Становлення та розвиток соціал-демократичного. руху. в Росії, його основні напрями

Криза народництва, розгортання робітничого руху призвели до поши­рення в Росії ідеології марксизму.

Першу марксистську організа­цію — "Групу визволення праці" заснували в Женеві у 1883 р. російські революціонери, які від­мовилися від народництва (Г. Пле­ханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін.). Діячі групи вва­жали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демок-ратичного руху в Росії. Вони пере­клали російською мовою деякі праці

Маркса і Енгельса та поширювали їх у Росії, розгромили ідеологію на­родників, довівши її хибність. Особ­ливо велика заслуга на цьому полі діяльності належить Г.Плеханову (1856-1918). Крім нищівної крити­ки народників, він обгрунтував необ­хідність заснування в Росії марк­систської партії, в 1883-1885 рр. склав перший проект її програми.

У 80-х рр. XIX ст. у промисло­вих і політичних центрах Росії по­чали виникати марксистські гуртки.

Восени 1895 р. майже два де­сятки петербурзьких соціал-демо-кратичних гуртків об'єдналися під орудою В. Леніна в "Союз бороть­би за визволення робітничого кла­су". На той час Леніну виповнилося 25 років. У березні 1897 р. таку саму організацію створили київські соціал-демократи (Ю. Мельников, Б. Ейдельман, П. Туганський та ін.). Київський "Союз" налагодив випуск і поширення загальноросійської "Рабочей газетьі". Такі союзи ви­никли і в інших містах Росії.

Консолідація гуртків була кро­ком до створення загальноросійсь­кої соціал-демократичної партії.

І з'їзд Соціал-демократичної ро­бітничої партії відбувся на початку березня 1898 р. в Мінську. Були при­сутні 9 делегатів від б організацій. З'їзд проголосив створення РСДРП, визнав "Рабочую газету" її централь­ним органом та обрав Центральний комітет РСДРП. Але вже 12 березня ЦК і значну кількість соціал-демо­кратів було заарештовано, а друкар­ню "Рабочей газетьі" розгромлено.

На початку XX ст. відродити РСДРП запропонували Ленін, Мартов та ін. Ленін виїхав за кордон, де за підтримки діячів групи "Виз­волення праці" організував випуск загальноросійськоїсоціал-демокра-тичної газети "Искра".

Тим часом у країні наростав ре­волюційний рух. Навесні 1902 р. сталися масові селянські виступи у Полтавській і Харківській губерні­ях. Улітку 1903 р. робітничий рух на півдні Росії набув форми загаль­ного політичного страйку. У липні — серпні 1903 р. у Брюсселі, а згодом у Лондоні відбувся II з'їзд РСДРП. Переваж­на частина делегатів підтримувала платформу "Искрьі". Найважливі­шими її елементами були тези про "диктатуру пролетаріату" і про по­будову партії на засадах "демо­кратичного централізму".

Незгодні з платформою "Искрьі" делегати — "економісти" та бундівці (єврейська соціал-демо-кратична організація) залишили з'їзд і тим забезпечили іскрівцям аб­солютну перевагу. Одначе, самі іск-рівці розкололися на "твердих" і "м'яких". Суперечності виявилися щодо питань організаційної побу­дови партії та деяких теоретичних положень програми, стосовних до специфічних умов розвитку Росії. "М'які" на чолі з Мартовим висту­пали за побудову соціал-демокра-тичної партії на кшталт європейських партій парламентського типу. "Тверді" на чолі з Леніним наполя­гали на створенні партії "нового типу" з "залізною" дисципліною, яка складалась би з "професійних революціонерів".

На виборах центральних органів партії більшість голосів набрали "тверді", які згодом почали нази­ватися більшовиками, а "м'які" — меншовиками. З часом розбіжності між двома фракціями зросли на­стільки, що фактично утворилися дві партії: РСДРП(б) і РСДРП(м). Ленін і Плеханов розійшлися в ба­гатьох важливих питаннях стратегії та тактики робітничого руху. Пле­ханов, який пристав до меншовиків, головними вважав парламентські форми боротьби, а не збройне по­встання, провідною силою — лібе­рально налаштовану буржуазію. Він доводив несвоєчасність соціалістич­ної революції та неможливість по­будови соціалізму в Росії. Перемож­цем у цій суперечці вийшов Ленін.

11. Передумови та початок революції 1905-1907 рр. її характер, рушійні сили та основні етапи.

Причини її корінилися в економічному і соціально-політичному устрої Росії. У своїй внутрішній політиці царизм не зміг задовольнити запитів практично жодної соціальної верстви. Після скасування кріпосного права І861 р. не було вирішене аграрно-селянське питання, були відсутні еле­ментарні демократичні свободи при поліцейсько-чиновничому свавіллі.

Навіть російські поміщики були незадоволень, оскільки, на їхню думку, влада-виявилася нездатною захистити ні себе, ні їх. Тому консервативно-монархічна частина населення виступала за створення політичних чи громад­ських організацій для боротьби з революціонерами і ліберальною опозицією.

