П. 3.1 Прогноз економічного розвитку України на 2003 рікЩорічно Кабінет Міністрів представляє (розроблений Міністерством економіки та з питань европейської інтергації) прогноз економічного розвитку України на наступний рік. Прогноз на 2003 рік Цілюю економічного розвитку: = удосконалення структури економіки; = підвищення рівня життя; = якость держуправління. Але за допомогою яких інструментів Кабінет Міністрів збирається це досягати – невідомо. ВВП Українська економіка за 2003 рік – виросте на 4%, при виконанні наступних умов: розвиток країни = стимулюватиме прийняття законів, які розширюють податкову базу. Про зниження податків – нічого не сказано, оскільки сниження податків не стане головним орієнтиром уряду 2003 року; = загальне зростання світової економіки – на 3,7%, ЄС – на 2,3%, США – 2,6%, Росії – на 4%. Але неохдіно скорегувати планові показники зростання світової економіки – з приводу війни США проти Іраку. Ця віна буде мати тяжки наслідки – зростання економіки може скоротитися на 2%. МВФ передабчає зростання світової економіки може збільшитися лише на 1,7%. Аналітики МВФ стверджують, що навіть без війни, світова економіка зросла б у 2003 р. на 3,3% через: = уповільнення темпів економічного зростання США – 2,4% (замість 2,6%); = економічну стагнацію в Японії – ВВП збільшится лише на 0,5% (замість 1,1%); = економічне хростання країн ЄС – 1,3% (замість 2,3%) Промисловість Лідери економічного зростання: 1) торгівельна галузь – в 2002 р. обсяг торгівлі виріс на 9,6%, на 2003 р. – прогнозується зростання на 10%. 2) промисловість – планове зростання на 4,5%. В 2003 р. Мінекономіки не виділяє пріоритетних галузей (не передбачано нових пільг для пріоритетних галузей). Але велика частину державної підтримки буде зосереджено на машинобудуванні. Серед галузей промисловості в 2002 р. лідерами стали нафтопереробна та деревообрана промисловість. Будівельна галузь – очикується зростання на 1,5%. В цій галузі промисловості рівень тіньового обігу найвиший (по результатам діяльності 2002 р. будівельники задекларували обсяг виробництва, як і в 2001 р., але насправді спостерігається початок будівельного буму). 3) сільське господарство – зростання на 3,5%, також планується привабити іноземних інвесторів (транснаціональних компаній) за рахунок минулорічних обсягів експорту зерна (в 2002р. Україна зайняла 3-те місце на світових ринках зерна).
Тема 4: Планування соціально-економічного розвитку країни Лекція (4 ч.) Основні положення макроекономічного планування Принципи та методи макроекономічного планування Основні форми державного планування Макроекономічне планування та програмування соціально-економічного розвитку країни
п. 4.1 Основні положення макроекономічного планування Планування - це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення. Його ведуть на підставі ринкових досліджень і аналізу внутрішніх можливостей. Змістом розробки планів є визначення взаємопов'язаних завдань структурним підрозділам об'єкта планування, обґрунтування потрібних ресурсів, визначення показників для контролю та оцінки ступеня досягнення цілей. Макроекономічне планування - це: - свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки; - розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників). Метою планування розвитку національної економіки є забезпечення економічного зростання відповідно до критеріїв конкурентоздатності й стабільного розвитку (економічного, екологічного, соціального і технологічного). Основні функції макроекономічного планування: 1. Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки. 2. Забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки, найкоротшого і найефектиіїнішого способу досягнення поставленої цілі. 3. Координація економічної діяльності суб'єкта - забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо. 4. Гармонізація економічних інтересів суб'єктів господарювання. Об'єктами макроекономічного планування є економічні, соціальні й науково-технічні народногосподарські процеси. Сферою макроекономічного планування - державно-корпоративний сектор економіки. Суб'єктами макроекономічного планування: - держава як виразник загальнодержавних інтересів і координатор господарської діяльності; - великі акціонерні товариства (корпорації); - недержавні органи й організації (профспілки, інші об'єднання й асоціації).
