Мовна творчість Т.Шевченка на шкалі XIXстоліття.

Роль Т.Шевченка як основоположника нової української літературної мови може бути представлена в усій своїй значимості, якщо оцінити все попереднє українське письменство і вплив Кобзаря на мову всієї наступної літератури.

Становище всіх поетів дошевченківської доби означив Є.Гребінка у своїй „Ластівці”: „Полюбіте ж, земляки, нашу „Ластівку”, читайте її швидче, бо незабаром, може, прилетять солов’ї, - тоді хто стане слухати „Ластівку”?” Передбачення Є.Гребінки справдилося. Т. Шевченко, узагальнивши все, що було зроблено його попередниками, ствердив існування української літератури та літературної мови на народній основі.

Чим же відрізняється з погляду розвитку української літературної мови творчість Т.Шевченка від творчості його попередників – І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського та інших? Насамперед це різниця у сприйнятті і відображенні мови народу як основи літературної. Для Т.Шевченка українська мова була рідною, материнською, а не вивченою у дитинстві чи навіть у дорослому віці. Майже всі письменники першої половини XIX століття виховувалися в сім’ях, де розмовно-побутовою була російська чи польська мови. Це відчував і сам Т.Шевченко, коли підкреслював у передмові до „Кобзаря”: „Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся” [Шевченко. – С. 375].

Художня творчість письменників дошевченківського періоду мала апробаційний характер. Так, Г.Квітка-Основ’яненко в одному зі своїх листів зазначав, що „написал „Марусю” и доказал, что от малороссийского язика можна растрогаться”. З цією ж метою Є.Гребінка перекладав балади. Тільки для Т.Шевченка творчість українською мовою була способом вияву своїх – і народних – прагнень. Він не сумнівався в можливостях української мови, не писав творів „для проби”, щоб перевірити, чи можна висловити нею якісь почуття. Літературна здатність української мови була для нього природною, такою, що не вимагає ніякого захисту.

Попередники Т.Шевченка не тільки з певною долею сумніву ставилися до літературних можливостей української мови, а й були не зовсім упевнені у суспільній значимості україномовної творчості. Згадаймо знову ж таки Г.Квітку-Основ’яненка, який писав „...для забавы себя, веселого чтения с женой и видя, что землякам это нравится”. Для Т.Шевченка мова була однією з визначальних ознак народу, і він у своїй творчості керувався гаслом „Щоб наша правда не вмирала, щоб наше слово не пропало”. „Други мої, - закликав він зі сторінок щоденника, - пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскудженную чернь”. А це було не так просто навіть після виходу „Кобзаря”. Якщо на творчість його попередників можна було дивитись крізь пальці, як на забавку, то поезії Т.Шевченка таїли загрозу для імперської концепції „единой и неделимой” Росії на рівні культури. М.Чалий, біограф Т.Шевченка, писав, що поява Кобзаря була зустрінута „единорушным глумлением” над українською мовою і народністю. В.Белінський зверхньо й зі злою іронією, що видавала імперське занепокоєння, поспішив проголосити: „Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума”. Навіть М.Гоголю „несло дьогтем” від творів Т.Шевченка. Поки пани-попередники Т.Шевченка писали про народ, це було прийнятно; з творів Т.Шевченка на панів поглянув не просто сам народ, а народ, який усвідомлював себе окремим етнокультурним явищем, і цей погляд був не боязким. Недарма неодноразовими були поради Т.Шевченкові зректися української мови і піти слідом за М.Гоголем, на що він відповів: „Спасибі за раду! Теплий кожух, тільки, шкода, не на мене шитий”.

Українська література XIX століття оберталася між „молотом і наковальнею”: не було кому писати і не було для кого писати. Знекровлення української інтелігенції дійшло таких меж, що Данило Мордовцев, популярний автор російських романів, ентузіаст української літератури, згідний був і на таке: „Якщо вже люди з обдарованням настільки глухі до свого рідного, то дозволено вимагати, щоб, принаймні, люди менш обдаровані, уми посередні не цуралися своєї народності; нехай пишуть навіть ті, які тільки й можуть, що вільно володіти цією мовою і висловлюватися нею правильно: одне це не дасть мові спуститися до говірки грубої і непристойної” [Дзюба. – С. 4].

Під впливом раннього М.Гоголя, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки увійшов у моду тон розповіді від імені простодушно-лукавого провінціала, селянина-малоруса, що в письменників менш талановитих наближався до простачка-„хохла”, навіть блазня. Це мимовільне приниження власного народу йшло паралельно зі свідомим приниженням з боку недоброзичливців і шовіністів. У промові на панахиді за Т.Шевченка М.Чалий, майбутній біограф поета, наголосив цей момент: „Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не тільки сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних звичаїв і своєрідності народного характеру.., заперечували в ньому будь-яку здатність до вищого розумового розвитку”. Великий подвиг Т.Шевченка полягав передусім у тому, що він, вивищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, - водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу. Власне, це був колективний подвиг, колективна праця цілої когорти інтелігенції, яка національно пробуджувалася, – але саме геній Т.Шевченка, за словами І.Дзюби, „осяяв цей подвиг і цей труд яскравим і чарівним світлом” [Дзюба. – С. 4].