СПОГАД ДИТИНСТВА

 

В імлі травневого світанку,

Немов істоти з небуття,

До полігону мчали танки

Посланці смерті і життя.

 

Тривога в серце... Мов зненацька

В пітьмі сполохані птахи...

Це згадка на життя - юнацька:

Розруха. Голод. Вороги.

 

Хрести на баштах чорних танків,

Цупкої свастики вузли -

Вони на мирному світанку

В село загибель принесли.

 

І знов довіку незабутній

Спливає спомин віддаля:

На баштах зорі п’ятикутні

І щойно звільнена земля.

 

Сльозами радощів умиті,

Кого фашист не загубив,

Ще не сприйнявши велич миті,

Вилазять люди з погребів.

 

Старі й малі. Баби й онуки

Обдерті, кволі та слабкі...

За що вони сприйняли муки,

З чиєї "легкої руки"?

 

Недолюдкам на власній шиї

Прийшлося зашморг затягти.

Та дехто ще і досі мріє

Вогонь всесвітній розвести.

 

І справедлива зброя миру

Не спить в світанковій імлі,

Щоб закривавленого виру

Не знать народам на землі.

 

1983

 

 

НА СВЯТІ ПЕРЕМОГИ

 

Рядком сиділи старики

У порожніючому залі,

Їм обтягали піджаки

Воєнні ордени, медалі.

 

Герої спопеленних літ,

Що нам дали життя основу...

Та у відпустці замполіт.

Начальник справу термінову

 

В якомусь главку вирішав,

Вже декотрі тяглись додому,

І вогняні рядки вірша

Відчули кволість, біль і втому.

 

Либонь не кожен пригадав

З тих, кому свято це - морока:

Їм сивий ветеран віддав

Із юності найкращі роки.

 

І вшанування світлу мить

Бездушна черствість погубила.

Схотіли б вороги зробить

Вони б вправніше не зробили!

 

Мерщій отямся і вернись

Вшануй героїв по заслузі

До матінки Землі вклонись

І їм, і їх загиблим друзям.

 

1983

 

 

ТРАВНЯ

 

Війна пішла жорстоким битим звіром

У лігво, чи сконати, чи спочить.

В її погибель розумом я вірю,

А серце на сторожі кожну мить.

 

Війна взяла людей з дитинства близьких

І повела за батьківський поріг,

Натомість розсипала обеліски,

Вздовж безіменних фронтових доріг.

 

Війна в серцях посіяла тривогу,

Скорботою притислася в очах...

Щемить у серці радість Перемоги,

Бо сиротою я її стрічав.

 

1985

 

СВІТЛЯЧКИ

 

Де світло й тінь сплели сліди

За краєм паркових доріжок,

Зірчата виникли бліді,

Торкнувшись наших босоніжок.

 

Либонь на відстані руки

Вони і там і тут мигтіли.

Ти шепотіла: "Світлячки" -

І зорі в небо полетіли.

 

Схилились наші два лиця

Над мерехтливим небокраєм,

Я вірив чуду до кінця:

З дитинства казці довіряю.

 

1986

 

ЩЕНЯ

 

У гараж через дірку в воротях,

Що волів я забити щодня,

По холодній осінній погоді

Приблудилось маленьке щеня.

 

За верстак в ганчір’яне узбіжжя

Мій непроханий гість заховавсь

І спочатку і воду, і їжу

Навзірці проковтнути боявсь.

 

Далі - ближче до мене тулилось

Симпатичне, кмітливе було,

І мені навесні заманилось

Відвезти його в рідне село.

 

Нашептали нам досхочу шини,

Вже попереду дахів верхи,

І маля у потребі з машини

Запросилось, як всі дітлахи.

 

Дивовижжя весняного лісу

І краса, що віками жива,

Піднімають на серці завісу

У любого живого єства.

 

Скільки часу минуло - не знаю.

Ми гуляли, забувши про все,

Поки врешті, втомившись до краю,

До машини прийшли на шосе.

 

Я ловив, звав у дверці відкриті,

А маленьке дурне собача

Від мене утікало щомиті

З пустотливим завзяттям в очах.

 

Різонула по серцю тривога,

Це забуте з війни відчуття,

Коли поряд лягло на дорогу

Відчайдушне мотору виття.

