ШЕВЧЕНКОВЕ СЕЛО

 

 

Ти пахнеш хлібом та мишами

І, як давним давно було,

Не розкошуєш з баришами,

Святе Шевченкове село.

 

Ти історичного розгону

Ще не осмислило в житті:,

Не менше стало самогону,

І верещать з магнітофону

Слова безжурні і пусті.

 

Пісенну дідову розмову

Веду з товстенним словником,

Щоб нині мати спільну мову

З "доісторичним" козаком.

 

Ми в масі - людоньки не горді

І на своїй таки землі

Свої ж безроди товстоморді,

Мов без’язикі москалі.

 

Болючий сум не в змозі впорать

Та подолать цупкі жалі,

Коли почую як "говорять"

Поміж собою вчителі.

 

Тому й тікаю в рідну хату

І чую, щоб там не було,

Твою розмову кострубату

І перекручену й багату,

Святе Шевченкове село.

 

1990

 

 

* * *

 

Валами закутої в скелі землі

Встають перевали, щоб шлях заступати,

Блакитно і лунко застигли в імлі

Незнані близькі і далекі Карпати.

 

Черешні і звивисті стрічки доріг,

Охайні міста, чарівні полонини, -

Вклоняюсь, ступивши на світлий поріг,

Завзята в труді і піснях Буковино.

 

Сумне і веселе тут поряд стоїть

І в душу мені навмання зазирає

Сумна недоторканість тисячоліть,

Та вабить майбутнє стражденного краю.

 

Спокутую давню відсутність мою,

Прости мені цю ненавмисну провину,

Я вперше у домі твоєму стою,

Рідня кароока моя - Буковино.

 

 

* * *

 

Село жило,

В цвіту кохалося,

Натружений свій спів

Здіймало до людей...

Дивись, прийшли із хурою ідей,

Порозпинали трударів

І увірвалися.

Той порубав садки,

Той душі,

Той серця.

Той смокче кров з людей

Для ситеньких нащадків.

Жирують павуки

І, наче та вівця,

Іван про світ ідей

Позбувся навіть згадки.

Вдягли нові пани

Сучасні жупани.

Подушнеє тягни!

(Хоч назву й поміняло).

Себе не зберегло

Шевченкове село.

Неначе й зажило,

Та жалюгідним стало.

Сивіє пасмо мудрої верби,

А синій став заріс і отруївся,

І річка та, що так Тарас любив...

Я тільки раз води з неї напився

І вижив! Боже правий, гордувать

Не можу хлібом спільної мороки,

А душу нашу,

Душу годувать, -

Тобі Тарасе, ще багато років!

 

1990

 

В ЮНІСТЬ

Вгорі розсипане намисто,

На шибках - вранішня пітьма,

Та півень надто голосистий

Мене із ліжка підніма.

 

Я в Ірпені, у ріднім краї.

Напівзабута та метка,

Студентська юність визирає

До мене з кожного кутка.

 

І, як колись, у ріднім домі,

І ще в доатомній порі,

На мене дивляться знайомі

Та нерухомі дзигарі*.

 

І серце дише в повнокров’ї,

І юність кроки не спиня,

Немов у доброму здоров’ї

На всій землі моя рідня.

 

___________

* старовинний годинник із зозульою

 

 

* * *

Писне талантик мишею, -

Тони товстенних звітів

Віскрями в душу вішають,

Все клянучи на світі...

 

Нащо розпанихидила?

Нащо розворушила?

Біль і красу розкидала

Клята нечиста сила!

 

Мо поміж графоманами

Розперезався здуру?

Господи! Всі Івани ми:

Хоч дріб’язку, та хуру!

 

Тягнемо, захлинаючись,

Тони болючих звітів...

Хто там іще з бажаючих

Все проклинать на світі?