Матеріал для самостійного вивчення. 1.Наука - це вид людської діяльності, спрямований на здобут­тя нових знань про об'єктивні закони природи

1. Наука - це вид людської діяльності, спрямований на здобут­тя нових знань про об'єктивні закони природи, суспільства і ми­слення. Результат цієї діяльності - знання. Вони відтворюють у свідомості людини об'єктивну дійсність і є основою наукового розуміння світу. За словами англійського філософа Ф. Бекона «знання - це сила».

«Наука» — слово латинського походження і перекладається з цієї мови як «знання». Був час, коли цього поняття не існувало, а замість нього використовувався термін «філософія». Тобто терміном «філософія» позначалися всі знання, що були набуті людством. Частина цих знань, що стосувалися пізнання природи, тривалий час називалася натурфілософією, а інша частина знань називалася моральною філософією. Існує понад сто визначень науки, які можна класифікувати за категоріями:

· перша розглядає науку як систему знань;

· друга — як рід або форму діяльності людини;

· третя — як форму суспільної свідомості;

· четверта — як всезагальний духовний досвід людства;

· п’ята — як мистецтво передбачення;

· шоста — як усе те, чим займаються науковці;

· сьома — як безпосередню виробничу силу.

Становлення і розвиток науки пов’язані з системою закономірностей: по-перше, з диференціацією (вона пов’язана з виокремленням предметів різних галузей знання — математики, астрономії, механіки, фізики, хімії, біології, історії тощо); по-друге, з інтеграцією (з одного боку, вона пов’язана з міграцією методів від однієї галузі знання до іншої і виникненням у зв’язку з цим астрофізики, біохімії, генетики, біоніки та інших наук, а з іншого — з необхідністю розв’язання комплексних, стикових проблем і виникненням внаслідок цього глобалістики, екології, кібернетики, прогностики та інших комплексних систем знання); по-третє, з методологізацією, тобто з проникненням у систему кожної науки філософської, загальнонаукової, спеціально-наукової і міждисциплінарної методології; по-чет­верте, з математизацією, тобто з посиленням наукової аргументації математичними розрахунками і моделями; по-п’яте, з комп’ютеризацією, тобто з забезпеченням науки інформаційними системами і технологіями; по-шосте, з перетворенням науки на безпосередню виробничу силу, тобто з її трансформацією в умовах НТР у сучасну техніку й високотехнологічне виробництво; по-сьоме, з гуманізацією, тобто з усвідомленням науковцями і суспільством безмежних можливостей науки і відпо­відальності за позитивні або негативні наслідки їх використання на майбутню долю людства.

Процес диференціації та інтеграції наукового знання є причиною зростання кількості наук і внаслідок цього виникнення проблеми їх класифікації. Саме практичні завдання організації та управління наукою, інформаційно-пошуковими системами бібліотек, мережі Інтернет, комплексного забезпечення наукових досліджень потребують чітких універсальних підстав для класифікації наук.

Тради­ційно їх поділяють на природничі, що вивчають природу, суспільні, що вивчають закономірності розвитку суспільства, і технічні, що вивчають закономірності створення і розвитку техніки.

Галузі знання об’єднуються у три великі групи:

- природничі та технічні (фізика, хімія, біологія тощо);

- суспільні науки (економіка, філологія, історія та ін..);

- наука про мислення (філософія, логіка, психологія тощо).

Для подальшої класифікації наук використовують три підходи: методологічний, гносеологічний і логічний.

Методологічний підхід базується на взаємодії та синтезі діалектичних, загальних і конкретно - наукових принципів класифікації різних сфер пізнання і суспільної практики.

Гносеологічний підхід передбачає поділ принципів класифікації наук на об’єктивні (зв'язок науки виводиться зі зв’язків самих об’єктів) і суб’єктивні (здатність суб’єкта до абстрактного мислення).

Логічний підхід базується на виділенні різних сторін загального зв’язку у класифікації наук, врахуванні співвідношення загального і часткового, абстрактного і конкретного.

За характером спрямованості та відношенням до суспільної практики науки поділяють на фундаментальні та прикладні.

Мета фундаментальних наук – пізнання матеріальних основ і об’єктивних законів руху та розвитку природи, суспільства і мислення чисто теоретично у відриві від практичного використання. Ці науки так і називають «чистими».

