Ародження робітничого руху в країнах Заходу, його еволюція й ідейно-політичні течії. І Інтернаціонал.

Попри значну кількість революцій, у XVIII—XIX ст., у Європі зберігало­ся чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки — Франція, Швейцарія, Сан-Маріно, в інших державах так і залишилася монархія. У політичному житті важ­ливу роль продовжувала відігравати родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.

Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом

суспільства стали наймані робітни­ки. На відміну від селян та реміс­ників вони були позбавлені влас­них засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існу­вання. Вони заробляли собі на про­життя, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, та були по­стійними жертвами нестійкого, цик­лічного розвитку ринкової економі­ки. Втрата роботи була для них справжнього життєвою катастро­фою, відкидала до межі голодного існування.

Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї соціальної стабільності поро­дило масовий робітничий і соціалі­стичний рух, домінуючою ідеоло­гією якого став марксизм.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Май­же в усіх країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які координували свою діяльність у межах 2-го Інтернаціо­налу (1889-1914).

Серед соціалістів не було єдності відносно способів боротьби за інте­реси робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише знищенням капіталістичних відносин через «соціалістичну ре­волюцію», «диктатуру пролетаріа­ту» і усуспільнення власності.

Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги робітників, удавшись до реформування суспільних структур через представницьку демократію та соціальне законодавство.

Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний устрій більшості євро­пейських держав був ще далеким від неї. Загальне виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна час­тка населення. Представницькі орга­ни відігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого руху в країнах Заходу почалась "епоха реформізму". Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р. до 1917 р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам, що їх пощас­тило провести, у країнах Заходу міцніли демократичні інститути й започатковувалось досконаліше соціальне законодавство.