Тема 5. Температура тіла, правила її вимірювання та реєстрації. Догляд за хворими з гарячкою

Зміст теми: Роль температурного гомеостазу в забезпеченні життєдіяльності організму. Методи вимірювання температури тіла. Термометри, їх будова, зберігання, дезинфекція. Методика вимірювання температури тіла ртутним термометром. Сучасні термометри – електричні, на основі рідких кристалів. Види температурних кривих. Реєстрація температури тіла і температурних кривих на температурних листках. Догляд за хворими з підвищеною температурою тіла при гарячці та остуді.

 

1. Конкретні цілі:

– Зробити попередню оцінку стану температурного гомеостазу хворого за результатами визначення температури тіла та реєстрації температурних кривих

– Виміряти температуру тіла ртутним, електричним термометром и термометром на основі рідких кристалів

– Зареєструвати температуру тіла в температурному листі

– Демонструвати володіння навичками догляду за хворими із гарячкою та остудою.

 

2. Скорочений зміст теми:

Температура тіла – один із основних показників енергетичного обміну в організмі людини, завдяки якому створюються можливості її нормальної життедіяльності. Тому знання про їх патогенетичні механізми, способи вимірювання та реєстрації є необхідними в динаміці спостереження за хворими, надання їм необхідної медичної допомоги при зміні цих показників на сучасному рівні.

Поняття про механізми терморегуляції

Людині, як і теплокровним тваринам, притаманна по­стійна температура тіла, що не залежить від температури навколишнього середовища. Це забезпечується складними процесами терморегуляції, що зумовлюється рівновагою між процесами теплоутворення та тепловіддачі.

Теплоутворення є в основному хімічним процесом. При цьому джерелом утворення тепла є процеси окислення (спалення) ендогенних вуглеводів, жирів, частково – біл­ків усіх клітин організму, переважно скелетних м'язів та печінки. Цей процес регулюється центральною нервовою системою (в першу чергу – гіпоталамо-гіпофізарною си­стемою), симпатичними волокнами центральної нервової системи, гормонами залоз внутрішньої секреції: щитовид­ної – тироксином, надниркових – адреналіном.

Тепловіддача – процес в основному фізичний. Тепло віддається зовні процесами випромінювання та випаро­вування вологи з поверхні тіла (80 % тепла втрачається шкірою), випаровування води у процесі дихання (19%), 1 % тепла втрачається з сечею та калом.

При підвищенні температури зовнішнього середовища теплові рецептори, що знаходяться у шкірі та внутрішніх органах, подають аферентні сигнали до центру терморе­гуляції, який знаходиться у гіпоталамусі. Звідси йдуть еферентні сигнали, переважно по симпатичних нервах. Це призводить до зменшення теплопродукції (зниження ін­тенсивності процесу обміну речовин), збільшення тепло­віддачі: розширюються кровоносні судини тіла, що веде до посилення випромінювання тепла та потовиділення.

При зниженні температури зовнішнього середовища спрацьовують периферичні холодові рецептори та холодо­ві рецептори внутрішніх органів. Шлях аферентних та еферентних імпульсів той самий, що й у попередньому ви­падку, але ефект від такого подразнення спрямований на посилення теплопродукції (посилення обміну речовин), зменшення тепловіддачі, звуження кровоносних судин, спазми непосмугованих м'язів вивідних протоків потових залоз (при цьому утворюється так звана гусяча шкіра), внаслідок чого зменшується віддача тепла шляхом його випромінювання та випаровування. У такий спосіб орга­нізм захищає себе від переохолодження.

 

Температура тіла здорової людини та її фізіологічні коливання

Температура тіла здорової людини у нормі становить у паховій складці 36,4-36,9 °С, у порожнині рота – 37,1 - 37,3 °С, у прямій кишці та вагіні – 37,3-37,5 °С.

Летальний (смертельний) максимальний рівень темпе­ратури становить понад 42,5 °С, мінімальний – нижче 33 °С. При таких рівнях температури виникають незворотні порушення обміну речовин та будови клітин, що несу­місно з життям.

