Загальні положення законодавства України про інтелектуальну власність 36 страница

Виключне право селекціонера стосується тільки виробництва з метою комерційного збуту. Фермер, який вирощує насіння для власних потреб, для власного посіву, може робити це вільно, це не повинно визнаватися порушенням прав селекціонера.

Держави-члени Союзу не зобов'язані обмежувати своє націо­нальне законодавство тим мінімумом прав селекціонера, який ви­значається Конвенцією. Вони мають право розширити у своєму за­конодавстві обсяг прав селекціонера.

Конвенція визначає мінімальні строки охорони селекційних до­сягнень — 18 років для винограду, плодових, лісових і декоратив­них дерев і не менше 15 років — для всіх інших видів. Конкретних об'єктів правової охорони Конвенція не визначає. Вона лише вста­новила правило, за яким охороні підлягають усі ботанічні роди і види, але вона не зобов'язує членів Союзу надавати правову охоро­ну всім ботанічним родам і видам.

За Конвенцією селекціонер зобов'язаний весь час підтримувати сорт, якщо він хоче зберегти його правову охорону. Правова охоро­

__ Міжнародні угоди у сфері інтелектуальної власності

5'

на сорту надається за умови його вишовідності вимогам охороно здатності. Водночас Конвенція містить положення про підстави по­збавлення селекціонера його суб'єктивних прав на сорт, а також

про їх обмеження.

Важливим правилом Конвенції є право пріоритету заявки на сорт, що зберігається протягом 12 місяців від дати попередньо по­даної заявки в одній із держав-членів Союзу.

Текст Конвенції 1978 р. був переглянутий у 1991 р. На цей час наука, техніка і технологія зазнали істотних змін, шо зумовили не­обхідність внесення відповідних змін до Конвенції. 19 березня 1991 р. був прийнятий новий переглянутий текст Конвенції. Була переглянута структура Акта 1978 р. Акт 1991 р. у ст. І містить виз­начення понять і термінів, які вживаються в Конвенції. Акт 1978 р. не містив визначення поняття сорту, акт 1991 р. дає таке визначен­ня. Термін «сорт» поширюється на всі культурні форми рослин, клони, лінії, штами і гібриди, придатні для культивування, і такі, що відповідають положенням Конвенції щодо однаковості та ста­більності.

Акт 1991 р. уточнив і конкретизував окремі положення Конвен­ції 1978 р. Так, наприклад, Акт 1991 р. зобов'язує членів Союзу за­безпечити попередню охорону сорту в період між поданням (публікацією) заявки та наступним наданням охорони селекціоне­рам. Акт 1978 р. такої обов'язкової норми не містив.

Акт 1991 р. зобов'язує держави, що є членами Союзу, гарантува­ти суб'єкту прав селекціонера, як мінімум, право на рівноцінну ви­нагороду щодо дій, які вимагають дозволу селекціонера після на­дання йому правової охорони. Акт 1978 р. права селекціонера, на­дані йому правовою охороною, визначав як виключне право на ви­робництво насіння з метою комерційного збуту, виставлення для продажу і комерціалізації матеріалу статевого або вегетативного розмноження. Акт 1991 р. істотно розширив виключні права селек­ціонера. Істотною новелою Акта 1991 р. є положення, за яким сорт, що є близькопохідним від сорту, який охороняється, не може бути використаний без дозволу селекціонера, який вивів охоронюваний сорт. Сорт вважається похідним від іншого сорту («вихідного сор­ту»), якщо він:

РОЗДІЛ 16

1) переважно виведений з вихідного сорту або із сорту, переваж­но виведеного з вихідного сорту, при збереженні вираження важ­ливіших характеристик, що походять із генотипу або комбінації ге­нотипів вихідного сорту;

2) має виразні відмінності від вихідного сорту;

3) за винятком відмінностей, придбаних у процесі деривації, відповідає вихідному сорту щодо вираження найважливіших харак­теристик, шо походять з генотипу або комбінації генотипів вихід­ного сорту.