Завдання прикладних наук – це розв’язання на базі досягнень фундаментальних наук практичних проблем, тобто втілення одержаного істинного знання у практику.

Класифікація наук відбивається на структурі наукових закладів, плануванні наукових досліджень, організацією бібліотечної справи і бібліотечної класифікації тощо.

2. У межах міждисциплінарних підходів до вивчення наукового пізнання особливе місце посідає моральний підхід. З одного боку, мораль є історичним досвідом людства, певним знанням, а з другого боку, вона є позанауковою формою моралізування. Проб­лема співвідношення моралі та знання, на наш погляд, вперше була порушена у герметичних школах Стародавнього Світу (Єгипет, Стародавня Греція). Прикладом можуть служити школи піфагорійців, гностиків та ін., у котрих певні знання можна було передавати лише замкнутому колу перевірених осіб у межах цих шкіл. Якщо звернутися до релігійних текстів, то можна знайти більш ранні приклади взаємозв’язку моралі й знання: «... той, хто множить знання, примножує печаль».

У наш час МАГАТЕ і країни «ядерного клубу» у своїх спробах не допустити розповсюдження зброї масового знищення, насамперед технології створення ядерної зброї, уподібнюються названим вище герметичним школам. До речі, Я. Р. Опенгеймер, науковий керівник Манхеттенського проекту, в межах якого була створена перша атомна бомба, свідчить про моральні сумніви у більшості вчених, що працювали над цією зброєю. Ці сумніви виникли тому, що вони разом з відомими фізиками світу ще в 30-х роках ХХ ст. погодилися з Н. Бором ніколи не працювати над проблемою ланцюгової реакції з метою створення надміцної зброї. Вони знали, що німецькі фізики (К. Ф. Вейцзекер, В. Гейзенберг та ін.) працюють за наказом нацистського уряду над атомним проектом, і це змусило їх відкинути моральні заборони і спробувати випередити німців, щоб не дати фашистам можливості отримати першими атомну бомбу (при цьому також відомі неодноразові спроби іншого німецького фізика Ф. Е. Ленарда донести до фюрера інформацію про неправильні дії своїх колег).

Я. Р. Опенгеймер та його колеги по Манхеттенському проекту не знали, що німецькі вчені, на відміну від них, працювали над атомною зброєю зовсім не добровільно, і що якраз К. Ф. Вейцзекер, В. Гейзенберг та ін. навмисно так спрямували свої дослідження, щоб не отримати очікуваного фашистами результату. Хто з цих двох груп учених-фізиків був більш моральним: ті, що надали людству найміцнішу зброю масового знищення, чи ті, що утримались від цього навіть в умовах жорсткого стеження за їхньою діяльністю? Існують різні відповіді на це запитання. Частина учасників Манхеттенського проекту знімає з себе моральну відповідальність, спираючись на таку тезу: «Ми лише створили атомну бомбу, а використали її політики та військові. Хай вони й несуть моральну відповідальність за її застосування». Інша частина манхеттенців відчувала свою моральну провину і виражала її формулою: «Якщо б ми не створили атомної бомби, то не було б і бомбардування Хіросими і Нагасакі». Так само не можна однозначно оцінити дії відомих біологів, медиків з різних країн світу (Р. Фішер, П. Харпер, Н. Бехтерєва та ін.), які намагалися у 70-х роках ХХ ст. власним прикладом припинити дослідження з втручання у мозкову діяльність людини, управління нею.

Ще одне важливе питання, пов’язане з проблемою тотожності наукової раціональності з раціональною етикою. З погляду наукової раціональності до доктора Менгеле, що проводив жорстокі експерименти над військовополоненими концтаборів з метою отримання рекомендацій для врятування поранених солдатів і офіцерів вермахту, немає претензій. Але є до нього претензії як до лікаря, що порушив клятву Гіппократа, бо він проводив експерименти над людьми без їхньої згоди на це. До нього є претензії як до військового злочинця, бо він порушив Міжнародну конвенцію про необхідність гуманного ставлення до військовополонених. Серед жертв його «експериментів» були приречені на загибель цілі народи (євреї, цигани) і беззахисні верстви інтернованих дітей, жінок, людей похилого віку, тому, з одного боку, він винний у проведенні геноциду, а з другого боку, у злочинах проти людства і людяності. Він також порушив найголовнішу норму християнської моралі «Не вбивай!». Цей список моральних і протиправних дій доктора Менгеле можна продовжити, але питання залишається відкритим: чи вчинив би ці злочини «лікар-дослідник» у звичайних умовах? Може, він був лише скрупульозним виконавцем наказів і виконував їх з високою науковою досконалістю? Саме так виправдовувало свої дії більшість нацистських злочинців на Нюрнберзькому процесі.

