Центральним поняттям культури мовлення є мовна норма. Дотримання чи порушення мовних норм служить найважливішим критерієм оцінки висловлювань.

Відомий російський мовознавець С.Ожегов дає таке визначення: “Норма – це сукупність найбільш придатних … для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат відбору мовних елементів (лексичних, вимовних, морфологічних, синтаксичних) із числа тих, що співіснують у мові, виникають як нові або беруться з пасивного запасу минулого”.

Подібні визначення дають і українські мовознавці. Так, у “Словнику лінгвістичних термінів” Д.Ганича та І.Олійника читаємо, що мовні норми – це “закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (у галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль”.

Отже, мовна норма – це сукупність прийнятих у мовленнєвій практиці народу правил відбору і вживання мовних одиниць, тобто формулювання “сукупності правил, що забезпечує регулярне відтворення у мовленні зразкового варіанта мови”(О.Ахманова).

Сформовані норми мови охоплюють усі рівні мовної системи і тому можуть бути названі структурно-мовними. Б.Головін пропонує розрізняти такі типи норм:

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонем або морфем (напр., можна [озим’і] і не можна [оз’і м’і];

2) норми наголошування – регулюють вибір акустичних варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених;

3) норми словотворення – регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна зернові – і не можна зерняні);

4) норми морфологічні – регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова (напр., тракторів, бригадирів, але деталей, доповідей);

5) синтаксичні норми – регулюють вибір варіантів побудови речень (напр., не можна Директор видав дівчині довідку, з якою потім познайомився - можна Ознайомившись із довідкою, директор видав її дівчині);

6) норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (напр., можна рятувальник – не можна рятівник, якщо мовиться про посаду);

7) норми стилістичні – регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр., велика кількість, а не величезна кількість – у науковому стилі; у зв’язку з тим, що, а не бо… в офіційно-діловому стилі).

Норми літературної мови розрізняються за ступенем “міцності” в різних ярусах мови і варіюються в різних умовах спілкування. Суворість приписів, жорстокість правил панують у галузі вимови, наголошування, морфології, орфографії і пунктуації. У лексиці помітніше, ніж у граматиці, схрещуються жорсткі приписи норми і м’які рекомендації доцільності. У стилістиці панує доцільність. Відповідно міняються критерії оцінки: замість “правильно – неправильно” головним стає “прийнято – краще”. Саме цим орієнтиром керуються при визначенні мовно-стилістичних норм.

М.Пентилюк зазначає, що мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, - що сприймається як зразок. На основі цього вона виділяє такі норми української літературної мови:

- орфоепічні - регулюють вимову звуків, звукосполучень і наголосу в словах;

- лексичні - вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні;

- граматичні - правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень;

- стилістичні - вживання мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення;

- орфографічні - правильний запис слів;

- пунктуаційні - правильну розстановку розділових знаків.

Н.Бабич зазначає, що головними ознаками норми є відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість. Засвоєння норм, які не порушують систему певної мови, утруднюється сьогодні вживанням двох і більше мов у практиці спілкування: небезпеку появи інтерферентних явищ, “суржику” повинні враховувати всі, хто причетний до вироблення навичок літературно-нормативного мовлення. Літературна норма – це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних, діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини), яка хоч і постає як результат систематизації певного явища, засвідчуваного всіма системами національної мови, проте стосовно деяких із цих систем є суперечливою. Тому “засвоєння норм літературної мови буде полегшуватися за умови поступового розмивання, нівеляції територіальних чи й соціальних діалектів внаслідок поширення літературного мовлення, насамперед усної його норми”.

 

Норма та правило. Слід розрізняти терміни „норма” та „правило”. Правила – це положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному і усному мовлення. Правила, як і мовні норми, - категорія історична: зміна в словнику чи в граматичній системі мови призводить до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила граматичні регулюють застосування форм слів залежно від словозміни та словотвору, синтаксичних конструкцій; орфографічні стосуються написання слів та їх форм; пунктуаційні корегують постановку розділових знаків відповідно до змісту й форми реалізованої засобами мови думки, урахування мети висловлювання.

Норма та правило взаємопов’язані: вони корегують мовну систему й одночасно визначають рівень культури мовлення. Однак правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (наприклад, правила правопису й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми, - закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, урахувати її різноманітність, варіантність.