Чинники, що сприяють появі обману у дітей дошкільного віку

В межах даного параграфу вважаємо за необхідне спочатку зауважити наступне. На підставі аналізу психологічних досліджень з’ясовано, що брехня – це складне полідетерміноване психологічне утворення, яке зумовлено зовнішніми та внутрішніми чинниками.

До зовнішніх детермінант виникнення та прояву брехні науковці відносять особливості впливу соціуму і виховних впливів: соціальний вплив дорослих (І. Альошинцев), суворість покарань (В. Смиричинська), недостатня увага до дітей з боку батьків (С. Преображенський), взірці поведінки дорослих і однолітків (П. Екман) та ін.

Згідно з принципом детермінізму (К. Абульханова-Славська, Б. Ломов, С. Рубінштейн та ін.) зовнішні причини діють через внутрішні умови. Так, К. Сілантьєва до внутрішніх умов відносить індивідуально-психологічні особливості особистості.

Подібне бачення причин брехні віднаходимо в роботах (Д. Брагінські, В. Знаков, Р. Креут, Б. Де Паоло, Дж. Прайс, О. Фрай). Вчені також зосереджують увагу на психологічних факторах і джерелах, що визначають і зумовлюють появу брехні – особистісні.

А. Нечаєв, С. Холл, О. Фрай та ін. вважають, що причинами викривлення дійсності є прагнення того, хто бреше: виділитися, скласти враження; захистити себе від почуття неповноцінності, неловкості; уникнути покарання, осуду; зберегти соціальні стосунки; прагнення допомогти іншим; заради достягнення мети [119-120]. З урахуванням мотивації, яка переважає, виділяють п’ять видів брехні, які успішно «вплітаються» в адаптивну поведінку особистості: брехня як самозахист і засіб підтримки самооцінки; брехня заради збереження соціальних відносин; брехня заради благополуччя інших людей; брехня заради успішної репрезентації себе; брехня для досягнення мети. Цільове призначення брехні та особливості її використання в соціальних контактах пов’язані з характеристиками особистості, з задоволеністю сформованою системою відносин, бажаними стратегіями поведінки в міжособистісній взаємодії, а також із рівнем її соціально-психологічної адаптованості.

За К. Саарні, М. Льюіс, в глибинній природі обману завжди лежать сильні емоції, зумовленні почуттям сорому, страху, загрози, заздрості, жадібності, і, навпаки, відчуттям відповідальності, турботи, співчуття [76].

Обман з’являється тоді, коли дитина починає розуміти необхідність підкорення певним правилам дорослих. Такі ситуації стають для дитини ситуаціями подвійної мотивації. Бажаючи бути визнаним дорослими, дитина порушує правило, використовує обман. Обман може виникнути як побічний наслідок розвитку потреби у визнанні, тому що вольова сфера дитини недостатньо розвинута для послідовного виконання вчинків, що приводять до визнання. Обман виникає як компенсація недостатності вольової (довільної) поведінки.

Обманювати людина починає тоді, коли її мислення досягає певного рівня розвитку. А саме тоді, коли дитина починає розуміти, що оточуючі не можуть прочитати її думки, що у неї є свій власний світ, не доступний сприйняттю дорослих, і в цьому світі вона може робити все, що захоче. При нормальному розвитку дитини цей період починається у віці двох років. Це той час, коли дитина починає «хитрувати». Ці перші «спроби обману» на батьках проходять весело і забавно. Батьки розчулюються і підіграють дитині.

Таким чином, перші спроби усвідомленого обману (маніпуляції батьками) дитина починає здійснювати у віці двох років. До цього часу психіка дитина достатньо розвинута, щоб планувати свої дії і самостійно їх здійснювати. Не враховуючи при цьому як до цього віднесуться дорослі. Дитина ще не знає, що вчиняє соціально неприйнятну дію, оскільки не може сама оцінити свої вчинки.

З трьох років з’являється самостійність, яка стає все більшою, але лише серед знайомих – в незнайомій групі діти проявляють конформність [59, с. 157].

В неоднозначних ситуаціях (ситуації подвійної мотивації) відбувається зіткнення безпосередніх імпульсивних бажань дітей і вимог дорослого, і тоді дитина порушує правила, починає вигадувати способи навмисного викривлення реальності.

До трьох років не існує різниці між дітьми, у яких в подальшому розвивається або не розвивається якість обману. Воно виникає лише в 4-5 років. Свідоме використання обману і замовчування з’являються, коли дитина боїться покарання за вчинки і за почуття, які вони відчуває. Вона бачить, що відвертість і чесність не завжди є бажаною поведінкою, яку сповідують дорослі.