п. 4.2 Принципи та методи макроекономічного планування Принципами макроекономічного планування є: 1. Оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки: планові розрахунки мають базуватися на вивченні статистичних та фактичних даних, аналізі практичного досвіду. 2. Правильне визначення пріоритетів: обумовлене обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем. 3. Збалансованість - приведення у відповідність макроекономічних планових показників (наявних ресурсів і потреб, грошових витрат та доходів різних суб'єктів економіки тощо). 4. Поєднання різних видів планування — перспективного та поточного, галузевого і територіального – для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів. 5. Реалістичність означає розробку конкретних механізмів реалізації плану (економічного, правового, організаційного тощо). 6. Орієнтація на світові стандарти - врахування у процесі планування світових економічних, екологічних та соціальних стандартів. 7. Адаптація - оперативне коригування планових завдань у зв'язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни. 8. Гласність - доступність для громадськості планових документів економічного та соціального розвитку. Інформація про цілі, пріоритети та показники цих документів може бути використана суб'єктами підприємницької діяльності для розробки власних планів. 9. Рівність - дотримання прав та врахування інтересів місцевого самоврядування і суб’єктів господарювання різних форм власності. 10. Самостійність та дотримання загальнодержавних інтересів - регіональні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах своєї компетенції відповідають за роз-роблення та виконання планів і програм економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, забезпечуючи реалізацію загальнодержавної соціально-економічної політики та економічну безпеку держави.
Для розробки планів на різних рівнях планування використовують такі методи: системного аналізу; балансовий; нормативний; економіко-математичні; програмно-цільовий. Метод системного аналізу застосовують для вивчення розвитку економічної ситуації у народному господарстві в минулому, теперішньому і майбутньому з урахуванням різних його варіантів. Системний економічний аналіз передбачає: 1. економічний аналіз організаційної структури об'єкта, який планують, ефективності функціонування структурних підрозділів; 2. вивчення варіантів планованих рішень для вибору найоптимальніших; 3. оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих завдань у розвитку економіки; 4. аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації індикативного плану. Аналіз економічного і соціального розвитку національної економіки є вихідним для формування державного плану. Предметами економічного аналізу на макрорівні є тенденції, фактори, структурні зміни, збалансованість, інтенсивність, ефективність суспільного виробництва, народногосподарська кон'юнктура. Головним принципом системного аналізу є комплексність, що передбачає використання широкого кола показників, за якими його проводять. У системному аналізі важливе місце посідають показники зведеного фінансового балансу, в тому числі державного бюджету. Головне завдання аналізу фінансових показників - визначення можливостей, фінансування різних заходів, що передбачені в плані.
Зміст балансового методу планування полягає у застосуванні системи розрахунків, які пов'язують потреби суспільства з ресурсами за допомогою системи економічних балансів. Через показники балансів визначають кількісні співвідношення між виробництвом і споживанням матеріальних благ, національного доходу тощо. Баланс – це система показників, у якій одна частина, що характеризує ресурси за джерелами надходження, дорівнює іншій частині, що характеризує розподіл за всіма напрямами використання. Баланси є складовою державних планів (програм). У практиці використовують: 1. матеріальні (баланси засобів виробництва, предметів споживання, природних ресурсів тощо) - відображають рівність ресурсів сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів тощо за всіма джерелами надходження і їх розподілом; 2. фінансовий (зведений фінансовий баланс, грошових доходів та витрат суб'єктів різних рівнів) - система фінансових балансів дає змогу у грошовому вираженні оцінити результати виробничо-господарської діяльності підприємства, міністерства (відомства), регіону, країни в цілому. Фінансові баланси допомагають пов'язати матеріальний і вартісний аспекти відтворення, зіставити доходи та витрати, фінансове обґрунтувати завдання індикативного плану; 3. трудові (баланси трудових ресурсів, ринку праці) - баланси праці призначені для аналізу та прогнозування розподілу і використання трудових ресурсів. У практиці планування передбачають розроблення балансу трудових ресурсів та балансу ринку праці; 4. міжгалузеві; 5. міжрегіональні та інші баланси.