Конвенція також встановлює певні обмеження прав селекціоне­рів. Вона надає право державам-членам Союзу робити на власний розсуд винятки із прав селекціонерів. Одне із положень Конвенції передбачає, що «дії, вжиті з метою виведення інших сортів, в обо­в'язковому порядку виключаються з охорони прав селекціонерів». Зазначене положення передбачає, що дозвіл селекціонера не є обо­в'язковим для використання охоронюваного сорту як вихідного ма­теріалу для виведення інших сортів. Це положення є однією із най­важливіших особливостей Конвенції й активно підтримується як самими селекціонерами, так і зацікавленими особами в цілому.

Отже, відповідно до Акта 1991 р. будь-який сорт може бути ви­користаний з метою виведення інших сортів і, за винятком сортів, що підпадають під категорію близьких похідних, такі нові сорти можуть використовуватися вільно.

Дана Конвенція містить також правило про вичерпайість прав селекціонерів. За цим принципом права селекціонера не поширю­ються на дії, що належать до будь-яких матеріалів охоронюваних сортів, які були продані або іншим чином комерціалізовані селек­ціонером або за дозволом селекціонера, за винятком випадків, коли такі дії:

1) пов'язані з подальшим розмноженням сорту;

2) пов'язані з експортом матеріалу сорту, шо дозволяє Його роз­множення в країні, яка не охороняє роди або види рослин, до яких належить цей сорт, крім випадку експорту матеріалу не для кінце­вого використання.

Отже, право селекціонера заборонити поширення сорту не під­лягає вичерпанню.

_ Міжнаро дні угоди у сфері інтелектуальної власності

За станом на 1 жовтня 1996 р. учасницями Міжнародної кон­венції про охорону селекційних досягнень була 31 держава.

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування

мікроорганізмів для цілей патентної процедури

Договір підписаний у Будапешті 28 квітня 1977 р. Він встанов­лює, шо договірні держави, які дозволяють або вимагають депону­вання мікроорганізмів для цілей патентної процедури, визнають для таких цілей депонування мікроорганізмів у будь-якому міжна­родному органі з депонування.

Таке визнання включає:

— визнання факту депонування даного мікроорганізму,

— визнання дати депонування даного мікроорганізму;

— визнання того факту, шо виданий як зразок є зразком депо­нованого мікроорганізму.

Кожна договірна держава може просити видачі їй копії розпис­ки про факт депонування, виданої міжнародним органом з депону­вання. Договір допускає можливість повторного депонування того самого мікроорганізму за наявності визначених ним умов.

Договір встановлює правила шодо обмежень у разі експорту та імпорту. Кожна договірна сторона визнає дуже бажаним, оскільки існують обмеження на експорт чи імпорт деяких видів мікроор­ганізмів, шоб таке обмеження поширювалося на депоновані або приготовлені для депонування мікроорганізми відповідно до дано­го Договору тільки тоді, коли це обмеження зумовлене інтересами національної безпеки або в разі небезпеки для здоров'я людей чи навколишнього середовища.

Місцезнаходженням Міжнародного органу з депонування мікро­організмів може бути будь-яка держава-учасниця Договору. Проте Договір визначає досить жорсткі вимоги до такого органу. Держа­ва, Установа якої бажає взяти на себе функції Міжнародного орга­ну з депонування мікроорганізмів, має довести свою здатність здійснювати міжнародне депонування мікроорганізмів. Установа держави-учасниці Договору має відповідати таким вимогам: мати безперервне існування; мати відповідний і необхідний персонал, здатний виконувати міжнародне депонування мікроорганізмів; бу-

РОЗДІЛ 16

ти безпристрасним і об'єктивним; бути доступним у цілях депону­вання для будь-якого депозитора на рівних умовах; приймати для депонування будь-які або певні види мікроорганізмів, досліджува­ти їх життєздатність і зберігати їх за визначених умов; видавати де­позитору розписку і свідоцтво про життєздатність мікроорганізму; дотримуватися шодо депонованих мікроорганізмів вимог секрет­ності; видавати зразки будь-якого депонованого організму з дотри­манням умов і відповідно до процедури, передбачених Інструкцією.

Договір передбачає чітку процедуру визнання Установи договір­ної держави як Міжнародного органу з депонування мікроорганіз­мів, припинення його діяльності та обмеження статусу Міжнарод­ного органу з депонування.

Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво у сфері охорони промислової власності

Угода підписана і набрала чинності ЗО червня 1993 р. Строк чин­ності 2 роки і автоматично продовжується на кожні річні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить іншу про свій намір припини­ти чинність даної Угоди не пізніше ніж за шість місяців до закін­чення чергового періоду.

Угодою встановлено, що при поданні заявок на видачу охорон­них документів, їх одержанні та підтриманні чинності заявники та їх повірені обох держав на основі принципу взаємності можуть вес­ти справи безпосередньо з патентними відомствами кожної держа­ви. Це означає, що будь-яка особа-заявник України може подавати заявки на видачу охоронних документів на об'єкт промислової влас­ності безпосередньо до патентного відомства Російської Федерації поза патентним відомством України, одержувати охоронні докумен­ти та підтримувати їх чинність. Винахідники України широко кори­стуються цією нормою і значна кількість заявок на видачу охорон­них документів на об'єкти промислової власності подається безпо­середньо до патентного відомства Російської Федерації. При цьому патентні повірені мають право вести справи тільки заявників своїх держав. Заявники Російської Федерації при поданні заявок до па­тентного відомства України можуть подавати свої заявки російсь­кою мовою.

_ Міжнародн і угоди у сфері інтелектуальної

38*4-414

59:

Обидві держави визнають чинність раніше виданих колишні СРСР охоронних документів, передбачають можливість їх обмін)

на національні охоронні документи.

Фізичні і юридичні особи кожної держави мають права користу­ватися патентними фондами, бібліотеками, банками даних шодо об'єктів промислової власності іншої держави на тих самих умовах, що і власні фізичні та юридичні особи.

Угода передбачає можливість збереження за будь-якою фізич­ною чи юридичною особою кожної із держав права попереднього користування. Це правило стосується також і тих осіб, які це пра­во мали і за радянським законодавством.

Угода передбачає обов'язок будь-якої фізичної чи юридичної особи кожної із держав, яка використовує той чи інший об'єкт про­мислової власності, шо охороняються авторськими свідоцтвами (свідоцтвами) СРСР відповідно до законодавства тієї країни, на те­риторії якої даний об'єкт використовується, забезпечити виплату належної винагороди.

Збір за подання заявок, видачу охоронних документів, підтри­мання їх чинності і здійснення інших юридично значимих дій з охорони промислової власності, виплачуються у валюті, передба­ченій законодавством України і Російської Федерації для сплати мита і платежів національними заявниками відповідно до офіцій­ного курсу. Це правило поширюється також і на платежі за прове­дення пошуку та надання інших послуг.

16.4. Міжнародно-правова охорона засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг

Міжнародно-правова охорона торговельних марок

Міжнародно-правова охорона торговельних марок (товарних знаків) певною мірою здійснюється Паризькою конвенцією про охорону промислової власності. Зазначена Конвенція була першим міжнародно-правовим актом, що визначив принципові засади між­народно-правової охорони торговельних марок, які, до речі, у на­званій Конвенції називаються просто «знаки».

РОЗДІЛ 16

Відповідно до цієї Конвенції умови подання заявки і реєстрація торговельної марки визначається в кожній країні Союзу її націо­нальним законодавством. Проте будь-яка інша країна Союзу не мо­же відмовити заявникові у реєстрації торговельної марки на тій підставі, що заявникові було відмовлено в країні його походження. Знаки, зареєстровані в одній країні Союзу, розглядаються як неза­лежні від знаків, зареєстрованих в інших країнах Союзу, включаю­чи країну походження.

Проте країни Союзу зобов'язані відмовляти в реєстрації або ви­знавати недійсною реєстрацію і забороняти використання знака, який відтворює, імітує або є перекладом іншого знака за визначен­ням компетентного органу країни реєстрації або країни, де цей знак уже став загальновідомим.

Конвенція визначає загальні правила, відповідно до яких певні позначення не можуть бути зареєстровані як торговельні марки. Це можуть бути герби, прапори, емблеми, клейма тошо.

Якщо відповідно до законодавства країни Союзу передача знака вважається дійсною лише у тому разі, коли така передача здійс­нюється разом з передачею промислового чи торговельного підпри­ємства, то така передача визнається дійсною, якщо вона була здійс­нена разом із передачею частини підприємства.

