МОЛИТВА

 

Поможи, святий Боже,

Нашій долі рудій,

Якщо не допоможеш,-

Зникне крихта надій.

 

Хай нещастя не сняться

Тільки тисячу літ.

І фатальне "тринадцять"

Не подвоює світ.

 

Сій усміхнені зорі

Над люстерком води

І Чорнобиль мій хворий

Полікуй від біди.

 

Поможи, святий Боже,

Нам на хворій Землі,

Щоб завзяття вороже

Не плодило жалі.

 

Щоб полинного болю

Позбулись малюки,

Приголубили долю

Ще живі козаки.

 

1991

 

* * *

 

Розбуркалось тамоване сумління,

Над вогнищем вселенським - сивий дим,

Його не знало наше покоління,

Знедолене фанатиком рудим.

 

Чекає час обіцяної волі,

Нуклідну кров висмоктує щодня,

Товчеться голова в байдужім колі,

Сумне минуле кроки не спиня.

 

На шиях зашморг стискує Чорнобиль

Передчуттям незнаної біди.

Тримаючи по вітру мудрий "шнобель"

Розумний люд тікає хто-куди.

 

Важіє на душі тягар заліза,

Під серцем холод чорної руки,

Прип’яті до дідівських трьох берізок

Завчасно вимирають земляки.

 

В обіймах ходить мудре і простеє,

Юнь повсякденням душі оповила,

Не звеличає долю Прометея,

Не проклинає Бога і орла.

 

І "зевси" кудкудахчуть на престолах,

Букварики вивчаючи на гріх...

І голови всихають на стодолах,

І сльози й сміх.

 

1990

 

 

З блокнота журналіста

Геннадія Кириндясова, котрому

присвячена ця пісня - з медичної

довідки: "Ліквідатор Іванов пре-

тендує на променеву хворобу…";

 

НЕЛІКВІД

 

По долям повзає біда передтравнева,

Недбало крутить чорно-білеє кіно.

В нім претендує на хворобу променеву

Цілком ходячий ліквідатор Іванов.

 

Йому в Мінздраві пояснили без обіди

Його обов’язки, тлумачили права:

"З минулих бід нас так обсіли неліквіди,

Що їх не вміщує твереза голова.

 

Ми допоможемо, якщо дійде до діла,

Внесем до обліку, підставимо плече,

Ви все одно, до нас надійдете дозрілим!

Цілком сформованим, чого ж вам треба ще?"

 

А над Чорнобилем дзвенить лиха година,

Скавчить відлуння вседержавних дзвонарів.

Під дзвони ці ми звично втратили людину

В застінках дач і кабінетних лагерів...

 

Міраж майбутнього безликий і недбалий

І біль пронизує Україну мою,

Коли подейкують треновані вандали,

Як жити радісно в нуклідному раю...

 

На телеграфі горошинами об стінку

Дарма клопочуться стривожені кюрі:

"Цілком дозрілий ліквідатор Іваненко

Вже неспроможний турбувати лікарів.."

 

А над Чорнобилем дзвенить початок віку

Стійким відлунням вседержавних дзвонарів.

За дзвоном цим не чути болісного крику

В застінках дач і кабінетних лагерів...

 

1991

 

 

* * *

 

Чи вам не страшно за сумні краї,

Шановна впорядкована громадо?

Знущання над Чорнобилем моїм -

Це апогей сумний, Радянська Владо!

 

Тут комунізм для всіх, бо вимруть всі,

Тут достроково хрестики здіймають,

І дивний край священої краси

"Чорнобилем проклятим" називають.

 

Я зневажаю вас, страшні жерці!

Вас, бракороби, неучі і сноби,

Зі мною разом - всі живі мерці,

Що замість них спасали ви худобу.

 

Вже Україна наче дзвін гуде,

Тож зась вам, геростратики при владі!

Не заховаєш правду від людей

Ні в таїні, ні в штучному безладді!

 

 

1990

 

* * *

 

Земле моя, свята краса,

Наймичка кохана,

Віддай мерщій на небеса

Жебрака Івана.

 

Перенеси його долю

Через роки-хвилі

Дай йому життя і волю

В місті Чорнобилі.

 

Зігрій його своім тілом

Дитя своє кволе,

Щоб ні словом, а ні ділом

Не нищив довкола.

 

Щоб не зрадив Україну

Ні на якій раді,

Щоб не гнув на пана спину

Та вірив громаді.

 

Щоб плекав свободу, мову,

Матінку природу,

Не цурався безголово

Козацького роду.