Нормативний метод, використання якого в плануванні, дає змогу за допомогою норм і нормативів визначати потребу у виробництві продукції чи послуг. Потребу (планове завдання) обґрунтовують ресурсами, через норми і нормативи визначаєють показники. Головною ознакою класифікації норм і нормативів є: - за роллю у плануванні норми і нормативи поділяють: цільові використовуються у техніко-економічних розрахунках: норми ефективності суспільного виробництва; норми і нормативи затрат праці; норми й нормативи витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії; норми і нормативи використання виробничих та освоєння проектних потужностей; норми і нормативи потреби в устаткуванні та його використанні; норми і нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва; фінансові норми та нормативи.; економічні (утворення фондів) використовуються у техніко-економічних розрахунках;
Економіко-математичні методи у плануванні побудовані на засадах реалізації принципу оптимізації, тобто вибору плану з найбільшим економічним ефектом. Ці методи посилюють кількісний аналіз економічних явищ і поліпшують обгрунтованість планів. Розроблюваний варіант плану повинен передбачати підвищення ефективності виробництва. Для досягнення цієї мети створюють кілька варіантів планових вирішень і вибирають найефективніше. Закономірно виникла потреба вибору оцінного критерію ефективності планового вирішення. Економіко-математичні методи неоднорідні за складом елементарних розрахунків, способами реалізації, застосовуваними прийомами тощо.
Програмно-цільовий метод планування передбачає розроблення цільових соціально-економічннх, науково-технічних, організаційних, екологічних та інших програм, проектів, вибір найважливіших напрямів робіт і визначення комплексу взаємопов'язаних заходів щодо їх вирішення. Однією з головних особливостей програмно-цільового методу є планування від кінцевих цілей. У процесі переходу економіки до ринкових відносин програмно-цільовий метод посідає найважливіше місце серед методів індикативного планування.
п. 4.3 Основні форми державного планування Виділяють три основні форми макроекономічного планування: = основні – директивне та індикативне; = проміжні – індирективне та регулютивне Директивне планування - форма прояву жорсткого державного регулювання економіки в колишньому СРСР. У разі директивного планування товаровиробнику визначають скільки і якої продукції треба виробити, кому і за яку ціну продавати. Здавалося б така система відносин між державою і товаровиробником є зручною для обох і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Цьому процесу відповідає адекватна централізована система постачання ресурсів. В основі цієї форми регулювання економіки є абсолютизація державної форми власності як основної і єдиної. Директивне планування - спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов'язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг. Наслідки використання директивного плану на практиці: - знищення конкуренції, створення умов для монополізму; - диктат виробника; - невмотивованість результатів праці; - ігнорування НТП; - зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту; - виникнення постійного товарного дефіциту; - породження бюрократизму, волюнтаризму, паразитизму та корупції.
Індикативне планування - спосіб регулюннння економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації. Основні ознаки індикативного планування: 1. Базується на змішаній економіці; 2. Планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-прогноз); 3. Завдання мають орієнтовний, рекомендаційний характер (обов'язкові тільки для державних підприємств); 4. Головне завдання плану – координація господарської діялності суб'єктів економіки; 5. Для стимулювання виконання завдань використовуються економічні, прямі та адміністративні методи.