Кожна торговельна марка, належним чином зареєстрована у країні походження, може бути заявлена в інших країнах Союзу і охоронятися такою, якою вона є. Країни Союзу зобов'язані охоро­няти також знаки обслуговування. Реєстрація знаків обслуговуван­ня не обов'язкова, тобто правова охорона надається за фактом ви­користання знака обслуговування.

Конвенція визначає статус колективного знака. Країни Союзу зобов'язані приймати заявки на реєстрацію і охороняти колективні знаки, які належать колективам, існування яких не суперечить за­конодавству країни походження, навіть якщо ці колективи не є во­лодільцями промислового чи торговельного підприємства. Кожна країна сама визначає особливі умови охорони колективного знака і може відмовити у наданні охорони, якщо знак суперечить її суспіль­ним інтересам. Проте в охороні таких знаків не може бути відмов­лено колективу, існування якою не суперечить закону країни по­

_ Міжнарод ні угоди у сфері інтелектуалі*

ходження. на тій підставі, шо цей колектив не знаходиться в краї-ні, де випрошується охорона, або що він заснований не у від­повідності до законодавства цієї країни.

Принципові засади охорони торговельних марок, визначені Па­ризькою конвенцією про охорону промислової власності, були по­кладені в основу майбутніх міжнародно-правових актів з охорони товарних знаків.

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків

Угода укладена 14 квітня 1891 р. Вона багато разів переглядала­ся, останній раз — 2 жовтня 1979 р. Україна є учасницею Угоди з грудня 1991 р.

Країни, що підписали зазначену Угоду, утворили Спеціальний союз для міжнародної реєстрації знаків.

Громадяни кожної країни, які є членами зазначеного Союзу, мо­жуть забезпечити в усіх інших країнах-учасницях Угоди охорону своїх знаків, що застосовуються для товарів і послуг і зареєстровані в країні походження шляхом подання заявки на зазначений знак до Міжнародного бюро ВОІВ (далі — Міжнародне бюро) за посеред­ництвом відомства країни походження.

Країною походження вважається країна Спеціального союзу, де заявник має дійсне і не фіктивне промислове чи торговельне під­приємство. Якщо заявник не має такого підприємства в країні Спе­ціального союзу, країною походження вважається країна Спеціаль­ного союзу, де заявник має місце проживання. Якщо заявник не має постійного місця проживання в країні Спеціального союзу, країною походження вважається країна його громадянства, якщо він є громадянином країни Спеціального союзу. Отже, якщо заяв­ник не відповідає наведеним вимогам, то правом на охорону свого знака відповідно до цієї Угоди він скористатися не може. Проте Угода допускає окремі винятки із цього загального правила.

Угода чітко визначає зміст міжнародної заявки. Заявка на між­народну реєстрацію знака оформляється на спеціальному бланку, передбаченому Інструкцією. Відомство країни походження засвід­чує, що дані, які наводяться в заявці, відповідають даним націо-

РОЗДІЛ 16

нального реєстру, зазначає дати і номери заявки і реєстрації знака в країні походження, а також дату подачі заявки на міжнародну реєстрацію. У заявці мають бути зазначені товари і послуги, для яких випрошується охорона знака, а також, якщо це можливо, від­повідний клас або класи відповідно до класифікації, визначеної Ніццькою угодою про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.

Якщо заявник просить охорону кольору як розрізняльної озна­ки, то він зобов'язаний заявити про це і зазначити в заявці колір та подати кольорові зображення цього знака.

Від дати реєстрації знака в Міжнародному бюро відповідно до встановлених вимог кожна заінтересована країна зобов'язана нада­ти охорону цьому знаку в такому самому обсязі, яку вона надає своїм заявникам.

Заявник при подачі заявки на міжнародну реєстрацію знака по­винен вказати, в яких країнах Спеціального союзу він бажає одер­жати правову охорону свого знака. Будь-який знак, який був пред­метом міжнародної реєстрації, користується правом пріоритету, визначеного Паризькою конвенцією про охорону промислової власності.

Якщо знак, заявлений в одній або кількох країнах Спеціального союзу, пізніше реєструється в Міжнародному бюро на ім'я того самого володільця чи його правонаступника, міжнародна реєстра­ція розглядається як така, шо замінює попередні нащональні реєс­трації. При цьому набуті права не обмежуються.

