Вплив буржуазних революцій початку XX ст. на піднесення антиколоніальної боротьби.

У XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії та Ін­донезії. Ці виступи мали антиімперіалістичний Характер.

Для народів Африки початок XX ст. став продовженням запе­клої боротьби проти колоніального режиму та загарбання афри­канських держав європейськими колонізаторами. Найактивніше політику колонізації африканських народів проводили Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія та деякі інші країни. Активну боротьбу протягом десятиріч вели зулуські племена Південної Африки проти англійських завойовників, які прагнули заволодіти алмазними запасами на цій території. А внаслідок англо-бурської війни на початку XX ст. англійські колонізатори здолали опір африканських племен Південної Африки — Трансвааля, де були знайдені до цього величезні запаси золота. Народи Південно-Західної Африки (гереро і готтеноти) протягом двох десятиріч вели боротьбу проти німецьких колонізаторів. Із 100 тис. гереро під час повстання загинуло 75 тис, а інших перетворили в напів-рабів. Подібна доля спіткала також народи Конго, які не змогли здолати потужний наступ англійських та бельгійських колоніза­торів. Сім років з 1897 р. вели боротьбу проти французьких по­неволювачів народи Мадагаскару. Мужній опір англійським, французьким та італійським колонізаторам чинили повстанці Сомалі, яких очолив Мухамед-бен-Абдула, прозваний Муллою, їм вдалося витіснити колонізаторів із внутрішніх районів країни. Боротьба велась з 1899 до 1920 р. і закінчилась перемогою анг­лійських військ лише після застосування проти повстанців вій­ськових літаків та танків. Єдиним африканським народом, який вийшов переможцем у боротьбі за свою незалежність, бу­ли ефіопи. їх незалежність змушена була визнати Італія.

Зазнаючи поразок, африканці не припиняли боротьби, набували дальшого досвіду, почали використовувати європейські форми, такі як політична опозиція, національно-культурний рух, страйки та ін. У 1912 р. на півдні Африки виник Африканський національний конгрес, який очолив боротьбу африканських народів за свої права. Проте деколонізація африканських народів відбулася лише після Другої світової війни, а роком незалежності Африки став 1960 р.

З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки визначались два основні взаємопов'язані процеси, про які вже говорилось раніше. Забезпеченню послідовних і вирі­шальних успіхів визвольного руху перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до глибоких внутріш­ніх суперечностей. Найгостріше вони виявились між буржуазією і трудовими верствами населення.

Демократичні революції початку XX ст., як і попередні бур­жуазні революції, були породжені внутрішніми суперечностями феодального ладу. Революція 1905—1907 рр. у Росії поклала по­чаток демократичним революціям XX ст. Вона, як і наступні де­мократичні революції в інших країнах, відбувалася в нових істо­ричних умовах, коли капіталізм вступив у вищу стадію свого розвитку. Це відбилося на розстановці класових і політичних сил у кожній країні. Демократичні революції в країнах Латинської Америки та Азії стимулювалися першою російською революці­єю. Це були революції, першочерговим завданням яких було об'єднання всіх класових і політичних сил у боротьбі проти іно­земного засилля, імперіалістичного поневолення.

Жодна з буржуазних революцій початку XX ст. не закінчилася повною перемогою. Але значення цих революцій недооцінювати не можна, вони залишили помітний слід в історії кожного народу й у світовій історії. Вони підірвали сили колоніалізму і феодаліз­му. Відбулося політичне пробудження мас.