Ситуаційні теорії лідерства

В ситуаційних теоріях лідерства затверджується, що в основному лідерство - продукт ситуації.

В «Теорії впливу навколишнього середовища на лідера» Г. Персона запропоновано дві гіпотези.

1. Кожна ситуація визначає ті особливі якості, які необхідні лідеру для ефективних дій в нових умовах.

2. Якості індивіда, які в особливій ситуації можуть бути визначений як лідерські, самі по собі є продуктом досвіду лідера в попередніх ситуаціях.

Іншими словами, в різних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевершують інших, принаймні, в якійсь одній якості, але оскільки саме ця якість і виявляється необхідним в даній ситуації, людина, ним вододіючий, стає лідером. Отже, лідер - функція певної ситуації. Конкретні обставини, що саме склалися, визначають відбір лідера і детермінують його поведінку. Так, наприклад, ситуація в ісламському Ірані неминуче відкине політиків європейського або американського типів. Так само і релігійний лідер-пророк не зуміє проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідера значно розрізняються залежно від того, знаходиться дана держава в стані кризи або розвивається стабільно. Таким чином, ідея про природженість якостей лідера була відкинута і замість неї прийнята ідея про те, що лідер просто краще за інші може актуалізувати в конкретній ситуації властиву йому межу (наявність якої у принципі не заперечується і у інших осіб).

Дж. Шнейдер знайшов, що число видатних військових лідерів Англії було пропорційне кількості конфліктів, до яких залучалася нація, що свідчить про вплив соціально-політичної ситуації в країні в конкретно-історичний період на висунення тих або інших лідерів. Дійсно, війни і інші кризові ситуації створюють можливість для висунення на лідерські позиції тих людей, хто в повсякденному житті непомітний. Але це лише можливість, яка може бути, а може і не бути реалізована. Кожна нова ситуація вимагає від лідера прояву певного набору якостей, причому часто якості, ефективні в одній ситуації, можуть бути нейтральними в іншій і, більш того, можуть навіть перешкодити решению проблемам.

Ситуативний підхід до лідерства вийшов на арену в середині XX століття і значно потіснив царюючу тоді теорію рис.

Ситуаційні теорії не заперечують важливу роль індивідуальних якостей особи, проте не абсолютизують їх, віддають пріоритет в поясненні природи політичного лідерства обставинам. Обмеженість цих концепцій полягає в тому, що вони недостатньо відображають активність лідера, його здатність правильно і своєчасно оцінити і змінити ситуацію, знайти рішення гострих проблем.

Ситуаційні теорії виявилися достатньо популярними: саме на їх основі проведена маса експериментальних досліджень лідерства в школі групової динаміки.