Спільна власність подружжя на житло за нормами СК та ЦК України

 

У Висновках Верховного Суду України, викладених у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за I півріччя 2012 р.[128], зазначається, що у разі якщо одним із подружжя під час шлюбу (чинного на час виникнення спірних правовідносин) придбано будинок, то в силу статей 22, 24 Кодексу про шлюб та сім’ю в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право іншого з подружжя на частину будинку. У зв’язку з тим, що для обслуговування цього будинку виділена у власність земельна ділянка, то в подружжя, за яким визнається право власності на частину будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку (постанова Верховного Суду України від 11 червня 2012р. у справі №6-66цс11).

Ще за радянських часів поширення набули позови про поділ будинків між подружжям. Власне така тенденція зберігається й нині, маючи ту особливість, що до предмета позовних вимог закладаються також вимоги про поділ квартир, які можуть бути відповідно до нового законодавства об'єктами права спільної власності подружжя. Тому невипадково досить багатою щодо поділу жилих будинків (квартир) виявилася судова практика, яку узагальнено в кількох постановах Пленумів Верховного Суду колишнього СРСР, Верховного Суду УРСР, України.

Згідно п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.91 “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок” будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка подружжя, якому він належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівності часток подружжя в спільній сумісній власності з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами зако­нодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок», зокрема, зазначено, що, виходячи з правил ст. 29 КпШС, при неможливості поділу будинку, що є спільною влас­ністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і вартих уваги інтересів одного з подруж­жя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них, може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компенсувати право на частку в будинку другому за рахунок іншого спільного майна або грішми (п. 5). Як бачимо, Пленум вважає за доцільне встановлювати компенсацію за час­тку в будинку не лише грішми, як про це було записано в ст. 29 КпШС, але й іншим спільним майном. Такий підхід в прин­ципі не суперечить закону, оскільки сприяє більш ефективному гарантуванню компенсації тому з подружжя, хто позбавляється права власності на належну йому частку в будинку.

У постанові Пленуму від 4 жовтня 1991 р. детально роз'яс­нено порядок та умови проведення поділу жилого будинку, який знаходиться у спільній частковій власності. Однак ці роз'яснення можуть бути цілком прийнятними при поділі жилих будинків, що перебувають у спільній власності подружжя. Повною мірою вони можуть застосовуватися при вирішенні спорів між подружжям, якщо вони уклали шлюбний контракт (договір) про режим спільної часткової власності щодо майна, яке буде ними набуватися в період шлюбу.

Одним із найважливіших положень постанови Пленуму під 4 жовтня 1991 р. є роз'яснення, що при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам треба мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст. 115 ЦК УРСР, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку (квартиру) з самос­тійним виходом або за умови наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Таким чином, за відсутності технічної можливості утворити відокремлену час­тину будинку або ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі. Проте тут вини­кає питання про допустимість виділу всього жилого будинку в натурі кожному з подружжя на його вимогу, але за наявності заперечень щодо цього з боку другого з подружжя. На наш погляд, виходячи з конституційних основоположних прав на житло та принципу непорушності права власності, суд не пови­нен мати право присуджувати на вимогу одного з подружжя жилий будинок, квартиру, щодо яких неможливе технічне пере­обладнання у відокремлену частину або ізольовану квартиру, якщо проти цього заперечує другий з подружжя, посилаючись на відсутність у нього іншого житла. Інші справа, що коли цей із подружжя створює умови, неможливі для проживання сім'ї, щодо нього можуть бути застосовані заходи, передбачені жит­ловим законодавством.

У разі неможливості поділу квартири суд може врахувати житлові інтереси подружжя іншим чином. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» суд має право за таких обста­вин встановити порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

В той же час відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його дружину права користування займаним приміщенням.