Протягом доби температура тіла здорової людини мо­же коливатися до ±1 °С. Найвищою вона є о 16.00-18.00, найнижчою – о 3.00-6.00. Коливання можуть зумовлюва­тися характером харчування, інтенсивністю праці м'язів, частково – температурою навколишнього середовища-(особливо при неправильному вдяганні). Рівень температу­ри залежить від віку людини. Так, у дітей внаслідок біль­шої інтенсивності процесів обміну речовин та окисних про­цесів, що є необхідним для росту організму, температура тіла дещо підвищена, ніж у дорослої людини (36,9– 37,2 °С). У людей похилого та старечого віку внаслідок фі­зіологічного зниження інтенсивності процесів обміну речо­вин та окисних процесів середня температура тіла є ниж­чою, ніж у людини середнього віку (36,0–36,5 °С). У період менструації температура тіла дещо підвищується і може становити 36,9–37,1 °С. Влітку температура тіла може бу­ти на 0,1–0,3 °С вищою, ніж узимку. Температура тіла за­лежить також від емоційного стану людини. Відомо, що в період емоційного напруження (у студентів перед іспита­ми, у акторів, спортсменів) температура тіла може підви­щуватися порівняно зі спокійним станом на 0,2–0,6 °С.

Прилади для вимірювання температури тіла

Медичний термометр – це тонка скляна запаяна з обох боків капілярна трубка, з якої видалено повітря. На ниж­ньому кінці ця трубка переходить до резервуара, запов­неного ртуттю. Шкала медичного термометра виготовлена з матового скла та алюмінію і має поділки від 34 до 42 °С. Кожна поділка відповідає цілому градусу за Цельсієм. Кожен градус поділяється на 10 менших поділок (по 0,1 °С). На рівні 0,5°С поперечна лінія є довшою за інші. Зовнішню трубку термометра виготовляють із тугоплавко­го скла; вона дещо сплощена, щоб термометр не скочував­ся з поверхні, на якій він знаходиться. Ртутний стовпчик по­винен бути нерозривним; розірваність стовпчика ртуті мож­на з'єднати за допомогою струшування. Якщо це не вдаєть­ся, термометр слід вважати непридатним для користування.

Термометр на основі рідких кристалів. Принцип його роботи полягає у зміні забарвлення рідких кристалів при зміні температури. Найчастіше застосовують термометр «Термотест». Це полімерна пластинка, вкрита емульсією з рідких кристалів. Для вимірювання температури тіла пластинку накладають на будь-яку частину тіла. При температурі 36–37 °С на пластинці зеленим кольором висвітлюється літера «N» («Norma»), а притемпературі більше 37 °С – «F» («Febris» – гарячка). Більш досконалі термометри можуть подавати індика­цію у цифровому позначенні.

Правила і техніка вимірювання температури тіла за допомогою медичного термометра

Термометр слід зберігати у склянці або скляній банці (200-грамовій). На дно її треба покласти шар вати. Склян­ка або банка на ¹/₂ або ²/з повинна бути заповненою 70 % етиловим спиртом або 0,5 % розчином хлораміну.

Вимірювати температуру тіла у хворого бажано одним і тим же термометром. Перед вимірюванням температури тіла слід впевнитися, що ртутний стовпчик термометра стоїть не вище 35 °С. Якщо він стоїть вище, то термометр струшують.

Струшувати термометр треба тоді, коли він охолоне після попереднього хворого, бо при струшуванні теплого термометра стовпчик ртуті може розірватися. Якщо це трапилося, треба, декілька разів повторити струшування. Захоплюють верхню частину термометра в кулак таким чипом, щоб його головка упиралася в долоню, а середина була між великим та вказівним пальцями. Декількома підривчастими рухами у ліктьовому суглобі з силою опус­кають руку донизу, роблячи при цьому раптову зупинку.

Перед тим як дати хворому термометр, його треба ви­терти сухим рушником від залишків хлораміну чи спирту.

Звичайно температуру тіла вимірюють двічі на добу – між 7.00 та 9.00, а також між 17.00 та 19.00. Інколи (для виявлення прихованого ревматизму, туберкульозу тощо) температуру тіла вимірюють через кожні 2–4 год.

Найчастіше температура тіла вимірюється у пахво­вій ямці. Це на практиці є найзручнішим місцем, але дає менш точні результати, ніж при вимірюванні темпе­ратури тіла у порожнинах.