Але суд відхилив подібні намагання адвокатів виправдати підсудних та висунув систему моральних, етичних і правових вимог до експериментів над людиною, які ввійшли до складу Нюрнберзького кодексу. Принцип інформаційної згоди у складі цього кодексу розглядається як найважливіший соціально-етичний принцип експериментів на людях. Разом з тим, як показує практика, його здійснення стикається з певними труднощами. Від дослідника вимагають, щоб людина заздалегідь дала згоду на проведення експерименту над нею, щоб вона точно знала про його сутність і можливі наслідки. Дослідник повинен бути впевненим, що згода дається усвідомлено на підставі повного розуміння мети експерименту і пов’язаного з ним ризику. Отримання згоди у непоінформованої чи недостатньо інформованої особи кваліфікується як обман і шахрайство.

Американський психолог П. Лондон розповідає про те, як лікарі однієї з нью-йоркських лікарень зробили ін’єкції ракових клітин пацієнтам похилого віку без їхньої на це згоди з метою проведення «чистого» (без впливу психологічного фактора на його результати) експерименту. Вони пояснювали свої дії тим, що були впевнені у безпечності ін’єкцій, а пацієнтів не поінформували, щоб не хвилювати їх. Коли лікарів запитали, чому ці безпечні для здоров’я ін’єкції вони спочатку не випробували на собі, вони стали виправдовувати це «високою цінністю власного життя». Але вина їхня щодо приховування інформації не була такою очевидною, як самі дії, бо іноді лікарі приховують інформацію від пацієнтів справді для того, щоб відрізнити фармакологічну дію препарату від психологічного ефекту — в зв’язку з тим, що знають очікуваний результат.

Існує так званий синдром жорстокості експериментатора щодо об’єкта експерименту. Його виявив С. Мілгрем, коли проводив в Ієльському університеті експеримент з викладачами з випробування нового «технічного засобу» підвищення ефективності навчання. Оголошені експериментатором властивості цього «технічного засобу» полягали в тому, що учнів необхідно було «стимулювати» до навчання безпечними для їхнього життя ударами електричного струму, але вчителів суворо попередили, щоб вони не переходили за межі дозволеної напруги електрики. Незважаючи на ці попередження, 5 % з них цю небезпечну межу порушували, хоча були певні, що тим самим завдають страждань учням. Мотивацією порушення дозволеної межі «стимулювання» було бажання швидше і якомога якісніше навчити дітей, підтвердити очікувану ефективність «нового засобу». В подібних випадках сутність експерименту перед його учасниками повністю розкривається тільки після його проведення. Звичайно, можливість ураження дітей електричним струмом була нульовою, а діти, за інструкцією експериментатора, лише артистично імітували на своєму обличчі муки «від ударів струму».

Таким чином, наука і науково-пізнавальна діяльність мають людські виміри. Етика науки вивчає принципи, котрими керується або повинен керуватися вчений у процесі пізнання. Але, як відзначав іще В. І. Вернадський, «зростання наукового знання у ХХ ст. швидко нівелює грані між окремими науками». Саме тому, на його думку, вчені дедалі більше спеціалізуються не за окремими науками, а за проблемами, що потребують комплексних досліджень.

К. О. Апель у книжці «Етика в добу науки» відкриває сучасні дебати про етику мовлення та комунікації і доводить, що будь-яка людська спільнота, повинна підкорятися певним етичним нормам. Об’єктивними підставами формування відповідальності перед людством є:

· усвідомлення могутності науки, наукового знання і наукової діяльності як фактора, з котрим невіддільно нині пов’язана доля людства;

· існування певної частини науковців, яка усвідомлено обмежує свою соціальну позицію горизонтами професійності й перекладає свою відповідальність на зовнішні щодо науки сили, політиків, адміністраторів;

· позитивний приклад активної соціально відповідальної позиції деяких видатних представників науки (Н. Бор, М. М. Мойсеєв, А. Д. Сахаров та ін.);

· вихід з-під контролю науковців і суспільства непередбачених негативних наслідків деяких фундаментальних відкриттів;

· можливості передбачення соціальних наслідків розвитку науки, техніки, нових технологій.