Прискорило революцію значне погіршення матеріального становища широких мас. через економічну кризу 1900—1903 рр. та російсько-японську війну 1904—1905 рр.

Розв'язуючи війну з Японією, царський уряд сподівався запобігти рево­люції. "Щоб попередити революцію, нам потрібна маленька переможна війна", — говорив міністр внутрішніх справ. Внаслідок соціально-економіч­ної відсталості Росії, бездарності командування, а також непопулярності цієї війни у народі російські війська зазнали багатьох поразок. Зокрема, впала твердиня Росії на Далекому Сході — Порт-Артур.

Революційно-радикальні партії та організації мали на меті повалити самодержавство, встановити демократичну республіку, знищити поміщиць­ке землеволодіння і наділити селян землею, встановити 8-годинний робо­чий день, добитися рівності всіх народів, які населяли імперію.

Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення політичних і еко­номічних реформ та встановлення конституційної монархії, обмеженої пар­ламентом.

У здійсненні цих основних завдань були заінтересовані широкі вер­стви населення: середня і дрібна буржуазія, робітники, селяни, солдати, мат­роси, службовці.

Історики виділяють три основні етапи революції.

Перший (9 січня — кінець вересня 1905 р.) —- початок і розвиток революції по висхідній лінії, розгортання її вглиб і вшир. Січнево-лютневі страйки і демонстрації в ряді промислових міст були не лише відповіддю на "Криваву неділю", а й пройшли під гаслом "Геть самодержавство!".

Весняно-літні виступи робітників у Москві, Одесі, Ризі, Баку, Варшаві, Лодзі та інших містах імперії стали поштовхом для руху демократичної інтелігенції, міської середньої та дрібної буржуазії і селян. Значною рево­люційною подією стало повстання матросів на панцернику "Князь По-тьомкін-Таврійський", що було підтримано матросами інших кораблів. Хви­ля революційних виступів охопила Прибалтику, Польщу, Україну, Білору­сію, Закавказзя.

Царизм змушений був піти на першу поступку: 6 серпня цар оголо­сив про створення Державної думи. Проте намагання створити законодав­чий орган зі значно обмеженими виборчими правами населення в умовах піднесення революції закінчилося провалом. Революційно-радикальні партії та організації закликали маси до бойкоту думи.

Другий етап (жовтень — грудень 1905 р.) характеризувався найвищим піднесенням революції. Загальний всеросійський жовтневий страйк (2 млн учасників) примусив царя видати Маніфест 17 жовтня "Про вдосконалення державного порядку";(запровадження ряду політичних свобод і заснування не законорадчої, а законодавчої думи на основі розши­рення виборчих прав). Обіцянки царя не спинили революції: відбулися
виступи в армії та на флоті, серед яких найзначнішим було повстання в Севастополі під керівництвом лейтенанта Петра Шмідта. Робітництво, революційно паї троєні солдати, подекуди і селяни самочинно створювали Ради робітничих депутатів. '

Налякані розмахом революційного руху і сподінаючись на надання політичних свобод, ліберали створили політичні партії. У жон і мі сформу­валася Партія народної свободи (кадетів), що відображала інтереси міської буржуазії та інтелігенції, ставила за мету встановлений парламент­ського демократичного ладу у формі конституційної монархії, досягнення загального виборчого права, поступового запровадження 8-годинного робо­чого дня, права робітників на страйки і профспілки. У національному пи­танні кадети не пішли далі надання автономії Польщі та Фінляндії.

Інтереси великих промисловців, фінансової буржуазії та заможної інте­лігенції відображав "Союз 17 жовтня" (октябристи). Вони намага- \ лися встановити конституційну монархію з сильною виконавчою владою імператора і законодавчою думою, зберегти єдину і неподільну Росію без надання автономії народам імперії.

Інтелігенція, службовці створювали професійно-політичні спілки (учи­телів, адвокатів, статистів, службовців залізниць і пошти та ін.).

Консервативно-монархічні кола для боротьби проти революційних і демократичних сил організовували чорносотенні організації.

У грудні 1905 р. царизм придушив збройні виступи, а у розпал зброй­ного повстання у Москві було видано указ про зміну порядку виборів до нової Державної думи.

Третій етап революції (січень 1906 — червня 1907 р.) характеризу­вався спадом революції. Однак і тоді продовжувалися боротьба пролетаріату і селян, виступи в армії та на флоті, посилився національно-визвольний рух у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці, Україні. Проте основним стало питання про вибори до Державної думи.

Розраховуючи на монархічну схильність селян та їхні думські ілюзії, для них було встановлено високу норму представництва у думі. -Для міських жителів встановлювався високий майновий ценз, щоб забезпечити на вибо­рах перевагу великої буржуазії. Радикальні партії бойкотували вибори. Тому ліберальні партії (кадети і октябристи) здобули в думі 51% депутатських місць, селяни — трудовики — 23, соціал-демократи — 4% місць.