В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993 р. Воно має низку особливостей, які суттєво відрізняють його від директивного: є системою необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій характерною рисою є можливість коригування програми (плану) розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку; пріоритетні напрямки розвитку мають максимальну державну підтримку; способи реалізації поставлених цілей, які набирають чинності лише через цілеспрямовану систему правових та економічних регуляторів. Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на економічний та соціальний розвиток. Головне призначення індикативного планування в Україні - розробка, обгрунтування і вжиття заходів щодо державного регулювання соціально-економічного розвитку країни. Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і соціального становища держави та прогнози його розвитку, в тому числі масштабів, темпів, структури виробництва, кон'юнктури ринку, соціальних індикаторів та інших характеристик і показників на коротко-, середньо-, довготермінову перспективу. На базі цих розробок і розрахунків формують перспективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також відповідну державну політику (податкову, фінансову, цінову, структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну, екологічну) з урахуванням визначених законом прав і повноважень державних органів. На підставі прогнозів, цілей та пріоритетів соціально-економічного розвитку, виробленої політики, наявних фінансових, матеріальних, виробничих та інших ресурсів, уряд формує окремі завдання і визначає конкретні засоби для їх вирішення. Структура індикативного плану, конкретний склад його показників та методи їх визначення можуть змінюватися залежно від стану національної економіки, цілей та завдань державного регулювання. З 1995 р. індикативне планування в Україні полягає в розробці Державної програми економічного і соціального розвитку України. Ця програма - це система заходів та завдань, спрямованих на досягнення конкретних цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців. Державну програму економічного і соціального розвитку України розробляють щорічно. Вона містить: - характеристику соціально-економічного становища, що сформувалось на початок дії програми; - цільові макроекономічні показники на кінець кожного кварталу, завдання у сфері макроекономічної політики, які можна уточнити після затвердження Верховною Радою Державного бюджету України; - систему державних заходів з виділенням конкретних пропозицій щодо реформування базових галузей промисловості та визначення термінів і виконавців, а також основних економічних, правових та адміністративних важелів державного регулювання, обсягів державних централізованих капітальних вкладень та показників державного замовлення.
Регулятивне планування схоже на індикативне планування. Регулятивне планування - це системний спосіб управління змінами, творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій. Йому відповідає змішана економіка (передбачає рівнозначну частку державної та приватної власності), грунтується на активному використанні економічних методів. Головна функція плану - координація діяльності суб'єктів економіки: управління державним сектором (за допомогою прямих, адміністративним та економічних методів) і активний вплив на роботу приватних підприємств (насамперед стимулювання їхньої діяльності на виконання плану за допомогою економічинн важелів). Регулятивне планування набуло широкого застосування в країнах Європейського Співтовариства. Суть цього планування полягає в забезпеченні виживання економічної одиниці будь-якого рівня (в тому числі макроекономічної національної системи) на динамічному ринку шляхом виявлення та утворення довготермінової стійкої відповідності між цілями системи, її ринковими шансами та внутрішнім іютенціалом.
Індирективне планування має багато рис директивного планування, але, на відміну від нього, використовує не тільки адміністративні, а й економічні важелі: ціни, процентні ставки, податки, валютні курси тощо. План не передбачає адміністративних покарань за невиконання плану. Проте відсутні й переваги: матеріальні премії, першочергове виділення ресурсів тощо, пов'язані з перевиконанням планових завдань. Цей тип планування є ефективнішим, ніж директивне планування, оскільки дає більше свободи суб'єктам економіки, але він не сумісний з ринком і тільки імітує конкуренцію.
п. 4.4. Макроекономічне планування та програмування соціально-економічного розвитку країни Суть макроекономічного планування визначення основних пріоритетів розвитку національної економіки, головну роль у реалізації яких відіграє держава. Основні пріоритети розвитку національної економіки: модернізація виробництва; зміна структури економіки; конверсія військового виробництва; скорочення безробіття; стримання інфляції; соціальний захист населення; зміцнення національної валюти; підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів; вирівнювання торговельно-платіжного балансу; впровадження новітніх технологій; розвиток соціальної інфраструктури (освіта, наука, культура, охорона здоров'я тощо); комплексний, раціональний розвиток територій тощо. Ці напрямки набувають статусу цільових державних програм. Макроекономічне програмування — це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її секторів.
Класифікація макроекономічних програм: - за часом: 1 короткострокові (1—2 роки); 2 середньострокові (до 5 років); 3 довгострокові (10—25 років). - за цілями: 1 кон'юнктурні - регулювання економічних процесів шляхом маніпулювання господарською кон'юнктурою; 2 структурні - зміна співвідношень між різними галузями, сферами національної економіки. - за об'єктами: 1 економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні); 2 соціальні (зайнятість, доходи, освіта, медицина тощо); 3 науково-технічні; 4 екологічні; 5 регіональні. Семінар (2 ч.) Макроекономічні показники України за 1998 – 2002 роки
|
