Література і перші педагогічні пам'ятники Київської Русі

Процес освоєння нашими предками спадщини античних, болгарських, візантійських авторів почався в XI столітті. У Х столітті, після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки, на Русі розповсюджується перекладна література. Наприклад, грамоту викладали по твору відомого візантійського ученого і богослова Іоанна Дамаськіна (VIII ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска «О образех», створений у Візантії у VIII-IX ст., який увійшов потім до складу «Ізборника» 1073г.

Відомим твором риторичного мистецтва було «Слово» Іоанна Златоуста (347-407) – візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста користувалися великою популярністю, вони входили до складу «Ізборників» 1073 і 1076рр., збірників «Златоструй», «Ізмарагд», «Златоуст». Вже в ХІ ст., появляються оригінальні праці києворуських авторів. Так в 1051р. Київським митрополитом Іларіоном була написана перша з таких праць – «Слово про закон і благодать». «Слово» складалося з трьох частин, які винесені в розширений заголовок: зіставлення закону і благодаті, описи розповсюдження християнства на Русі і похвали Володимиру Ярославовичеві і його синові Ярославу. Як виразник передових поглядів, Іларіон не підтримав візантійської ідеї виховання у дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягав на уважному нагляді за немовлятами, був противником грубого відношення матери, дані уявлення дають підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

«Ізборник» 1073р. – це збірка статей різних авторів, він дозволяє читачам отримати відповіді на різні питання старої і новозавітної історії, філософії, політики, догматики і деякі науково-природні уявлення Середньовіччя. Протографом «Ізборника», як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симеоном. Київську копію замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга великого формату, вона написана на пергаменті хорошим уставним письмом, текст прикрашений кольоровими заставками.

Хоча «Ізборник» переписаний з болгарського оригіналу, в нім зустрічаються східнослов'янські вислови і окремі слова з повноголоссям. Місце написання «Ізборника» і його датування не викликає ніяких сумнівів – це Київ і 1073р., що підтверджується припискою писаря Іоанна в кінці книги, присвяченої Святославові. Починається вона висловом про користь книжкового читання для ченця, «калугера».

Значне місце в «Ізборнику» займають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова, Сина Сірахова. Сформував працю, київський книжник Іоанн (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-оформлювачем, він прагнув полегшити читачам розуміння складних філософських понять. «Ізборник» - пам'ятник східнослов'янського ізводу, його лексика містить східнослов’янізмами. Частину творів книги перекладено безпосередньо з грецьких оригіналів, деякі тексти узяті з місцевих перекладів «Ізборника» 1073р. в кінці книги поставлена дата написання. Особливо підкреслюється, що це відбувалося за часів князя російської землі Святослава.

У книзі сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві, яка знайшла своє віддзеркалення в повчаннях Ксенофонта і Федори (грецький царедворець V ст. і його дружина).

Збірка під назвою «Пчела» складається не з окремих творів, а з афоризмів, висловів Святого Письма, отців церкви або стародавніх філософів Сократа, Платона, Аристотеля.

У XII ст., не дивлячись на період феодальної роздробленості і втрати частини свого політичного впливу, Київ залишається центром київської письмової школи, в Печерському і Видубицькому монастирях і Софійському соборі – відбувалося культурне життя. До Видубицького монастиря, який був «вотчим», тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна віднести твори Володимира Мономаха – «Повчання дітям», «Лист до Олега Святославича». «Повчання дітям», назване Володимиром Мономахом «граматицею», написане в 1117р., коли князь вже декілька років «посідав» на великокнязівському престолі в Києві. Твір, вірніше його текст, зберігся в «Повісті минулих років», 1096р.

Мономах в творі зобразив ідеальний образ князя, який піклується про свою державу і народ. Велике значення він приділив навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той і позбудеться того, що знає. Наприклад, він указує на свого отця Всеволода, який володів п'ятьма іноземними мовами. У сімейних відносинах він радить любити свою дружину, але не давати їй влади над собою. Мономах засуджує пияцтво і брехню. Як представник християнського гуманізму, він дотримувався правила: «винен або невинний – не вбивайте». Значне місце в творі Мономаху займає автобіографічний опис військових походів і княжого полювання.

Особливе значення для нас в «Повчанні» Мономаху має його вислів про необхідність і користь навчання. Він з повагою відносився до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.

Володимир Мономах боровся проти роздробленості країни і стояв на основах єдності. Ці погляди він прагнув передати своїм дітям, вперше обґрунтував необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості і її діяльністю. При цьому особлива увага зверталася на необхідність виховання у дітей ініціативи і працьовитості. Він обґрунтував думку про те, що праця є основним засобом запобігання ліні у дітей. Значне місце в творі відведене ролі прикладу старших у вихованні, особливо батьків. У повчаннях Володимир Мономах розглядає правила і норми поведінки: любов до Вітчизни, гуманне відношення до людей, правдивість і чесність. Загалом «Повчання» є найважливішим пам'ятником староруської педагогічної думки XII ст. Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних знань, які втримуються в процесі життєдіяльності.