Країни Спеціального союзу, що одержали повідомлення Міжна­родного бюро про міжнародну реєстрацію знака чи заяви про його розширення, на підставі свого національного законодавства мають право відмовити в наданні охорони такому знаку. Відмова має бу­ти аргументованою. Повідомлення про відмову подається до Між­народного бюро не пізніше одного року від дати міжнародної реєстрації знака. Міжнародне бюро негайно пересилає відомству країни походження і володільцю знака чи його повіреному один із примірників такої відмови. Заінтересована особа має право подати заперечення проти такої відмови у наданій охороні знака.

_ Міжнародні угоди у сфері інтелектуальної амсносгі

Реєстрація знака в Міжнародному бюро здійснюється строком на 20 років з можливістю продовжити цей строк. Реєстрація може бути продовжена на період у 20 років, починаючи з моменту закінчення попереднього періоду, шляхом простої сплати основно­го мита і в разі необхідності додаткового мита.

Володілець міжнародної реєстрації знака може в будь-який час відмовитися від охорони знака в одній або в кількох країнах Спе­ціального союзу шляхом подання заяви до відомства своєї країни для повідомлення Міжнародного бюро, яке в свою чергу, повідом­ляє про це країни, яких стосується ця відмова.

Відомство країни володільця знака повідомляє також Міжнарод­не бюро про анулювання, виключення із реєстру, відмову від охо­рони, передачу прав та інші зміни, внесені в запис про реєстрацію знака в національному реєстрі, якщо ці зміни стосуються також

міжнародної реєстрації.

Знак, зареєстрований у Міжнародному бюро, може бути переда­ний іншому володільцеві в іншу країну Спеціального союзу. У та­кому разі відомство країни володільця знака зобов'язане повідоми­ти Міжнародне бюро про таку передачу. Проте передача права на знак, внесений до Міжнародного реєстру, здійснена на користь особи, яка не має права подавати заявку на міжнародну реєстрацію знака, не може бути зареєстрована.

Міжнародний знак може бути уступлено лише для частини за­реєстрованих товарів і послуг. Про таку уступку також має бути по­відомлене Міжнародне бюро.

Кілька країн Спеціального союзу можуть домовитися між собою про уніфікацію своїх національних законодавств про знаки. Вони також мають повідомити про це Міжнародне бюро, зокрема, що єдине відомство замінює національне відомство кожної із цих країн; що сукупність належних їм територій повинна розглядатися як одна країна для застосування всіх або частини положень про ус­тупку прав, передбачених Угодою.

Повідомлення про об'єднання набуває чинності через шість місяців від дати одержання повідомлення.

РОЗДІЛ 16

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридський протокол)

Зазначений Протокол був прийнятий у 1989 р. Він вносить такі основні нововведення до Мадридської системи:

1) Протокол допускає можливість подання заявки на міжнарод­ну реєстрацію знаків не тільки на підставі національних реєстрацій, а й на підставі національних заявок. Право вибору належить заяв­никові;

2) Протокол допускає подовження строку для внесення рішення про відмову в наданні правової охорони знака замість одного року до 18 місяців;

3) Протокол дозволяє перетворення анульованої міжнародної реєстрації в національні або регіональні заявки в кожній зазначеній договірній стороні. При цьому такі заявки будуть мати дату подан­ня і, за наявності такої можливості, дату пріоритету міжнародної реєстрації.

Мадридський протокол має своєю метою розширити межі вико­ристання Мадридської системи в цілому.

Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків

Угода підписана 15 червня 1957 р., набрала чинності 8 квітня 1961 р., останній раз була переглянута 13 травня 1977 р. в Женеві, тому текст розглянутої угоди називається «Женевський акт*.

Міжнародна класифікація, заснована Ніццькою угодою, включає:

1) перелік класів, супроводжуваний за необхідності пояснюваль­ними записками; перелік включає 34 класи товарів і 8 класів по­слуг;

2) Алфавітний перелік товарів і послуг (далі — Алфавітний пе­релік), що вказує клас, до якого належить кожний товар або по­слуга.

