Піднесення українського національного руху та його вплив на процес становлення національних партій.

Царизм роз­глядав Україну як ринок збуту для російської промисловості, стримуючи вільний розвиток її економіки. Наприкінці XIX ст. Україна стала ос­новним вугільно-металургійним районом імперії.

Однак робітничий клас, що забезпечував розвиток цих та інших галузей промисловості в Україні, зазнавав жорстоких еко­номічних та політичних утисків (низька заробітна плата, над­мірні штрафи, каліцтва, професійні захворювання, жахливі жит­лові умови, безробіття).

Соціально-економічні умови в Галичині, Буковині й Закарпат­ті були не кращими. На цих землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, панували злидні, земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Населення України (як на сході, так і на заході) перебувало під подвійним економічним ти­ском: як з боку монархічних кіл Російської та Австро-Угорської імперій, так і з боку своєї панівної верхівки.

Особливих утисків зазнавав український народ за своє прагнення встановити демократичні свободи, запровадити українську мову в усі сфери суспільно-політичного і культурного життя.

Національний рух у кінці XIX — на початку XX ст. розвивав­ся в різних формах і мав різні шляхи, але охоплював всю Україну — і Східну, і Західну.

Відбувається процес політизації українського національного руху. На ґрунті суспільно-політичних течій у Галичині утворили­ся перші політичні партії з їх програмами та політичними гасла­ми. Програми цих партій ставили за кінцеву мету здобуття куль­турної, економічної й політичної самостійності українського народу, об'єднання українських земель.

З початком XX ст. політизація національного руху охоплює і східноукраїнські землі.

У 1891р. група молодих патріотів (В. Боровик, Є. Тимченко, М. Міх­новський, М. Коцюбинський та ін.), організували «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 р. в Харкові формується Революційна українська партія (РУП). У Харкові, Києві, та деяких інших містах партія мала свої осередки, що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювала відо­зви, листівки, прокламації, в яких лунали заклики до революції. Уже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею самостійнос­ті України. Відверто шовініс­тичні елементи на чолі з харківським адвокатам М. Міхновським вийшли з РУП і заснували Народну українську партію (НУП).

У грудні 1904 р. з РУП вийшла група, очолювана М. Меленев­ським, яка створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншовицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Міхновського та Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з'їзді пе­рейменували РУП на Українську соціал-демократичну робіт­ничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко. С. Пет­люра, М. Порш, Л. Юркевич. УСДРП висловлювалася за авто­номію України у складі Російської держави, проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою.

Одна з дрібнобуржуазних партій — Українська партія соціалі­стів-революціонерів (есерів) створена в 1906 р. колишніми рупів­цями.

Українські соціал-демократи (біль­шовики) поряд з вимогами соціального захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх обмежень що­до мови і культури українського та інших народів.

1904 р. в Києві з лібе­ральних елементів організовано Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко та Є. Чика­ленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грін­ченком та С. Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і адміністративних установах.

Наприкінці XIX ст., особливо напередодні Революції 1905—1907 рр., в Україні загос­трилися соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і націо­нальне визволення дедалі чіткіше окреслювалися програмні ви­моги основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та національних проблем України.

Суспільно-політичне життя та національний рух активізува­лися в Україні під час першої російської революції. Микола II видав 17 жовтня Маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи. Це дещо послабило в Україні тиск на політичні організації, на українські школи, мову та ін. Українські політичні партії взяли участь у виборах до І та II Державних дум.

На початку XX ст. наростає національний рух на західноук­раїнських землях. Активні діячі цього руху ведуть боротьбу за українські школи, за розвиток вищої школи для українців, за пов­ноправне представництво українців у галицькому селі.

Гостра боротьба велася за український університет у Львові, оскільки він був полонізований. Українські студенти виступили з протестом і поставили вимогу створити окремий український університет. Студентів підтримували різні верстви насе­лення, у тому числі й селяни.

Політичну та національну свідомість мас піднімали культур­но-освітні осередки, зокрема товариство «Просвіта».

У роки першої російської революції відбувся короткочасний розквіт українського національного життя в Наддніпрянській Украї­ні. Це було пов'язано з Маніфестом 17 жовтня 1905 р., із скасуван­
ням Емського указу 1876 р., а також з активізацією пропаганди та агітації українських політичних партій. Були відкриті нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Розгорнули діяльність осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». Вони поши­рювали українські книжки, журнали і газети, відкривали бібліотеки-читальні, організовували лекції, музичні вечори, етнографічні свята та ін