Спочатку приховування зумовлюється побоюванням покарання, потім виробляються особливі механізми управління висловлюванням – вміння не промовитися, здатність хитрувити. Поступово в дитини, яка часто бреше, з’являється позитивне ставлення до брехні й обману, що розглядаються нею як прояв розуму і спритності. Свою брехню дитина починає вважати «воєнною» спритністю, а, по суті – обман із засобу приховування перетворюється в засіб добування бажаних благ.

Слід зауважити, що мотиви й умови виникнення дитячого обману, в першу чергу, спричинює наявність у дитини почуття страху і боязні, що виникають через жорстке поводження з ними, або природня слабкість і невпевненість, які відчуває дитина, зіштовхуючись зі складними ситуаціями.

Серед мотивів дитячого обману П. Екман виділяє наступні: уникнення покарання, прагнення здобути щось, чого інакше не отримаєш, захист друзів від неприємностей, самозахист або захист іншої людини, прагнення завоювати визнання й інтерес з боку оточуючих, бажання не створювати незручну ситуацію, уникнення сорому, охорона особистого життя, захист своєї приватності, прагнення довести свою перевагу над тим, у чиїх руках влада. Кожен мотив з точки зору створення меж психологічного простору можна прокоментувати як варіант рефлексії на зміст стосунків, як варіант усвідомлення стосунків як особливої сфери, що має свої закони функціонування [135, с. 146].

У літературі з вікової психології середина дитинства пов’язується з кризою шести років як періодом втрати дитиною безпосередності й спонтаності в активності, а здобуттям довільності й опосередкованості, тобто поведінка стає багатоплановою, розділяється план реальний і вигаданий, дитина усвідомлює їх розбіжність, розділяється план предметний і стосунків, стають диференційованими почуття, виділяється і усвідомлюється перехід одного почуття в інше [2].

Діти обманюють й через боязнечу побачити себе в правдивому світлі, зіштовхнутися з дійсністю, якою вона є. Вони часто впадають у страх, сумніви, схильні до заниженої самооцінки або почуття провини. Вони нездатні впоратися з навколишньою дійсністю, з вимогами батьків, вихователів, вчителів. На думку дітей соціум висуває до них великі вимоги і тому вони вдаються до захисної поведінки, і їх дії можуть бути протилежні їхнім почуттям.

Часто дитину змушують обманювати її батьки. Батьки можуть бути надто жорстокими або непослідовними в своїх вимогах, внаслідок чого дитина буде прагнути догодити всій родині [89-90]. Відтак, причиною обману дитини може бути брак батьківської уваги, тепла, турботи, недосяжність батьків для неї. Тоді брехня є способом отримання хоча й негативної, але уваги.

За даними Б. Волкова, О. Солдатової різний ступінь схильності старших дошкільників до обману пов'язаний з особливостями системи внутрішньосімейного виховання [24; 111]. Дисгармонійний стиль виховання більш характерний для матерів, які обманюють дітей, а адекватні міри впливу, як правило, використовують матері «правдивих» дошкільників.

Демонструє прихильність до такої точки зору й французький вчений П. Перну, який причиною дитячого обману вважає поведінку самих батьків, але він не виключає обставин, що дитина може стати на шлях обману і через особливості власного характеру [95].

Через обман дитина повертає гарні стосунки, не через душевну єдність людей, а через удаване усунення конфлікту. Першопричиною дитячого обману є дорослі, які задають дитині ситуацію вибору. Саме це дитина переживає кожного разу, коли відчуває роздратованість і гнів дорослого. Опиняючись перед вибором, дитина проявляє мужність, готовність повернути єдність між собою і дорослим: вона зізнається у вчинку. А. Гармаєв пише: «Якщо це випробування повторюється досить часто, приймає жорсткі форми, має тяжкі наслідки для дитини, дитяча душа не витримує, зламується і поступається після дії розуму» [30, с. 33].

Якщо дитині вдається обманути батьків, а батьки не підозрюють, то зовнішнє настає мир. Цей мир тримається на внутрішній віддаленості між батьками і дитиною. Так зручно батькам. Дитина зайнята своєю справою, батьки – своєю. Ніхто нікому не заважає. Тому обман дитини – перша ознака відчуження між дорослим і дитиною.

