд здійснює ряд просвітницьких заходів: було відкрито школи для духовенства, а в 1784 р. – університет для русинів. Декрети 1786 і 1787 р. вимагали читати українські студії “національною мовою”, проте ніхто не знав, якою має бути ця мова, і, як наслідок, – жодної публікації у 1801 – 1824 р.

Разом з тим все-таки залишилися окремі постаті, які пропагували ідеї національного відродження. Найяскравішою з них, вірогідно, була постать Івана Могильницького, греко-католицького парафіяльного священика і декана (це церковнв посада) у Старосамбірському районі Львівської області, референта з питань шкільництва, а пізніше ще й верховного наглядача над українськими народними школами (всім цим займалася церква), випускника гімназії в Перемишлі і богословського факультету Львівського університету. Він, до речі, першим у галицькій греко-католицькій церковній провінції виголошував проповіді українською народною мовою. І. Могильницький зосередився передусім на шкільній справі, виконуючи такі взаємопов'язані завдання: відкриття українських шкіл, підготовка вчительських кадрів і навчальних підручників. Для успішного виконання цих складних завдань ініціює створення у Перемишлі в 1816 р. Товариства греко-католицьких священиків – першого в Галичині. До нього увійшли 8 священиків на чолі з І. Могильницьким [9, с. 52]. Написав статут товариства, який був затверджений цісарською канцелярією. Статут передбачав виконання не тільки шкільних завдань, але й розгортання широкої просвітницької діяльності серед віруючих за допомогою підготовлених, опублікованих і розповсюджених популярних книжок на релігійно-моральну тагуманітарну тематику, написаних “простою мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилю”. В результаті спільними зусиллями, зокрема з іншими однодумцями, під керівництвом І. Могильницького як референта та інспектора створили 410 українських народних церковно-парафіяльних однокласних шкіл у перемишльській єпархії (а всього було 704 парафії, тобто одна школа була приблизно на 2 парафії або на 2 більших села). Для учнів парафіяльних шкіл І. Могильницький підготував і опублікував багато підручників: “Буквар славено-руського язика”, “Наука християнська”, “Катехизм малий”, “Правила школьнії”. Причому вони були написані вперше порівняно зрозумілою на той час українською народною мовою і кілька разів перевидавалися. За ініціативою І. Могильницького в Перемишлі у 1817 р. був створений перший у Галичині дяко-вчительський інститут – своєрідна педагогічна школа-інтернат. І. Могильницький разом спочатку з єпіскопом, а потім митрополитом М. Левицьким домоглися у 1818 р. відповідного урядового декрету щодо запровадження викладання у народних школах Східної Галичини українською мовою. Заслуги І. Могильницького на освітянській ниві визнала не тільки галицька громадськість, але й офіційні кола Австрії – імператорським патентом вже у 1818 р. йому було надано шляхетство.

І. Могильницькому та національно-свідомій частині греко-католицького духовенства довелося вести гостру і тривалу боротьбу за утвердження української мови проти поляків. Вони домагалися запровадження своєї мови як крайової, при цьому вдавалися до абсолютно безпідставних тверджень про те, що нібито українці та поляки творять одну націю, а українська мова є діалектом польської мови. Поширювалися тоді і такі думки, що українська мова нібито є діалектом російської. Причому вищезгадані уявлення існували навіть серед деяких учених європейського слов'янського світу. У таких умовах виникла гостра потреба науково спростувати подібні брехливі вигадки та помилкові погляди щодо української мови. За виконання цього надзвичайно складного завдання взявся І. Могильницький. У 1823 р. з’явилася його “Граматика язика славено-руського” (далі “Граматика”) у рукописному вигляді, а у 1829 р. була опублікована своєрідна передмова до неї як окрема праця під назвою “Відомість о руськім язиці” (далі “Відомість”) у науковому журналі бібліотеки Осолінських, але у скороченому вигляді у польському перекладі.

3.2. Суспільно-культурницькі ідеали “староррусів” і “москвофілів”. Духовний поступ у Галичині – процес складний, багатоплановий, що визначався взаємодією трьох складових тогочасного політичного життя – позицією австрійського уряду, прагненням польського елементу до нівеляції українства, зростанням національної свідомості української інтелігенції.