Прогресивне значення твору полягає в тому, що Мономах вперше вказав на необхідність переходу від релігійного виховання до практичних знань, які визначаються в повсякденному житті.

Очевидно, за час правління Мономаху в Київській Русі вперше виявляються суспільні форми опіки над дітьми-сиротами. Перший формою було усиновлення бездітними сім'ями сиріт за рішенням церковної ради певного населеного пункту. Другою формою була організація невеликих сиротинців (божедомок) на 8-10 дітей при окремих церквах.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, досвіду народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського, білоруського народів.

Питання для самоконтролю:

1. Які соціокультурні чинники виникнення освіти у Київської Русі?

2. Якою була система виховання дітей у Київської Русі (ІХ-Х ст.)?

3. Розкрійте зміст системи світської і духовної освіти у Київської Русі.

4. Які існують педагогічні пам’яткі Київської Русі?

Резюме:

1. Завершення розселення слов’янських племен (V-VIст.) сприяло формуванню трьох груп: східної, західної та південної, спосіб життя та національні традиції виховання зароджувалися одночасно з формуванням слов’янської народності. Цілі виховання видозмінювалися на кожному етапі розвитку слов’янської нації (період матріархату та с наступним періодом патріархату). За часів Київської Русі метою виховання була підготовка до праці чоловіка-землероба, мисливця, мужнього воїна-захисника і матері – вмілої господарки, продовжувачки роду.

2. Існує точка зору, що письменами руські люди користувалися задовго до прийняття християнської релігії. Однак, поширенню основ грамотності сприяло: становлення феодальної держави з новим способом виробництва; зростання міст, потреба в грамотному державному апараті, дипломатичні зв’язки з іншими державами, Кирило - Мефодіївська письмена традиція, а також освітні реформи та підтримка державної влади.

3. У Х-ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, які за рівнем освіти поділялися на „школи грамоти” які надавали елементарні знання та „школи книжного вчення” тобто школи підвищеного типу, за місцем створення та функціональної належності – на двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища.

4. В ІХ ст. почався процес засвоєння слов’янами здобутків античних, болгарських, візантійських авторів. У Х ст., після створення Кирило-Мефодіївської азбуки, поширюється перекладна література. Грамоту викладали за твором візантійського вченого і богослова Іоанна Дамаскіна (VIIIст.) Твором риторичного характеру було „Слово” Іоанна Златоуста (347-407), також відомі збірники: „Златоструй”, „Ізмагард”, „Златоуст”. Київським митрополитом був написаний твір „Слово про закон і благодать”. 1073 р. З’являється збірник статей різних авторів „Ізборник”. Особливе значення для розвитку виховання та навчання має збірник „Повчання дітям” Володимира Мономаха.

Розділ 2.2. Українська педагогіка епохи Відродження (XVII-XVIII століть)

Зміст

1. Українське відродження (загальна характеристика).

2. Братські школи на території України.

3. Функціонування козацьких шкіл в Україні.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького і С. Полоцького.

5. Значення Києво-Могилянської академії як освітнього, наукового, культурного центру централізованої держави.

Ключові слова: національна свідомість, Візантійська держава, Гуманізм та реформація, Польсько-Литовська держава, протестантська і католицька конфесійна школа, дидаскал, магістр, бакаляр, Часослов, Псалтир, Апостол, Монастирські школи, три класи – інфіми, граматики, синтаксис, братські школи, слов’яно-греко-латинські школи, козацькі школи; кобзарі, лірники, козацька педагогіка, Київська братська школа, Лаврська школа, Києво-Могилянська колегія.

Цілі та завдання вивчення розділу 2.2.

Успішне вивчення розділу 2.2. дозволяє:

Мати уяву про історичний період Української держави (XV – середини XVIІІ); про католицькій гніт української держави, про перше національне Відродження України; про виникнення братських шкіл; діяльність козацьких шкіл; про заснування та організацію навчання в Києво-Могилянської академії; про педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького.

Знати суть українського Відродження; основні школи періоду XVII-XVIII століть.

Володіти ключовими поняттями: національна свідомість, Візантійська держава, Гуманізм та реформація, Польсько-Литовська держава, протестантська і католицька конфесійна школа, дидаскал, магістр, бакаляр, Часослов, Псалтир, Апостол, Монастирські школи, три класи – інфіми, граматики, синтаксис, братські школи, слов’яно-греко-латинські школи, козацькі школи; кобзарі, лірники, козацька педагогіка, Київська братська школа, Лаврська школа, Києво-Могилянська колегія.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.2.