Навчання обману відбувається в сім’ї з моменту народження дитини, і відбувається поступово і повсюдно. Як зазначає І. Девіна [36, с. 62] причинами дитячого обману є:

1) батьки. З початком усвідомленого спілкування дитини з батьками починаються обманні ігри (дитина отримує перші уроки обманної поведінки). При цьому батьки прагнуть несвідомо використати маніпуляцію, щоб підкорити поведінку або бажання дитини, наприклад, мати або батько можуть використовувати такі фрази: «Не з’їси – не підеш гуляти», «Їж, а то зараз той злий дядько тебе забере»;

2) неконгруентність намірів і вчинків батьків. Дитина змушена доволі часто спостерігати ситуації, в яких її батькм видають себе за нечесну людину, яка прагне отримати власну користь через обман. Дитина досить швидко усвідомлює подібну модель поведінки і бере її за основу як один із ефективних способів отримання бажаного;

3) невиконання батьками обіцянок, як гарних, так і поганих. За провиною може нічого не послідувати. Отже, діти швидко навчаються, і вже в 5 років вони розуміють, що можна говорити і не робити, можна погоджуватися на певні правила, а потім їх порушувати;

4) жарти, яких діти не розуміють, також сприймаються ними як обман: «Молодець, візьми з полиці пиріжок», – дитина радісно біжить до шафи і не знаходить там ніякого пиріжка, вона приходить зі сльозами на очах, чим викликає вибух сміху та позитивних емоцій у дорослих. У такі моменти дитина вчиться обману, цинізму, черствості;

5) часто дитина чує про батька або маму від бабусі самі невтішні відгуки. У її свідомості все чітко та виразно. Люди поділені на гарних і поганих. І коли «поганий» батько приходе, а мама, що змінила в силу якихось причин до нього своє ставлення, люб’язна з ним, дитина сприймає це як зраду. І в такі моменти вона відкрито висловлює своє ставлення до подій, викликаючи подив дорослих. Або дитина змінює своє ставлення до батька – і вчиться зраджувати.

Свідомість дитини обирає один із алгоритмів:

1. Я гарний, мама гарна – батько поганий настільки, що обманює маму. Я обираю ненависть до батька.

2. Я гарний, мама гарна, і вона може так вчиняти, обманювати, отже, це можна і мені. Я обираю обманювати.

У старшому дошкільному віці дитина повинна навчитися відчувати почуття сорому за свою схильність до брехні та заздрості. Дитина повинна засвоїти, що брехня і заздрість – пороки, які слід подолати саме в дитинстві, коли ці прояви у відношенні з іншими не стали ще рисою особистості [83, с. 223].

Узагальнюючи причини дитячої брехні, зауважимо що вона має одне джерело: прагнення доставити собі задоволення, нерідко через заборони, і уникнути страждання. Брехня через страх, через погоні за ефектом, удавані дитячі хвороби - всі ці види брехні мають на меті доставити бреху більше задоволень і позбавити його від страждань [59, с. 186].

З цього приводу С. Преображенський писав, що причини обману дітей в наступному [91]:

- у впливі суспільства. Так, у 60-70-ті роки XIX ст., коли у школі навчалися діти дворян, купців і ремісників, на думку автора, був розквіт шкільної брехні, яка полягала в неприйнятній поведінці учнів: вони виходили з класу, прогулювали, а їх батьки випрадовували їх у листах і записках брехливого змісту;

- у сім’їх, де матері захоплювалися суспільними або іншими задоволеннями і залишали своїх дітей напризволяще, де дитині вселяли для практичного життя житейські правила: всім догоджати, а вигоди домагатися лестощами, лицемірством, брехнею, обдурюванням.

Самий небезпечний вид брехні – свідоме введення в оману заради отримання користі. Цей вид брехні В. Смиричинська називає навмисною брехнею і визначає у такий спосіб [106]. Навмисна брехня – це свідоме ухилення від правди в ім’я досягнення корисливого результату. Автор констатує, що брехня, як заздалегідь обдуманий засіб, може мати місце у дітей 5-6 років. Діти цього віку здатні аналізувати не тільки ситуацію, яку вони безпосередньо спостерігають і переживають, а й ту, яка повинна настати в майбутньому.

У дитини, яка має досвід вдалого обману і способів приховування істини, виникає бажання виправдення брехні і намір «відточити» навички брехні. В якості виправдання своєї поведінки така дитина підводить «філософську базу» під брехню: може бути; всі ті, хто говорять, що вони правдиві, насправді просто вміють добре брехати. До ситуацій виправдання відноситься і спроба довести, що всі люди брешуть і, що це закономірна й потрібна поведінка. Іноді вправний брехун лицемірно заявляє, що засуджує тих, хто бреше. Втім, порочна риса, якщо вона з’явилася в дошкільному віці, спочатку не виявляється без особливої необхідності, але поступово індивід звикає застосовувати її в екстренних випадках.