 

А коли в сивуху очі

Втоплює безплідно, -

Пошли йому дні пророчі,

Щоб згинув безслідно!

 

Не занедбав Україну

Та козацьку славу

Не надбав онуку й сину

Доленьку криваву.

 

1990

 

* * *

 

Я інвалід...

Раниме серце тисне.

Суворий вирок:

"Винний без вини".

Важкі тисячоліття ненавмисне

В моє життя

Ввійшли із давнини.

Я не зову:

“Вперед, до комунізму!”

У кожного своі шляхи в житті

Сповідую

Людину і Вітчизну

Взаємини

Душевні і прості.

Здоровий люд,

Що з відчаєм стрічає

Голодний день,

Що веснами цвіте,

Підтримаю!

Моя душа вміщає

Красу і мудрість

Вічне і святе!

 

1992

АНДРІЮ СТАРЧЕНКО

 

Воює люд. Життю ціна - копійка...

Нуклідний сум над миром повстає

І шестирічний щебетун, Андрійко,

Своі питання діду задає:

 

"Скажи, дідусь, чому таке буває,

Що не для нас Чорнобиля краса?

Чому жорстокий – доброго вбиває?

Чому боюсь, коли я вдома сам?"

 

Бліденьке тільце скучило без сонця,

А на його голівоньку ясну

Державні дяді посипають стронцій

І щось белькочуть про чиюсь вину.

 

6-річний Андрій Старченко сказав:

 

"Дідусь, радіація в нашому Чорнобилі і навколо

нас, але ж сонечко теж всюди. То давай попросимо

сонечко і будемо боротися з радіацією разом".

Так мислить маля, що з дитинства хворіє

внаслідок опромінення.

 

1992

 

 

МОНОЛОГ АНДРІЙКА

 

Дідусю, послухай-но думку мою.

Навкруг - радіація вража,

Та й сонечко всюди у нашім краю.

Нехай воно нам допоможе?!

 

Ленуся щаслива, сестричка моя,

Бо трішечки старша за мене.

Найбільше люблю її оповідь я

Про наше містечко зелене.

 

Там квіти, гриби, полуниці ростуть,

Самотній садочок буяє.

Там люди згубили таку красоту,

Що ліпше її не буває!

 

Там літечко тепле без мене мине,

Бо кублиться атом вороже..

Пошли туди, Боженько, сонце ясне.

Воно малюкам допоможе!

 

1992

 

ЗЕМЛЯКАМ ІЗ ЗАЛІССЯ

 

Життя гортає, мов сторінки дні

Зустріну Вас і згадую Залісся,

Грибниці в соснах, луки запашні

Конваліі на зорянім узліссі...

 

Бездумно квітень кинув у льоди

Все, що живе, квітує і буяє.

Не нап’ємось криничноі води

В Чорнобильскім благословеннім краї.

 

Життя гортає, мов сторінки, дні

І рік - за два рахується мені.

І лиш тому хватає сил в борні,

Що є земляцтво, хоч на чужині.

 

1988

 

 

НОСТАЛЬГІЯ

Земляцтву з відселених

сіл на Чорнобильщині

 

Веселий клаптик рідноі землі:

Притихла Прип’ять оповила луки,

Дрімають схили в зоряній імлі, -

Німі свідки незваної розлуки.

 

Я ними марю, дихаю, живу

Благословлю, - життя стійку основу.

Ні в серці, ні в душі не перерву

Тоненьку нитку - спогади Лільова*.

 

Він мій, Украйно, щирий і простий,

Він твій, бо він в мені, моєму серці.

Він мій, бо в ньому разом Я і Ти,

Він твій, його любитиму до смерті.

 

Простіть мене, наївні земляки,

За те, що вас лиш на гробках побачу,**

Простіть за ці засліплені рядки,

Простіть за те, що разом з вами плачу...

 

_________________

* Лільов – село під Чорнобилем,, де

вчителювали батьки

** на гробках – приїзд в Чорнобильську зону

місцевих жителів для вшанування

пам’яті померлих стало традицією.

 

 

* * *

 

Листя маячить гаряче,

Міддю на очі лягло.

Вікна осінні відплачуть

Горе, що нас облягло.

 

Благословенний мій краю,

Часу спаплюжений плин.

Очі тобі застилає

Чорний біблійський полин.

 

Тінню від тину до тину

Суне порожнім селом

Чорна стороння людина -

Горе, що нас облягло.

 

Господи!

Як осягнути?

В серці лишила пітьма

Віру, любов і спокуту,

В смутку надія німа...

 

1992