При вивченні Розділу 2.2. важливо з’ясувати сутність культури і освіти українського Відродження, проаналізувати систему навчання та виховання в братських школах, козацьких школах; з’ясувати засади виникнення та існування Києво-Могилянської академії;проаналізувати педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького.

Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на те, що його розгляд починається з характеристики історичного періоду XV – середини XVIІІ, на цій основі з’ясуйте як суспільно-політичний лад позначився на розвитку навчання та виховання в Київської Русі.

Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте які типи шкіл виникали на Україні. Спробуйте визначити місце і роль братських шкіл для розвитку освіти і виховання на українській землі.

Вивчаючи пункт 3, спробуйте з’ясувати, як діяльність козацьких шкіл в Україні сприяла розвитку освіти.

Вивчаючи пункт 4, слід проаналізувати педагогічну діяльність Симона Полоцького та Єпифанія Славинецького.

Вивчаючи пункт 5, необхідноз’ясувати зміст та принципи навчання в Києво-Могилянської академії.

 

1. Українське Відродження (загальна характеристика)

Період XIV – середина XVI століть, характеризувався подоланням феодальної роздробленості, з одного боку, і перебудовою південно-західних земель України у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, посиленням феодального і релігійного гніту з іншого боку, це негативно відзначилося на розвитку української культури. Друга половина XVI – середина XVII ст. – це період швидкого розвитку ремесел і торгівлі. Зросла роль міст, перш за все як економічних і культурних центрів, формувалося національне самовизначення, антифеодальна і визвольна боротьба народних мас. На всіх цих етапах складалася українська народність, визначалася система виховання.

Втративши свій культурний побут в боротьбі з монголо-татарськими війнами, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських, угорських феодалів.

Вже в середині XV століття українське вільне життя закінчилося і почалося боротьба проти литовських князів на релігійній основі, оскільки литовці прийняли католицьку віру поляків, це стало початком нещадного соціального, релігійного, культурного пригноблення українців.

Католицькі вельможі привласнили собі право призначати православних єпископів і архімандритів. Часто це були особи, які не відповідали цим посадам. Всіх, хто не відповідав канонам римо католицької віри, переслідували. Значний удар отримала також освіта, вона було поставлена в нерівні умови з освітою в польських закладах, де була доступнішою, кориснішою і пристижнішою. Це привело до того, що в польські школи, університети поступило багато дітей української знаті, заможної міщанки, там вони отримували антиукраїнське виховання.

Українське селянство і незаможне міщанство твердо дотримувалися своєї віри, розуміючи це як збереження національності. Вони вчили своїх дітей в церковних школах у мандрівних дяків. Підручниками в цих школах служили книги «Часослов», «Псалтир» і «Апостол». Як і раніше, найцінніша література знаходилася при монастирях, хоча вітчизняної літератури практично не з'являлося.

Відрив української знаті від основної маси українського населення, викорінювання, примітивізація православного духівництва сприяла гальмуванню розвитку української культури. Була абсолютно відсутня в Україні національна середня і вища освіта. Полонізація українського народу придбала страшні розміри. Проте саме колоніальний гніт збудив національну свідомість українців.

Перше національне відродження України XVI-XVII ст. почалося з організації міських братств, створених православними міщанами і шляхтою, духовними персонами і козаками, вони ставили своїм завданням розвиток громадської свідомості, охорону прав народу. Всі прогресивно настроєні люди розуміли, що даній благородній меті служитиме освіта, тобто школа.

6 жовтня 1596р. відбувся Берестейській збір, результатом якого стало підписання унії з Римом, це дозволило зберегти в умовах латинізації і полонізації східний обряд, збудити національну свідомість українців, захистити українську мову, створити умови для появи національної інтелігенції. Ця унія дала народу національну церкву, національні уніатські школи. Ці школи орієнтувалися на західну педагогіку і давали для того часу непогані знання; навчання проводилося на рідній мові.

Значний вплив на формування освітньої справи в Україні того часу мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і Реформацію, ослабляючи тим самим позиції Ватикану в Західній Європі. У XVII ст. у Речи Посполитій придбав силу радикально-реформаторський рух так званий «соцініан». Прагнучи раціоналістично підійти до релігії, соцініани були проти ряду важливих догматів християнства, допускали вільне трактування Біблії, виступали проти церковної ієрархії, чернецтва, поклоніння іконам і святим. Реформація значною мірою вплинула на появу протестантських шкіл, які через освіту і виховання пропагували свої ідеї. Найбільш відомими серед них були соціаніанські і кальвіністські учбові заклади (Хмільник, Гоща, Берестечко, Кисилин).

«За віру і волю» - було гаслом українського середньовіччя. Завдяки розумінню цієї ідеї починається створення будівельних комплексів, які включали церкву, школу, видавництво, госпіталь; турбота про них стала обов'язковою. Таким чином, духовність, освіта, моральність, створювали нероздільне об'єднання і стали фундаментом вітчизняного Ренесансу.