Проблема діалектного зунісонування української літературної мови.

Важливою особливістю розвитку літературної мови у Галичині було те, що вона формувалася під животворним впливом східноукраїнської літератури і в головних своїх рисах на початковому етапі становлення визначалася обопільним прагненням австрійських і російських українців утверджувати існування єдиної нації як історичного і культурно-етнічного цілого. Наголос ставився не просто на розвитку мови, а на створенні єдиної української літературної мови. Проголосити таке завдання в умовах постійних утисків інонаціональної державної машини було нелегко, ще важче – виконати. Позалінгвальні фактори, серед яких на перший план виступали багатовікове міждержавне роз’єднання народу, політика культурної асиміляції і денаціоналізації, перерваність або послаблення літературно-писемної традиції, були причиною того, що від зародження ідеї про формування єдиної для всіх українців літературної мови виникли гострі суперечки про вибір її діалектної бази.

Передові галицькі діячі другої половини XIX століття приєдналися до прогресивних поглядів ранніх „народовців” про те, що основою спільної для Східної і Західної України літературної мови виступатимуть подніпрянські говори. Визнання того, що „наше то українське, то одна мова, а два наріччя” /309,2/, привело галицьку інтелігенцію до підтвердження висловленого у 1862 р. газетою „Вечерниці” прагнення „нам 3-м міліонам /галичан – Н.П./ зближитися до 12-цяти, а не їм. 12-тьом до нас”. Проте в другій половині XIX століття ситуація змінилася. У результаті численних заборон на друковане слово в підросійській Україні центром літературного українського життя стає Львів. Тут локалізується видавнича діяльність українською мовою: у... роках у Львові виходить... газет, тут працює Товариство імені Т.Шевченка. Все це сприяє зближенню двох досить різних мовних діалектів – західно- та східноукраїнського, що проявилося в намаганнях культурних діячів, зокрема письменників, розширити свій лексичний запас запозиченнями з сусіднього діалекту. Проте якщо орієнтація західноукраїнських авторів на мову зазбручанських письменників сприймалась як праця „унормування”, то використання західноукраїнських лексем не завжди супроводжувалося розумінням і поступливістю власним смакам з боку українців, що жили в Росії.

У 1891 році Б.Грінченко під псевдонімом Чайченко написав статтю „Галицькі вірші”, яку надрукувала львівська „Правда”. У ній автор порушує проблему діалектних різниць мови української літератури. Він стверджує, що вірші галичан не читаються східноукраїнською публічною, „декому з українських читачів... досить побачити підпис галицького поета, щоб уже не читати більш нічого”. Причиною цього стану є, на думку автора, неприродна мова, в якій перемішалися запозичення з польської, російської, церковнослов’янської, надмір діалектизмів на усіх мовних рівнях, зокрема лексичному, граматичному та акцентуаційному. Не заперечуючи раціонального зерна звинувачень Б.Грінченка, західноукраїнські діячі не могли погодитися зі звинуваченнями їх у „нелюбові до рідної мови, недбальстві про її чистоту або... свідомому і злобному псуванню тої мови”. Першим опонував Б.Грінченку І.Франко статтею „Говоримо на вовка – скажімо і за вовка”. Автор зазначив, що він не виступає „в обороні галицьких віршів”, а хоче конкретизувати болючу проблему того часу – „ будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови (виділення І.Франка – Н.П.), будущої, бо тепер ми ще її не маємо...”. Погоджуючись з невисокою оцінкою галицьких віршів, І.Франко наголошує на тому, що їх невисока якість пояснюється „невисоким естетично-літературним образованням галицької публіки”, а не мовним оформленням, а це не тільки біда галичан, такого „добра” багато і в східній Україні. Несправедливою була і абсолютна негація галицьких поетів з боку Б.Грінченка. Та навіть і мовні зауваження Б.Грінченка були методично і скрупульозно розбиті І.Франком. Головним контраргументом І.Франка було підкреслення ним історичних причин діалектних різниць між східною і західною Україною. Б.Грінченко в пристрасті полеміки не побачив головного – галичани „серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло”: вони намагаються вчитися своєї рідної мови, „черпати її з уст рідного народу”; вони намагаються розвивати її не тільки у галузі красного письменства, а й здобуваючи нові поля, зокрема, переклад, шкільну справу тощо.

Думки І.Франка підтвердив ще один галичанин – І.Верхратський. Він визнавав безперечний пріоритет східної мовленнєвої основи в єдиній загальноукраїнській літературній мові, аргументуючи свою думку тим, що, по-перше, східних українців у п’ять разів більше, ніж „русинів галицьких”, по-друге, саме на території російської України жили високоталановиті письменники, твори яких піднесли українську літературу до рівня світового визнання і, по-третє, на берегах Дніпра уже усталилися певні традиції використання у літературі народно-розмовної форми мови, в той час як літературно-мовним ідеалам Галичини були властиві ідейно-партійні хитання і загальна невизначеність [Верхратський, ]. І.Верхратський не раз підкреслював, що східноукраїнська література мала безпосередній вплив на культурний розвиток Галичини. Зокрема, він доводив, що поряд із глибоким талантом і природним даром слова у М.Шашкевича немаловажну роль у формуванні його особистості відіграло знання ним закордонної української літератури й орієнтація на говірки Бродівщини, що, будучи найбільш „нейтральними” у західноукраїнському мовному районі, були найближчими до східноукраїнських. Теплим словом І.Верхратський відзначив діяльність на ниві рідної мови і літератури Г.Квітку-Основ’яненка, головну заслугу якого знавці літератури уже у той час убачали у розширенні функціональних можливостей літературної форми української мови. Особливого значення надавав І.Верхратський творам Т.Шевченка, які стали поштовхом до мовного відродження Галичини, довгий час були тим мовним еталоном, до якого прагнула надзбручанська громадськість.