 

3. Наукова галузь в Україні має розвинену мережу організацій. Вона об'єднує наукові заклади, проект­но-конструкторські організації, дослідно-експериментальні лабораторії та підрозділи. Суб’єктами наукової діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та науково – технічної діяльності.

Вчений – фізична особа, яка провадить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здобуття наукових та (або) науково-технічних результатів.

Науковий працівник – вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.

До наукових і науково-педагогічних працівників належать:

1) академіки і члени-кореспонденти всіх ака­демій (Національної академії наук України, Украї­нської академії аграрних наук, Академії медичних наук України, Академії педагогічних наук Украї­ни, Академії правових наук України);

2) всі особи, що мають науковий ступінь і вчене звання, незалежно від характеру і місця роботи;

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в нау­кових закладах, а також науково-педагогічну робо­ту у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на проми­слових підприємствах та у проектних організаціях.

Провідною ланкою системи наукових кадрів є наукові працівники вищої кваліфікації, тобто осо­би, що мають науковий ступінь і вчене звання. У нашій країні будується трирівнева система науко­вих ступенів: магістра, кандидата наук, доктора наук. Присуджуються вчені звання академіка і члена-кореспондента Національної академії наук, про­фесора, доцента, старшого наукового співробітника. Ці звання надають особам за результатами науково - дослідної та науково-педагогічної діяльності. Крім того, в наукових закладах є посади провідного, стар­шого і молодшого наукових співробітників.

Науковий потенціал України зосереджений у чотирьох основних секторах: академічному, галузе­вому, вищої освіти і заводському.

Найбільша частина наукових кадрів країни 54 % зайнята у галузевому секторі. Цей сектор науки ви­конує переважно прикладні дослідження, які забез­печують зв'язок науки з виробництвом. За ним слі­дують сектор вищої освіти (7%), де основним зав­данням науковців є передача знань та підготовка профільних висококваліфікованих спеціалістів, а також заводський (6,5 %). Основним функціонально-структурним підрозділом навчального закладу, що здійснює освітню і наукову роботу, є кафедра. Також при вищих навчальних закладах можуть бу­ти організовані науково-дослідні заклади: інститути, проблемні або галузеві лабораторії, центри, навчаль­ні, дослідні, експериментальні господарства тощо.

Решта науковців (близько третини) припадає на академічний сектор, де проводяться фундаментальні дослідження. Науково-дослідні інститути академіч­ного сектору здійснюють фундаментальні наукові дослідження, координують свою роботу з іншими дослідними закладами, готують наукові кадри, організовують конференції, пропагують наукові знання.

На думку експертів, збільшення загальної кіль­кості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їх подрібненням. Заслуговує на увагу те, що при зменшенні кіль­кості працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їх загальна чисельність у країні. Отже, дедалі більше людей зі вченими ступенями пра­цюють за межами сфери наукових досліджень.

Незважаючи на значне скорочення кількості пра­цівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 4,8 виконавця наукових та нау­ково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівню таких країн, як Польща, Угорщина, але більш як удвічі поступа­ються промислово розвиненим країнам, наприклад Японії та Німеччині.

Україна традиційно вважається державою з ваго­мим науковим потенціалом, визнаними у світі нау­ковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфі­кації є аспірантура і докторантура. Підготовка кан­дидатів і докторантів наук здійснюється вищими на­вчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

У кожному конкретному випадку є специфічні особливості підготовки, але в цілому принципи підготовки кадрів для різних сфер їх діяльності мають загальні риси. Практикується «взаємозамінність» кадрів: у ВНЗ запрошу­ються науковці із науково-дослідних інститутів, із виробництва і навпаки. Нині в Україні підготовка наукових і науково-педаго­гічних кадрів вищої кваліфікації здійснюється з 25-ти галузей науки за науковими спеціальностями — понад 600.

