БЛАКИТНИЙ РЯСТ
Заблукали пісні. Задрімали світанки. У мізки напливав неприкаяний чад. Нишкли села міцні, де співалось до ранку, А серця і слова милували дівчат.
Повсякдення і сни випадковим не застим. І журитись у грі ми звикали дарма: Небосхили ясні уквітчалися рястом. І сумних кольорів понад щастям нема.
Нездоланні рілля і блакитні узлісся, Україна свята виліковує жаль. Ворог в душу стріляв, а поцілив Полісся, - Це не перша біда, не остання печаль.
Зберіга родовід нашу пам’ять і тіло, Мирні села й міста звикли в битвах палать. Наш пітьмарили світ, плоть і кров нам труїли, А тебе, висота, неспроможні здолать!
1996 Ладижин - Чорнобиль
Чорнобилянам Валентині та Івану Туменкам * * *
Іду до вас! В Чорнобильській оселі Байдужий час притулку не знайде, Бо мозолі на душах староселів, А в мужнім серці полум’я руде.
Не проклянем, бодай, найзлішу днину, Цінуєм сміх і волі благодать. Лиш звинуватим черству ту людину, Котра людей примусила страждать.
Та вже Іван будує й смолить човна, Готує Валя друзям пироги, Чекає нас заздравна чаша повна, Хай прозрівають черстві вороги!
1996
НА ЧАСІ
Бодай собі зізнатись мушу, Що над проваллям стоїмо, Бездушно крига студить душу І розум ссе голодомор...
Убогі трубадури часу Засилля рекету й ракет... Такого ти й не снив Тарасе Як ясновидець і поет.
На "розвитую" вбогість духу Поклавши кращії роки, Гуртом "досмоктують" сивуху Та "гнуть" байдужі "матюки".
Перепродавши велич роду, Вже "бутафорські козаки", Несуть забрьохану свободу В свої оббрехані кутки.
1997
|
