Виникнення фашистського руху, його поширення у світі у 30-ті рр.

Післявоєнне загострення соціальної та політичної боротьби, криза інститутів влади породили й нове політичне явище — фашизм.

Фашизм — переважно європейський політичний рух XX ст., особлива форма державного правління. Його соціальну базу складали люмпенізовані верстви суспільства, розорені дрібні власники, військові, які прагнули активних дій.

Саме слово «фашизм» — італійського походження (низка хмизу). Спершу воно використовувалося стосовно італійської дійсності 20-х рр. Згодом ним почали називати й аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе «нацистами», «наці».

Фашизм як політичний рух має низку рис, які визначали його специфіку.

Перша — це націоналізм, що переходив у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації були вищими від індивідуальних, групових, класових. Останні, безумовно, приносили в жертву першим. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму й націоналізму часів першої світової війни. До того ж, найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснювався образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє об'єднання пізніше від інших і вийшли з першої світової війни не тільки ослабленими, а й приниженими: Німеччина — умовами Версальського миру, Італія — тим,що її інтересами знехтували на Паризькій мирній конференції.

Для фашистів демократія була синонімом хаосу, альтернативою якому вони вважали порядок і дисципліну.

Зближувало фашистів із традиційно правими возвеличення держави: і ті, й ті вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності й порядку. І ті, й ті виступали проти будь-якої модернізації, закликаючи до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.

Але фашизм увібрав і нові риси, не притаманні старому консерватизмові правих. Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної (від франц. {от.аІНаіге — повний, цілий), яка поглинає громадянське суспільство. «Все для держави, нічого проти держави, нічого поза державою», — ці слова Муссоліні передають сутність фашистської концепції тоталітарної держави.

У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів із церквою, яка прагнула зберегти свою автономію. Традиційні праві не допустили б такого конфлікту через їхню прихильність до церкви. До того ж, вони були, на відміну від фашистів, нечисленною елітою (родові аристократи, великі фінансисти і промисловці). Фашизм — це масовий рух, в якому брали участь ремісники, селяни, дрібні торговці й підприємці, службовці, ветерани війни.і Потворною рисою фашистів була Ц схильність до насильства, яке вони устверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з ортодоксальними соціалістами і комуністами.

Фашизм виступав і з антикапіта-лістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції та індивідуалізмі вбачалася загроза для національної єдності.

Запозичивши в соціалістів низку гасел та ідей, фашизм вважав соціалістів і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів в Антикомінтер-нівський пакт. Соціалістів вони не сприймали за їхню «вину» в поразці у першій світовій війні.

У різних країнах фашистський рух мав свої, специфічні риси. Будучи націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити спільну програму.У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись. Найбільш життєздатною нацією вони вважали арійську нордичну расу, до якої відносили себе. її історична місія — завоювати світове панування. Термін «арійська раса» було впроваджено в XIX ст. для обгрунтування теорії про вищу расу людей. її підхопили ідеологи нацизму. Вони вважали німців найчистішими представниками цієї раси, яка загартувалась в суворих умовах півночі.

Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в «італійське озеро». Його соціальною опорою були фронтовики, декласовані елементи, національно налаштована частина інтелігенції.

Іспанський фашизм — це значною мірою реакція на революційні виступи населення і проникнення комунізму. Його підмурками були монархізм, клерикалізм і антикомунізм, а соціальною базою — інтелігенція, підприємці, промисловці, військові. На відміну від Німеччини й Італії, в Іспанії фашизм виник не як наслідок першої світової війни, а наприкінці 20-х — початку 30-х років під впливом світової економічної кризи.

++++ Фашизм — це феномен XX століття, що виникає Європі між світовими війнами, будучи відбитком гострої соціальної й політичної кризи капіталістич­ного суспільства*

Аналіз ситуацій, які склалися в країнах Західної Нейтральної та Східної Європи повоєнних десятиліть, дає змогу виділити три основні причини, що створю»

ють умови для зародження і розвитку фашизму. Перша з них — різка ламка сталої соціальної іі суспільства. Швидкі й радикальні зміни

соціальних структур підривають підвалини традиційного способу життя (у період революційної кризи, переходу від монархії до буржуазно-демократичної

республіки тощо). Внаслідок виникає своєрідний вакуум, що за відповідних умов заповнюється фашистським змістом. Друга причина — криза існуючих політичних

систем. Без кризи парламентських політичних інститутів фашизм не прийшов би до влади ані в Німеччині, ані в Італії, ані в Іспанії, ані в інших

лейських державах. У свою чергу, фашизм у, Великій Британії й Франції розбився у 80-ті: ки саме об відносну міцність і гнучкість політичної системи, що діяла тут