Основною і добре зарекомендованою формою підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів в Україні є аспірантура. У1991 році постановою Кабінету Міністрів України було створе­но Вищу атестаційну комісію України (ВАК України), в складі якої затверджено Голову ради та Президію ВАК України, які про­водять атестацію наукових кадрів. Підготовку та атестацію нау­ково-педагогічних кадрів здійснює атестаційна комісія Міністерс­тва освіти і науки України, у складі якої функціонує Управління керівних і науково-педагогічних кадрів.

Аспірантура створюється при ВНЗ, науково-дослідних інсти­тутах, які мають відповідний кадровий склад і необхідну наукову і матеріальну базу. В аспірантуру із громадян України відбирають найбільш здібних і підготовлених студентів, які мають вищу ос­віту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. Громадяни інших дер­жав приймаються в аспірантуру на основі договорів, які уклада­ються з вищим навчальним закладом або НДІ, а також на основі міждержавних і міжурядових угод.

До аспірантури приймаються особи на конкурсній основі: на стаціонарне навчання — терміном не більше трьох років, на заочне — чотири роки. Особи, які вступають до аспірантури, складають вступні іспити зі спеціальності, філософії та однієї з іноземних мов в об­сязі навчальної програми ВНЗ.

Підготовка аспірантів ведеться за індивідуальним планом, затвердженим Вченою Радою ВНЗ або НДІ на весь період навчан­ня. За цей час аспірант зобов'язаний:

- здати кандидатські іспити зі спеціальності, іноземної мови та філософії;

- виконати індивідуальний план, за результатами науково - дослідної роботи написати не менше трьох статей і віддрукувати їх у журналах, що входять до переліку видань ВАК України;

- оволодіти технікою та методикою проведення наукових досліджень;

- підвищувати свій професійний та загальнокультурний рівень.

Для надання допомоги в проведенні наукових досліджень призначається науковий керівник, як правило, доктор або про­фесор. Особистість наукового керівника відіграє величезну роль у підготовці аспіранта. Аспірант має постійно бути в полі зору керівника, вчитися у нього педагогічній та науковій майстерності, обговорювати напрями і результати дослідження. Аспіранти що­річно звітують про хід виконання індивідуального плану на ка­федрі або у відділі. Закінчується навчання в аспірантурі захистом дисертації на спеціалізованій Вченій Раді на здобуття вченого ступеня канди­дата наук.

Дисертація на здобуття вченого ступеня — це кваліфікована наукова робота, виконана особисто аспірантом, пошукачем у ви­гляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої нау­кової монографії, в якій містяться науково обґрунтовані теоре­тичні або експериментальні результати, наукові положення, що пропонує автор для публічного захисту.

Підготовка кадрів вищої кваліфікації — докторів наук здійснюється в докторантурі. Докторантура як вищий ступінь системи освіти, створюється при вищих навчальних закладах, наукових установах і організаціях, що мають необхідну наукову і матеріальну базу. Нині докторантура діє в 70-ти вищих закладах освіти України.

У докторантуру направляються кандидати наук, які мають наукові досягнення з обраної галузі науки, вони навчаються про­тягом трьох років і готують до захисту на спеціалізованій раді дисертаційну роботу на здобуття вченого ступеня доктора наук.

Докторська дисертація — це робота, в якій сформульовані і обґрунтовані наукові положення, що характеризують нові на­прямки у відповідній галузі науки, або зроблено теоретичні уза­гальнення і вирішені значні наукові проблеми, що мають важли­ве народногосподарське або соціальне значення.

Підготовлена і попередньо апробована дисертація подається для прилюдного захисту до спеціалізованої вченої ради. З метою поглибленого аналізу дисертації спецрадою призначаються офіційні опоненти: при захисті докторської дисертації - три док­тори наук; при захисті кандидатської — один доктор наук, другий кандидат наук (можна і доктор), які представляють до спецради свої відгуки.

Обсяг основного тексту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук має становити 11-13 авторських аркушів (для суспільних і гуманітарних наук 15-17 авторських аркушів). Обсяг основного тексту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук має становити 4,5-7 авторських аркушів (для суспільних і гуманітарних наук — 6,5-9 авторських аркушів).

В Україні створено нормативно-правову базу підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, а також відповідну ме­режу спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і док­торських дисертацій відповідно до нової номенклатури спеціаль­ностей та з урахуванням інтересів регіонів.