Країни Ніццького союзу зобов'язані включати до офіційних до­кументів і публікацій, що стосуються реєстрації знаків, номери класів відповідно до класифікації, до яких належать товари і послу­ги щодо яких зареєстровано знак. Проте кожна країна Ніццького союзу застосовує Ніццьку класифікацію на свій розсуд. Кожна з

_ Міжнародні у годи у сфері інтелектуальної власно Й

цих країн може резервувати за собою право застосовувати Ніццьку класифікацію як основну або допоміжну. Уданому разі йдеться про те, шо країни Ніццького союзу можуть мати свою національну си­стему класифікації товарів і послуг, де реєструється знак. У такому разі зазначені країни можуть використовувати на свій розсуд Ніццьку класифікацію як допоміжну.

Сам факт включення товарів і послуг до Алфавітного переліку Ніццької класифікації термінів жодним чином не зачіпає ніяких прав, що можуть міститися у цьому терміні.

Ніццькою класифікацією товарів і послуг зараз користуються понад 100 країн. Зростання кількості товарів і послуг зумовлює не­обхідність систематичного уточнення даної класифікації. Тому Міжнародним бюро ВОІВ запроваджена служба класифікації товар­них знаків. її завданням є надання консультацій щодо класифікації будь-якій особі. Вона допомагає і сприяє включенню в Алфавітний перелік нових товарів і послуг. Оновлення Ніццької класифікації здійснюється Комітетом експертів, який складається із представ­ників країн-учасниць Ніццької угоди.

Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків для товарів

Зазначена Угода була підписана на Дипломатичній конференції, що відбулася у Відні 12 червня 1973 р. Угода набрала чинності

9 серпня 1985 р.

Віденська угода прийнята в розвиток Паризької конвенції про охорону промислової власності. Вона заснувала спеціальний Союз, який застосовує загальну класифікацію зображувальних елементів знаків (далі — Міжнародна класифікація). Інтенсивне зростання кількості товарних знаків і знаків обслуговування зумовило необ­хідність удосконалення існуючої системи класифікації товарів і по­слуг. Зазначена Угода безперечно тісно пов'язана з іншими міжна­родними угодами, що стосуються охорони товарних знаків.

Міжнародна класифікація зображувальних елементів знаків (Міжнародна класифікація) складається з переліку категорій, груп і підгруп, за якими класифіковані зображувальні елементи знаків, які в деяких випадках супроводжуються пояснювальними записка-

РОЗДІЛ 16

ми. Оригінал Міжнародної класифікації знаходиться на зберіганні в Генерального директора ВОІВ.

Основною метою Міжнародної класифікації є полегшення про­ведення попереднього пошуку. Проте вона ні в якій мірі не впли­ває на обсяг прав, шо надаються охороною. Держави-члени Союзу можуть застосовувати Міжнародну класифікацію або як основну, або як допоміжну систему. Тобто держави-члени Союзу на свій розсуд можуть використовувати Міжнародну класифікацію як ос­новну і єдину, але можуть використовувати її як допоміжну до власної національної класифікації.

Відповідно до Угоди країни-члени Союзу повинні включати в офіційні документи і такі, що належать до реєстрації і продовжен­ня знаків публікації номери категорій, груп і підгруп, відповідно до яких поділяються зображальні елементи цих знаків. Проте це поло­ження має два аспекти. Один полягає в тому, що країни-члени Союзу, які зареєстрували певні знаки до вступу в Союз, не зобо­в'язані їх класифікувати відповідно до Угоди. Водночас зазначені держави зобов'язані це робити у разі продовження строку дії реєстрації таких знаків.

Зазначена Угода надає можливість країнам-членам Союзу право не застосовувати Міжнародну класифікацію або застосовувати не в повній мірі. Водночас країни-учасниці, що застосовують Міжна­родну класифікацію, зобов'язані застосовувати її у тому вигляді, в якому вона існує. Країни-учасниці не можуть на свій розсуд зміню­вати зміст або номер категорій, груп і підгруп, групувати разом різ­ні підгрупи для утворення єдиної підгрупи або створювати нові під­групи незалежно від того, чи є вони основними, чи додатковими.

Правил Міжнародної класифікації мають дотримуватися всі ін­ші, в тому числі Міжурядові органи, яким країна-учасниця доручає реєстрацію знаків.