Національно-визвольний рух у тих умовах очолила нечисленна інтелігенція, яка, не маючи чітких національних ідеалів, протиставляла себе гоноровитій польській шляхті. Не можна заперечити, що “староруси” (прийнята у середині та другій половині XIX ст. назва цієї інтелігенції) були першими культурними будителями Галичини і по-своєму піклувались за долю нації, проте її розквіт вони пов’язували насамперед з розвитком національної інтелігенції і зміцнення її національного самоутвердження. Культурні, а тим паче матеріальні запити простого народу були для них далекими й невідомими. Вони сприймали і навіть наслідували, визнаючи за суттєві національні характеристики, зовнішні прояви народного буття – одяг, пісні тощо. Поставлені ними завдання – азбука, буквар, “урядом признана правопись”, дяко-учительські школи – були занадто вузькими навіть у тих умовах. “Староруси” прагнули зрівнятись у майновому, суспільному і культурницькому значенні з польською шляхтою і австрійською буржуазією, тому вони не могли прийняти мову простого селянина за основу літературної. Вони виступали з загальноприйнятих тодішньою культурною верхівкою позицій: вона не повинна бути загальнозрозумілою і не може бути доступною всім. “Староруси” розуміли, що утворити таку мову неможливо, тому вони запропонували відновити “красный рускій языкъ, котрымъ давнійше навіть князі говорили”.

Мова творів “старорусів” (нею ніхто не розмовляв, вона існувала тільки як мова писаних творів!) була далекою не тільки від народорозмовного мовлення українців XIX ст., вона була такою ж далекою від церковнослов’янських норм, уже віджилих і добре забутих. Це було штучне поєднання церковнослов’янізмів і народнорозмовних елементів. До того ж, сюди намішано запозичень з польської та німецької мови, бо “староруси” в основному походили з родин заможних, які в побутовому спілкуванні користувалися польською (дуже часто українську вони вивчали аж у зрілому віці) чи німецькою (мовою уряду, школи). Така мовна практика отримала назву “язичіє” (“староруси” вимагали називати мову “язиком”).

Проте дуже швидко стало зрозуміло, процес “відживлення” літературної мови давноминулих часів – справа безнадійна. “Старорусів” змінили “москвофіли” – течія, підтримувана морально і матеріально російським царським урядом. Її прихильники вважали, що українська інтелігенція повинна користуватись єдиною літературною мовою, незважаючи на те, в якій державі вона живе. А оскільки більша частина України входила до Російської імперії, а українська еліта Росії користувалася російською літературною мовою, то і галицькі, закарпатські і буковинські українці теж повинні використовувати російську літературну мову. “Москвофіли” вважали, що українська мова мало відрізняється від російської. Один із представників цього напряму – Богдан Дідицький – навіть надрукував книжечку “В адінъ часъ малоруссу выучится по великоруски”, в якій стверджував, що відмінності між українською і російською мовами дуже незначні і кожен українець зможе швидко вивчити російську. Але самі прихильники цього напряму не знали сучасної їм російської мови. Вони орієнтувались не на мову 30-40-х років ХІХ ст., а на стару російську літературну мову, мову Карамзіна і Сумарокова, у якій було багато церковнослов’янізмів. Вони вважали, що літературна мова українців і росіян розвивалася як спільна форма і обґрунтовували свої позиції тим, що вони підтримують історичний розвиток літературної мови. На практиці мова “москвофілів” мало відрізнялася від мови “старорусів”. Це була така ж мішанина церковнослов’янізмів, українських слів, німецьких, польських, до яких додавалася ще й російські, тому назва цієї мови не змінилася. Як і для мови “старорусів”, так і для “москвофілів” використовували єдину назву – “язичіє”. Представники обох цих напрямів користувалися етимологічним правописом, тобто старим, таким, яким користувалися ще в XYII – XYIII ст., який українці того часу влучно назвали “єрижкою” (треба було писати букву “єри”). “Москвофіли” проіснували в Галичині до 20-х років ХХ ст.