Стара українська літературна мова не могла відірватись від давніх, книжних форм. Її занепад у другій половині ХУІІІ ст. поставив українців перед дилемою: або відновлювати старі українські норми, або шукати чогось іншого. Перші голоси про можливість розвитку української літературної мови на основі народного мовлення прозвучали ще в кінці XVIII ст. Відомий попередник І. Котляревського в українській літературі О. Лобисевич в листі до Г. Кониського (1794 р.) просив надіслати йому інтерлюдії, бо мав серйозний намір видати і цим зробити доступними широкому колу читачів твори, написані розмовною українською мовою. Даючи перевагу інтерлюдіям з їх „просторечием” над поважними шкільними драмами, він, очевидно, в них вбачав не тільки значну художню цінність, а й парості подальшого розвитку. Здійснення такого наміру автор трактував як важливу суспільну патріотичну справу. Виданням творів українською мовою
О. Лобисевич хотів прислужитися дальшому розвиткові української літератури. Ця думка пробивається через увесь лист. Крім того, будучи „любителем малороссийского слова”, О.Лобисевич і сам намагався стати учасником творення української літератури. В названому листі він зазначав: „Посылаю Виргильевых пастухов, мною в малороссийских кобеняк переодетых” [1, 9]. Очевидно, що Парпура та Каменецький, видаючи в 1798 році три перші частини „Енеїди” І. Котляревського з промовистою посвятою „Любителям малороссийского языка”, та й певна частина читачів надавали виданню її чималого суспільного значення.
Незважаючи на недовіру, навіть на впевненість окремих суспільних сил у тому, що літературна творчість українською мовою просто неможлива, вона все ж всупереч усім прогнозам розвивалась. М.Костомаров початок цього письменства пов’язував з загальноєвропейською „ідеєю відродження”, що заставляла повернутись обличчям до власної народності й національності. І ось тут письменники-українці мусили натрапити на питання: до якої ж саме народності? Вибір був невеликий: або занехаяти свою літературну діяльність, або ж „явиться на поприще изящной литературы со своею малороссийскою народностью, со своим народным наречием”. Українці вибрали останнє: коли виходити з ідеї народності, то, на думку М.Костомарова, це „есть потребность времени, потому что исходит из того начала, которое оживляет настоящее общество”. Велике значення у теоретичному розвіюванні міфу про літературну неграмотність української мови мала „Енеїда” І.Котляревського. Твір набув величезної популярності не тільки серед українців, а й став відомим росіянам. Головною заслугою „Енеїди” було те, що її автор довів літературну спроможність української мови.
Вибір основи літературної мови був справою дуже нелегкою. Стара українська книжна форма мови була освячена багатовіковою традицією використання, тому час від часу в українському суспільстві початку ХІХ ст. повторюються спроби відновити використання старих літературних норм. Полюсні тенденції – вживати народне мовлення в літературі і відновити старі літературні норми – проявлялися навіть у творчості одного й того ж письменника. Так, наприклад, з 1817 р. починає активно працювати в журналі „Украинский вестник” П.Гулак-Артемовський. Друкуючи майже у кожному номері переклади, прозові художні твори, вірші, критичні й філософські статті, він користувався практично двома протилежними тенденціями. При перекладі творів релігійно-морального характеру, зразків „високої” класицистичної й класичної літератури автор використовував архаїчний уже для його часу „високий” стиль, сповнений слов’янізмів. У листі до видавців „Украинского вестника” письменник теоретично обґрунтував такий стиль: „ Одно только время может приучить народное ухо с таким же благоговением слушать пророков, говорящих по-русски, с каким оно внимает им, выражающим высокие божественного и таинственные истины на славянском языке”. „Казки”, байки, прозові „писульки” автор писав не „високим” стилем, а розмовною українською мовою. Сучасні дослідники, наприклад, П.К.Волинський, вважають, що стиль їх автор сам розцінював як „низький”, а, отже, „низькою” сприймалася ним українська мова.