І.Верхратський акцентував на тому, що західноукраїнські мовні особливості – головний об’єкт критики Б.Грінченка – були наслідком історичного розвитку українського народу, тому будь-які спроби їх раптової нівеляції будуть лише безуспішними „диктаторськими починаннями”.

Розуміння історичної основи діалектних розрізнень зумовлювало відсунення цієї проблеми на майбутнє. Щоб не завести мову у міждіалектну конфронтацію, І.Верхратський запропонував свою концепцію побудови літературної системи: „Єсли вже згодилисьмо ся приняти яко середник словесної обміни нарічє українське, то належить тоє так розуміти, що форм переважно (виділення І.В. – Н.П.) уживаєм з нарічя українського, бо тоті форми суть легко всім нам доступні, а почасти уживаються і у люду галицького. Під зглядом-же лексикальним належить малоруському письменнику брати весь обшир, на котрім звучить наше рідне слово” [Верхратський, ]. Отже, надаючи перевагу гомогенній діалектній основі у сфері граматики, І.Верхратський виступав за гетерогенність лексичної системи. При аналізі лінгвістичної концепції І.Верхратського треба пам’ятати, що він сам визнавав її тимчасовою. Так, пропонуючи збирати „всі слова над Пслом, Сулою, Дніпром, Дністром, Бугом, Серетом, Сяном, Попрадом” він вказував, що це дасть змогу вибрати з них найбільш удалий варіант до літературної мови. Разом з тим теорія загальнодіалектної лексичної системи І.Верхратського не означала безвибіркового абсолютного допуску всіх лексем у літературне мовлення. Так, дослідник різко заперечував проти прагнень Є.Сакуна і М.Нетяги завести „федералізм” у мові шляхом рівного визнання всіх діалектизмів у літературній мові, підкреслюючи, що у мові „що до уживання слів місцевих мусить бути... якийсь регулятор”, інакше вона перетвориться на збір окремих місцевих творів і перестане існувати як єдиний національно-культурний елемент.

Здивований не зовсім тактовним висловом Б.Грінченка „провинціалізми існують хіба у яких там Лемків чи Гуцулів”, І.Верхратський вказував на те, що Галичина „проявляє прехороший материял язиковий, можучий... обогатити словню... малоруску” і закликав східних українців, якщо вони справді прагнуть до утворення єдиної загальноукраїнської літературної мови, студіювати твори галичан, вивчати бесіду різних мовних областей і не боятись переймати нововідкрите мовне багатство. До речі, саме у прагненнях галицьких народовців глибоко вивчати мову закордонних братів, наслідувати її кращі зразки мовознавець вбачав один із проявів вироблення мови, спільної для усіх носіїв нації. Стверджуючи, що пильне дослідження народних діалектів „доперва може дати широку і трівку основу для нашого язика літературного”, він у той же час наголошував, що „не все бо, що чуєся у люду, пригідне для язика літературного”.

Вагомим внеском галичан до української літературної мови, на думку І.Верхратського, був розвиток ними мови науки, зокрема правничої, природознавчої та мовознавчої термінології, видання підручників для шкіл та гімназій. На ширші функціональні межі української мови у Західній Україні порівняно зі Східною вказував у ході цієї ж дискусії Іл..Кокорудз. Аргументи І.Верхратського, безперечно, були одним з перших теоретичних виокремлень впливу галицької літературної мови на загальноукраїнську.

Об’єктивна оцінка розвитку літературної мови привела мовознавців через деякий час до висновку про зумовленість мовних впливів як у ретроспективному, так і проспективному плані загальним станом літературної мови у різних частинах України. До речі, про це у ході дискусії писав А.Кримський: „Те з нарічій стане пануючим, яке зробить найбільше на ріднім полі”. Його тоді ж підтримував і І.Верхратський, закликаючи не відволікатися дрібними мовленнєвими питаннями від головного, а „передовсім трудити ся невтомно”, „дружно й мирно учитися”.

Питання про діалектну основу української літературної мови вирішилося загальним ходом літературно-мовного процесу. Кількість і якість літературної продукції зі Східної України визначили загальну орієнтацію всіх українців на сприйняття мови цих творів як єдиної літературної основи для всіх її носіїв. Так, І.Верхратський у 1900 році визнав, що „Галичина, в загалі убожша талантами літераторськими, ніж Україна, слідує в літературі за Україною”. І.Франко з позиції пройдених після дискусії років у 1901 р. писав, що „пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказував він (Б.Грінченко – Н.П.) у тій своїй статті”. З другого боку, Б.Грінченко також відмовився від штучного обкраювання літературної мови виявами східноукраїнськими, підкреслюючи у 1907 р., що „мова тоді тільки буде найкращою і найзрозумілішою, коли в основі її буде народна мова наддніпрянської України з потрібними додатками з народної мови буковинців та галичан”.

Найкраще підсумувала дискусію Леся Українка. Маємо на увазі такі її рядки з листа до О.Маковея з 16.01.1894 р.: “Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекта, адже маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні”. Цим самим були стверджені основні наслідки дискусії: основа літературної мови не повинна приймати і всі діалектні варіанти до свого складу. Вона повинна зростати органічно, в процесі взаємодії жителів різних її територій і мати загальноукраїнський характер.

.