В Україні розроблено «Положення про підготовку науково-педагогіч­них і наукових працівників», «Положення про порядок проведення кандидатських іспитів», «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань», «Перелік спеціальностей наукових працівників» та інші.

 

Питання для самоперевірки.

1. В чому полягає суть наукової організації праці при проведенні наукових досліджень?

2. Назвіть найбільш характерні психологічні риси особистості вчених.

3. Розкрийте особливості психології наукової творчості.

4. Розкрийте особливості етики наукових досліджень.

5. Які фактори повинні враховуватися при організації робочого місця дослідника?

6. Хто належать до наукових і науково-педагогічних працівників?

7. Визначте чим відрізняються наукові ступені від наукових звань.

8. Визначте різницю між кандидатською і докторською дисертацією.

 

Тести.

 

1. Яке із визначень науки, є найсуттєвішим:

а) форма суспільної свідомості;

б) організоване виробництво відповідного різновиду знання;

в) безпосередня виробнича сила;

г) мистецтво передбачення

2. Концепція це:

а) форма пояснення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння та тлумачення;

б) ознака, по якій класифікуються, визначаються, оцінюються явища, дії чи діяльність;

в) складання конспектів літературних джерел різного типу;

г) короткий письмовий виклад змісту розмови, тексту.

3. Гіпотеза дослідження це:

а) один із засобів графічного представлення кількісних даних;

б) структурно-композиційна одиниця тексту, розділу книги, статті;

в) попередня ідея, сформульована теоретичним шляхом на основі обмеженого матеріалу;

г) якісний стрибок думки, який є новим поясненням або змінює уявлення про певні факти і явища.

4. Якщо гіпотеза узгоджується з науковим фактом, то вона перетворюється в:

а) наукову ідею;

б) наукове поняття;

в) наукову категорію;

г) наукову теорію.

5. Що є засобом отримання нових наукових фактів:

а) судження;

б) метод дослідження;

в) ідея;

г) умовивід.

6. Наукове пізнання має такі рівні:

а) емпіричний та соціальний;

б) теоретичний та методологічний;

в) емпіричний та теоретичний;

г)соціальний та методологічний.

7. Те, що породжує проблемну ситуацію і на що спрямовується процес пізнання це:

а) об’єкт дослідження;

б) предмет дослідження;

в) метод дослідження;

г) методика дослідження.

8. Науковий пошук це –

а) категорія, що позначає те явище, чи стан, що викликаний, обумовлений іншим явищем;

б)особливий вид наукового дослідження, у результаті якого одержують принципово нові результати, що мають значення наукових відкриттів нових закономірностей;

в) величина (характеристика, фактор), керована експериментатором;

г) різновид спостереження

9. Традиційно науки поділяються на:

а) природничі, економічні та технічні;

б) фізичні, суспільні та психологічні;

в) природничі, суспільні та технічні;

г) природничі, філологічні та технічні.

10. Основою і рушійною силою наукового пізнання є:

а) теорія;

б) практика;

в) наукова ідея;

г) наукова концепція.

11. Предметом наукового дослідження є:

а) сукупність мето­дів, способів, прийомів вирішення наукових задач;

б) систематизація й узагальнення на­укових фактів, всебічне вивчення конкретного об'єкта, його структури;

в) стратегія і тактика дослідження, загальна його спрямованість і логіка;

г) найбільш значущі властивості об'єкта, окремі його аспекти, сегменти чи взаємозв'язки, які підлягають вивченню.

11. Науковий реферат, це:

а) короткий письмовий виклад науко­вої теми (питання), складений на підставі проведеного дослі­дження чи огляду одного або кількох літературних та інших джерел;

б) короткий виклад наукової праці як опублікованої, так і в рукопису, де висвітлюється ос­новний її зміст;

в) структура твору, тобто склад його основних компонентів: назви, вступу, основних розділів та висновків;

г) науково поставлена перевірка штучно викликаного явища в точно заданих умовах, що дає змогу слідкувати за його розвитком, керувати ним та відтворювати кожний раз при повторенні умов.