 

Зойк страждання, в очах - божевілля, -

Все в болючу ту мить відбулось

І щеня, у предсмертнім зусиллі,

Ще тремтячи, до мене п’ялось.

 

Розумів я, - є смерть і неволя

І катують людей навмання,

Хоч від того не меншало болю,

Що спіткав і мене, і щеня.

 

Роки пам’ять тамують поволі,

Та коли я в тім місці бував,

В серці сум виникав мимоволі,

Наче радість я там поховав.

 

Щонайважче - це втрата довіри.

То ж бринить на болючій струні

Спогад цей про маленького звіра,

Що довірився щиро мені.

 

1984

Чорнобиль

 

 

 

 

ЗЕМЛЯКОВІ

 

Вже половина зим і літ

Тебе, земляче, зустрічає,

А роздивитися як слід

Навкруг - життя невистачає.

 

"Не відірватись від землі б!"

Ця думка в доброті присутня.

І ти сумлінно сіяв хліб

Навчавсь і мріяв про майбутнє.

 

Нехай-бо славу гомінку

Не виють тимчасові саги,

Ти маєш більше на віку:

Вагомість щирої поваги.

 

Ну а любов? І є й була,

Либонь зігріє на останку,

Урівноважить міру зла,

Природу видасть за коханку.

 

Відновить істину стару,

Придасть життю доцільність плину:

"Люби планету, як сестру

Люби, як матір - Україну!"

 

 

* * *

 

Народна мудрість ходить краєм

В упертій пристрасті сопе:

"Що рано родиться буває

Занадто кволе, чи сліпе".

 

Перо над римою. Мені

Лабузи - штампи лижуть п’яти.

І молить: де рядків узяти,

У роздумах не сновигать.

 

Та я, мов Марко той проклятий,

Товчусь по пеклу, як затятий

І вірш - від серця шмат відтятий,

Благеньку неміч немовляти

Явля в навколості земній...

 

Рости панич! В притамуванні

Спеленутий щодень, щомить.

В безсонну ніч і на світанні

У неподільнім клопотанні

За тебе серце защемить.

 

В сніги і в зливи душу зманиш,

Твоє дитинство промине.

І ти, примхливий, згодом станеш

Сильніш дорослого - мене!

 

Та лиш коли ти до пуття

Осмислиш серцем Україну,

Тебе, з молитвою в життя

Благословлю в тяжку годину...

 

1987

 

СОЛОВ’ЇНА ПІСНЯ

 

Вона піднесла, над буттям

Мелодію старого саду,

Не в змозі виховать путтям

Невпорядковану громаду.

 

І розумілося мені

Чом пісні цій нема наймення:

Це ж просто серця позивні

До мовчазного повсякдення.

 

 

ОТРУЄНОМУ ОЗЕРУ

 

Місцевість кожна, мов людина, має

Навіки успадковане лице:

Десь джерело знічев’я виникає

І причащає душу озерце.

 

Не присягну, бодай у цілім світі,

Кумирам штучним, зробленим людьми,

Свята земля! В останнім заповіті

Все, що душею надбано, прийми.

 

То ж, не тлумач, лукавий чоловіче,

Про молоти мені і про серпи,

А тих, хто плюнув озеру у вічі,

Не гаючись, у ньому утопи!

 

1989

 

 

* * *

 

Несли портрети, мов ікони,

Бодай, ти боже, не воскрес.

Святі могили - терикони

Понасипали до небес.

 

Плели про дух і про їстивне,

Легенди нарекли життям,

Ростили панство коллективне

І доростились до пуття.

 

Несем і далі мирно, тихо

Вже не портрети, а хрести,

Та, щоб нове приспати лихо,

Шепочем "Господи, прости!"

 

1989

Чорнобиль

 

 

 

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

 

Жартівники - на свій жертовник прагнуть,

У примусову пустку - пустуни,

На шибеницю - шибенників тягнуть

Тенета Громадянської війни.

 

Коли сокири здіймуть брат на брата,

Довкола них не тріски полетять

І довгий вік невиправдана втрата

Усьому людству буде дошкулять.

 

Бездушність породила зла година,

Проголосивши "Кожному - своє!"

Й тим тяжчі робить злочини людина,

Чим більш егоїстичною стає.

 

1989