Л. Філонов робить висновок, що в завершальній стадії розвитку якості людина вже не чикає тих або інших обставин, «володіючи потужною спонукальною силою, негативна властивість може стати основою для протиправної поведінки». Відповідна оцінка оточуючих зміцнює у дитини думку про себе, вона починає вважати себе здатною до хитрощів, брехні тощо. Розвиток обману (брехня як намір ввести в оману) на ранньому етапі розвитку дитини неможливий. Межі між вигадкою, доповненям від себе і перебільшенням зазвичай стерті, фантазії і вигадки переплетені. Постійне схвалення з боку оточуючих спонукає дитину звернутися до собі подібних, до того середовища, де негативні якості, навпаки, схвалюються, де вона почуває себе порівняно благополучно.

Дитина усвідомлює прагматичні сторони негативної якості, прагне витягувати з неї користь. Якщо дійшло до цього, тоді можна говорити про стійку деформацію всієї особистості, результатом чого стає асоціальна поведінка.

Розглядаючи соціально-психологічні витоки формування схильності до викривлення інформації, можна передбачити, що основні спонукальні причини, що знаходяться за схильністю до викривлення інформації необхідно шукати як в соціалізації особистості, так і в біологічних і типологічних передумовах структури характеру. З точки зору соціалізації важливі такі аспекти, як витоки формування особистості. Одним із пускових механізмів подібної поведінки є стандартні стратегії поведінки батьків й інших представників референтних (значимих для особистості) груп в різних ситуаціях, що передбачають наявність вибору між щірим і нещирим спілкуванням, а також страх перед дорослими, страх перед покаранням.

Як відомо з вікової психології, дитина вже у ранньому віці проявляє здатність уникати негативних емоцій з боку неприємного для неї оточення за допомогою маскування і пристосування. В. Знаков зауважував, що звертаючись до аналізу психологічних механізмів брехні, нерідко її слід розглядати як зовнішній прояв захисних механізмів особистості, спрямованих на усунення почуття тривоги, дискомфорту, вкликаного незадоволеністю суб’єкта своїми взаєминами з оточуючими [52]. Не менш важливим фактором у формуванні схильності до викривлення інформації є «природня слабкість і невпевненість, яких зазнає дитина, коли опиняється в складних ситуаціях.

Відтак, причиною дитячого обману є загальне джерело: прагнення отримати для себе задоволення, нерідко заборонені, та уникнути страждань. Брехня зі страху, брехня від пристосування себе до оточуючих, через гонитву за ефектом, удавані дитячі хвороби – всі ці види і ступені брехні мають своєю метою отримання задоволення брехуном і позбавлення його від страждань [60].

Дитячий обман, зокрема й навмисний, може мати суб’єктивно-особистісний характер і зачіпати глибинні процеси психіки дитини, такі почуття як совість, обов’язок, співчуття та ін., тому корекція дитячого обману вимагає диференційованого підходу. Прямолінійність у виборі засобів і способів викорінення дитячого обману, авторитарна позиція дорослого по відношенню до дитини яка збрехала, може згубно позначитися на її моральному розвитку і психічному здоров’ї, спричинити за собою страхи, агресію, лицемірство, хитрість, пристосуванство.

Необхідною педагогічною умовою корекції дитячого обману є ровиток у дітей уявлень про правдивість і брехливість. Діти старшого дошкільного віку, зазначає В. Смиричинська, не лише засвоюють уявлення про те, що брехати – це погано, а й усвідомлюють причинно-наслідкові зв’язки між власною поведінкою і тим, як вона позначиться на інших [106]. У міру накопичення моральних уявлень і досвіду негативних і позитивних переживань, вони здатні також аналізувати і знаходити вірну стратегію поведінки в ситуаціях морального вибору.

Таким чином, основними мотивами дитячого обману є бажання самоствердитися і боязнеча покарання. Причиною дитячого обману часто є самі батьки, які своєю поведінкою виховують у дитини таку звичку: подуваючи негативний приклад або не залишаючи їй іншого виходу зайвою суворістю, скупістю на похвалу тощо. Так чи інакше, звичка до обману – це звичка жити і діяти в спотвореному, вигаданому світі, що неминуче призводить до руйнування соціальних контактів, відкидання. Якщо дитина часто обманює, є привід занепокоїтися, з’ясувати причину цього і вжити відповідні заходи.