12. Дисертація, це:

а) обговорення якого-небудь проблемного питання на зборах, у публікаціях, бесіді; суперечка;

б) самостійна письмова кваліфікаційна робота, що представляється студентами при закінченні університетів і інших навчальних закладів;

в) кваліфікаційна наукова праця, представлена на здобуття вченого ступеня і захищена привселюдно;

г) один з показників розкиду даних у статистиці; міра відхилення від середнього.

13. Самостійний твір, що містить певну наукову інформацію, яку отримано в результаті проведених досліджень та пишеться за складеним планом носить назву:

а) інформативний реферат;

б) дисертація;

в) монографія;

г) наукова стаття.

14. Спеціальне наукове дослідження, присвячене літературному викладу певної проблеми, яке виділяється широкою постановкою проблеми, аргументованістю су­джень, їх доказовістю чи посиланням на докази має назву:

а) інформативний реферат;

б) дисертація;

в) монографія;

г) наукова стаття.

15. Симпозіум, це:

а) напівофіційне обговорення певних питань із заздалегідь підготовленими доповідями, а також виступами експромтом;

б) форма колективного обговорення ре­зультатів проведеної роботи з певного кола питань, що широко використовується в науково-дослідницькій та навчальній роботі;

в) форма колективних зустрічей, де переважно обмінюються думками вчені різних напрямів та всі присутні при цьому є учасниками невимушеної дискусії;

г) одна з найпоширеніших форм обміну інформацією, в якій беруть участь дві категорії учасників, одна з яких повідомляє про нові наукові ідеї, результати теоретичних та експериментальних робіт, а інша, набагато більша частина - слухачі, що сприймають інформацію.

16. Науковий семінар, це:

а) напівофіційне обговорення певних питань із заздалегідь підготовленими доповідями, а також виступами експромтом;

б) форма колективного обговорення ре­зультатів проведеної роботи з певного кола питань, що широко використовується в науково-дослідницькій та навчальній роботі;

в) форма колективних зустрічей, де переважно обмінюються думками вчені різних напрямів та всі присутні при цьому є учасниками невимушеної дискусії;

г) одна з найпоширеніших форм обміну інформацією, в якій беруть участь дві категорії учасників, одна з яких повідомляє про нові наукові ідеї, результати теоретичних та експериментальних робіт, а інша, набагато більша частина - слухачі, що сприймають інформацію.

17. Найбільш представницька форма спіл­кування, в результаті якого виробляється стратегія в певній галузі науки і техніки або суміжних галузей має назву:

а) симпозіум;

б) конференція;

в) конгрес;

г) колоквіум.

18. Згідно діючого законодавства в Україні офіційно існують наступні вчені ступені:

а) доцент, професор, кандидат наук;

б) кандидат, наук, доктор наук;

в) доктор наук, професор;

г) доктор наук, асистент, доцент.

19. Вчені, які збагатили науку працями першорядного наукового значення мають право на присвоєння їм звання:

а) професора;

б) доктора наук;

в) академіка;

г) члена – кореспондента.

20. Членом – кореспондентом НАН України можуть бути обрані:

а) вчені, які збагатили науку видатними науковими працями;

б) вчені, які публічно захистили докторську дисертацію;;

в) вчені, які збагатили науку працями першорядного наукового значення;

г) вчені, які публічно захистили кандидатську дисертацію.

21. Основними серед нищенаведених класифікацій наукових досліджень є:

а)за сферою використання результатів, за методами дослідження та за ступенем важливості для економіки;

б) за сферою використання результатів, залежно від джерел фінансування та за ступенем важливості для економіки;

в) за методами дослідження, за ступенем важливості для економіки та за тривалістю розробок;

г) за ступенем важливості для економіки, за складом досліджуваних якостей об’єкта та за методами дослідження.

 

 

Тема 2

Інформаційне забезпечення наукової діяльності.

Мета: вміти дати загальну характеристику системи інформації в Україні та призначення основних видів інформації, розкрити суть методів обробки первинної інформації та класифікувати економічну інформацію

Самостійна робота по даній темі полягає в:

1. Опрацюванні матеріалу лекції.

2. Опрацюванні основної та додаткової літератури.

3. Виконання завдань для самоперевірки знань.

Питання теми для самостійного вивчення

1. Економічна інформація та її класифікація.

2. Бібліографічна інформація та характеристика особливостей складання бібліографічних списків.