Для внесення поправок і доповнень до Міжнародної класифі­кації Угода заснувала Комітет експертів. Розвиток торгівлі і техно­логій та практичні потреби змутцують час від часу вносити певні зміни і доповнення до Міжнародної класифікації, що й здійснює даний Комітет. Він складається із представників країн-членів Сою­

_ Міжнародні угоди у сф ері інтелектуальної іилсності

зу, своїм завданням має також всіляке сприяння організації вико­ристання Міжнародної класифікації.

Міжнародне бюро ВОІВ про внесені Комітетом зміни і допов­нення до Міжнародної класифікації повідомляє всі країни-члени

Союзу.

Договір про закони з торговельних марок

Договір прийнятий Дипломатичною конференцією 27 жовтня

1994 р.

Цей Договір застосовується до знаків, шо складаються із візуаль­них позначень за умови, що тільки ті з договірних сторін, які прий­мають до реєстрації об'ємні знаки, зобов'язані поширювати чинність даного Договору на такі знаки. Договір не застосовується до топографічних знаків і знаків, що складаються не із візуальних позначень, зокрема, до звукових чи нюхових, а також до колектив­них, сертифікаційних і гарантійних.

Договір про закони з товарних знаків уточнює і конкретизує де­які положення Мадридської угоди та інших міжнародних угод з то­варних знаків. Зокрема, в ньому містяться чіткі положення шодо форми і змісту заявки на реєстрацію товарних знаків. Він визначає мінімальні вимоги, яким має відповідати національне законодавст­во країни-учасниці Договору. Положення, викладені у Договорі, є обов'язковими для країн-учасниць цього Договору.

Договір визначає конкретні дані, які мають дістати обов'язкове відображення в заявці. Такими даними є прізвище і адреса заявни­ка або його повіреного, заява про пріоритет, одне або кілька зобра­жень знака залежно від його кольору або розміру. У заявці мають бути зазначені назви товарів або послуг, для яких передбачається реєстрація знака. Товари і послуги мають бути згруповані за Ніццькою класифікацією. Договір робить застереження, що націо­нальне відомство не може вимагати подання відомостей, не перед­бачених Договором.

За Договором допускається подання заявки на кілька товарів чи послуг. Заявка має бути прийнята, а знак зареєстрований, навіть якщо товари чи послуги, зазначені в заявці, належать до різних класів Ніццької класифікації. У такому разі здійснюється одна реєстрація.

РОЗДІЛ 16

Щодо представництва, то Договір передбачає такі обов'язкові вимоги:

1) представник заявника або власника має представляти їх у пов­ному обсязі дій, які необхідно здійснювати для одержання охорони знака;

2) якщо заявником є особа, яка не має на території даної країни постійного місця проживання і не має нефіктивного і діючого про­мислового або торговельного представництва, справи з відомством мають вестися лише через представника заявника.

Для визначення дати подання заявки на реєстрацію знака До­говір також встановлює чіткі обов'язкові вимоги. Перелік даних, необхідних для встановлення дати подання заявки досить великий. Це дані, шо стосуються ідентифікації заявника, зв'язку із заявни­ком чи його представником, зображення знака, переліку товарів і послуг, для яких передбачається реєстрація знака. Однією з не­обхідних умов для встановлення дати подання заявки може бути ви­мога відомства сплатити належний збір, якщо це передбачено чин­ним законодавством.

Можуть бути випадки, коли в реєстрації знака відмовлено лише щодо певної групи товарів чи послуг. У такому разі, щоб не затягу­вати реєстрацію знака на ті товари і послуги, щодо яких перешкод для реєстрації немає, і зберегти дату подання заявки або її пріори­тету, заявник може розділити заявку.

У зв'язку з удосконаленням технологій передачі заявок на реєст­рацію знаків Договір передбачив нові способи засвідчення особи заявника чи його повіреного. Відомство може дозволити замість власноручного підпису використання відтиску або штемпеля з під­писом або печатки. Договір забороняє вимагати від заявників за­свідчення, матеріального засвідчення, запевнення, легалізації або іншого засвідчення підпису. Проте це правило не поширюється на підпис щодо відмови від реєстрації, але за умови, що такий виня­ток передбачений національним законодавством.