Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з прин­ципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення наро­дів і націй у якості обов'язкової норми сучасного між­народного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рів­ноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення на­родів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історич­ний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій еконо­мічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна дер­жава зобов'язана шанувати це право відповідно до Ста­туту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім від­носинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати та­кий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійс­нення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом

права на самовизначення є не тільки залежні, але і су­веренні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжна­родно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправністі і самовизначен­ня народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут та­кож підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своє­му опорі таким діям народи вправі просити й одержу­вати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право наро­дів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній ці­лісності і політичній єдності суверенних держав. З ін­шого боку, якщо народ створить орган, що його офіцій­но представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні про­цесу самовизначення, можуть розглядатися як принци­пи невтручання і суверенної рівності держав, що пору­шуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій вну­трішньополітичний статус, але і свою зовнішньополі­тичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регі­ональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року під­твердили зв'язок самовизначення з правами людини, за­кріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стат­тя 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Ге­неральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних мен­шин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для роз­витку цієї самобутності.