Боротьба провідних країн за світове лідерство та формування блокової системи міжнародних відносин. Створення військово-політичних союзів.

1. Співвідношення сил у Європі

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., об'єднання Німеччи­ни та Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870—1871 рр. при­звели до зміни співвідношення сил на Європейському континенті й до за­гострення міжнародних відносин.

Поява в центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агре­сивної Німецької імперії виклика­ла занепокоєння всіх сусідніх європейських держав.

У той час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Біс-марк, який прагнув утвердити по­вну гегемонію своєї країни в Євро­пі. Незважаючи на поразку у франко-прусській війні, Франція залиша­лася головною перешкодою для Німеччини, і щоб забезпечити пе­ремогу в наступній війні необхі­дно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції. Зростання могутності Німеччини підштовхнуло Австро-Угорщину до зближення з нею, хоч Австрія за­знала поразки у війні проти Пруссії 1866 р. До такого кроку Австро-Угорщину спонукали обставини. Це, зокрема, етнічна близькість німців та австрійців, нестабільне станови­ще двоєдиної монархії, прагнення заручитися підтримкою німецької дипломатії в експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.

Тим часом Бісмарк прагнув за­ручитися нейтралітетом Росії, яка в 60-х рр. докладала зусиль для скасування статей Паризького до­говору 1856 р. Відкривалися спри­ятливі перспективи для російсько-німецького зближення.

У 1873 р. зусилля Бісмарка дали позитивні результати. Між Німеччи­ною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено "Союз трьох імперато­рів". Але ця дипломатична перемога Бісмарка була примарною. У 1875— 1877 рр. Росія не підтримала Німеч­чину під час франко-німецьких воєн­них "тривог", тобто на ділі виступи­ла як гарант безпеки й незалежності Франції. Це не залишилося непомі­ченим у Парижі, що згодом привело до франко-російського зближення.

Тим часом антиросійська пози­ція Великобританії давала надію Німеччині утримати Росію в нейт­ральному стані. Англія була головним противником розширення російських володінь на Середньому й Дале­кому Сході та поширення російсь­кого впливу на Балканах.

Так, через рішучу протидію Англії та Німеччини, Росія не змог­ла повною мірою використати на­слідки перемоги в російсько-ту­рецькій війні 1877 —1878 рр.

Міжнародні відносини 70-х рр. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з великих держав прагнула не допустити одноосібного посилен­ня жодної з країн.

2. Утворення блоків. Під­готовка до світової війни

На початку 80^х рр. у міжнарод­них відносинах сталися карди­нальні зміни. Почалось формуван­ня військово-політичних союзів, спрямованих проти не реального, а гіпотетичного (хоч і визначено­го) противника, які мали на меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а завоювання світового панування.

Перший крок у цьому напрямку зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено ав-стро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій на утри­мання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було віднов­лено "Союз трьох імператорів", а 1887 р. укладено російсько-німець­кий "перестрахувальний договір".

Але це не виключало Росію з числа головних суперників Німеч­чини. Того ж року Німеччина відмовилася надати кредити Росії. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщи­на та Італія уклали між собою Трої­стий союз на 5 років, який кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.

На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися перего­вори про укладення союзу. У липні 1891 р. відбувся візит до Кронш­тадта французької ескадри. На­ступного місяця було підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. підписано військо­ву конвенцію, яку було ратифіко­вано 1893 р.

Отже, в Європі утворилися два ворогуючі військово-політичні со­юзи. Проте залишилась одна ве­лика держава — Англія, від по­зиції якої залежала перевага кот­рогось із блоків.

Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику "блискучої ізо­ляції" (непряме втручання у справи європейських країн). Єдиною тур­ботою Англії було розширення та утримання її колоніальних володінь. Зберігалися напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість у 1904—1905 рр. перемогти її у війні.

Але в англійських політичних ко­лах зростало розуміння того, що го­ловна небезпека для Великобританії йде від Німеччини, яка стала на шлях підготовки до війни за переділ світу

(почалося будівництво могутнього океанського флоту). Так, англо-німецьке суперництво в економічній та військовій сферах призвело до пе­регляду зовнішньої політики Англії. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таєм­ну угоду. У ній розмежовувалися сфери впливу між двома держава­ми в Африці. Англія визнавала пра­во Франції на Марокко, а Фран­ція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву "Сердечна згода" — Антанта.

Після поразки Росії в російсько-японській війні, а також подій рево­люції 1905—1907 рр., які ослаби­ли країну, Англія вже не сприйма­ла її як небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею в боротьбі проти Німеччини та націо­нально-визвольних рухів народів Азії. Ініціаторами зближення між двома державами став міністр закор­донних справ Англії Е. Грей (лібе­рал) і міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський. Це призвело до ук­ладення 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежу­вання сфер впливу в Ірані, Афгані­стані й Тибеті. Так було завершено створення Антанти.

Але єдиної угоди між трьома дер­жавами не існувало. її уклали лише на початку першої світової війни.

Отже, підсумком розвитку між­народних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два во­рогуючих військово-політичні бло­ки — Троїстий союз і Антанту.