Перед уведенням термометра у пахвову ямку, особли­во при потінні, треба протерти шкіру рушником, змоченим теплою водою, спиртом чи одеколоном, а потім досуха ви­терти. Це запобігає забрудненню термометра та охоло­дженню його внаслідок випаровування поту. Встановити термометр треба так, щоб увесь ртутний резервуар з усіх боків щільно прилягав до тіла у глибині пахвової ямки, при цьому не зсуваючись протягом усього вимірювання. Щоб термометр не зсувався, треба також щільно при­тиснути плече до грудної клітки, а передпліччя розмістити таким чином, щоб долоня знаходилася у протилежній пах­вовій ямці. Потрібно стежити, щоб між термометром та тілом не потрапила білизна.

Якщо хворий перебував у непри­томному стані або, навпаки, він збуджений, треба, щоб хтось три­мав і хворого, і термометр.

Вимірювання температури тіла в ротовій порожнині дає дуже точні результати незалежно від температури навколишнього се­редовища, вологості шкіри тощо; При цьому кожний хворий повинен мати окремий термометр. Ртутний резервуар термометра повинен знаходитися під язиком. Але такий спо­сіб неможливо застосувати у хворо­го, який перебуває у непритомному чи збудженому стані, у хворих з психічними захворюваннями, при хворобах ро­тової порожнини та розладах носового дихання.

Вимірювання температури тіла у прямій кишці також дає точні результати. Воно показане у маленьких дітей, надто виснажених та знесилених хворих (у них тер­мометр у пахвовій ямці нещільно охоплюється м'якими тканинами, тому результати такого вимірювання є неточ­ними); протипоказане – при затримці випорожнень (за­креп), проносі, запаленні прямої кишки (проктит), гемо­рої, що кровоточить, психічних захворюваннях та психіч­ному збудженні хворого.

У випадку закрепу перед вимірюванням температури тіла слід поставити очисну клізму. Термометр змащують вазеліновою олією, вкладають хворого на бік. Розсувають сідниці хворого і вставляють термометр у пряму кишку до середини його довжини. Сідниці щільно притискають од­на до одної.

Вимірювання температури тіла у вагіні широко за­стосовують у гінекологічній практиці для виявлення по­рушень менструального циклу. Цей метод дає дуже точні результати. У кожної хворої повинен бути індивідуальний термометр.

Термін вимірювання температури тіла у пахвовій ямці становить 10–15 хв, у ротовій порожнині, прямій кишці та вагіні – 5–10 хв.

Оцінка результатів вимірювання температури тіла

Верхньою межею нормальної температури, вимірюва­ної у пахвовій ямці, слід вважати 37 °С, у ротовій порож­нині – 37,2 °С, у вагіні – 37,5 °С.

Нижньою межею нормальної температури тіла у пах­вовій ямці слід вважати 36 °С, у ротовій порожнині – 36,5 °С, у прямій кишці та вагіні – 36,8 °С.

Підвищення температури тіла понад вказані макси­мальні цифри носить назву гіпертермія, зниження температури нижче мінімальних величин – гіпотермія.

Заслуговує на увагу співвідношення між температурою тіла та частотою пульсу. Звичайно при підви­щенні температури тіла на 1°С частота пульсу прискорює­ться на 8–10 за 1 хвилин (правило Лібермейстера).

Невідповідність між високою температурою тіла та частотою пульсу в той чи інший бік завжди повинна звер­тати на себе увагу. Так, невідповідна високій температурі тіла незначна прискореність пульсу може свідчити про наявність черевного тифу, менінгіту, енцефаліту.

В Україні прийнята температурна шкала за Цельсієм. В той же час у багатьох країнах світу температура тіла визначається за Фаренгейтом (усі англоязичні країни) або за Реомюром. Тому наводимо порівняльну таблицю пока­зань за цими системами.

При вимірюванні температури тіла трапляються ви­падки симуляції хворим підвищеної температури тіла або, навпаки, приховування її. Тому медична сестра повинна сама вкладати термометр у пахвову ямку або ротову по­рожнину і під час вимірювання температури тіла стежити за діями хворого.