ЗА КЕРМОМ

 

Люстерко з боку повертає

Мої шляхи, що мчать за обрій.

Неспокій, - серце подолає,

Душа, - завдячить пісні добрій.

 

Святкуйте версти перемогу,

За вами я не забарюся,

Додому висвячу дорогу,

Здаля коханій усміхнуся.

 

1994

 

* * *

 

Хай мої вірші й пісні

В серці не голосять,

Буду човгать по стерні,

Поки ноги носять.

 

Краще рідні ланцюги,

Чим чужі колеса!

Упаду дощем жаги

На отруйні плеса.

 

Плоть і кров мою візьми,

Побратим-Славута,

Розплещи поміж людьми

Душу, -

Не отруту.

 

1995

 

 

ДО ПОДІЙ У ЧЕЧНІ

 

Суспільно голий і голодний

Вовтужуся в своїм кутку.

Римую розумом холодним

Будення оповідь глевку.

 

Злочинство точить по краплині

Отрути й крові каламуть

І вже не віриться людині,

Що мертві "сраму не імуть".

 

До нас, живих, з руїн волає

В крові утоплена Чечня!

Віднині навіть лобур знає:

Імперська правда - це брехня.

 

1995

 

ЛЮБОВ НЕ ВМИРАЄ

 

Пісень і вишивок рядки,

На полотні і на сторінці,

Возносять крізь важкі віки

Відлуння слави українців.

 

Не зрозуміють наших бід

Безроди ситі і пихаті,

Зневажать древній родовід

Чужинська мова в рідній хаті.

 

Безсила пророста трава

Крізь мертві плити мармурові...

Любов - із тліну ожива

І воскресає в ріднім слові!

 

1995

 

МИ УКРАЇНЦІ

 

На цвіті раннім рясніють тіні,

Од світла добрих - осоння в злих.

На світі ранок, і в Україні

Вщухає порух діянь лихих.

 

Вдихаймо волю на повні груди,

Зметем з дороги сумну золу,

Вернімо долю й повагу людям,

Молитву - Богу, зневагу злу.

 

Без колотнечі, не поодинці,

Без многоликих своїх іуд

Розправим плечі, - ми українці,

Ми працьовитий і щирий люд.

 

1994

 

НА КАВКАЗІ

 

 

На біса й гори ці здалися

 

Коли б жило, як в давні дні,

 

В красу закохане Полісся,

 

Що в душу вп’ялося мені.

 

 

 

 

 

МОВА І МИ

 

Трагічна мово,

Вже тобі труну

Не тільки вороги,

А й діти власні тешуть…

Ліна Костенко

Динозавром тримавсь

На промінчикові – пуповині,

Розбудовував храм,

Боржником у високих небес.

Чужий бог кобзарям

Змилостивлювався по цеглині.

У сузір’ї якімсь

Промінець перервався і щез…

Розбудовував хлів,

Не поглянувши в небо ні разу.

У поту перетлів,

Розкрадаючи зоряний час.

На хазяйській землі

Слугували кнури свинопасу.

І, приспавши жалі,

Підкувікував їм свинопас.

О серпневій порі

Воскресало життя дивовижне.

На Чернечій горі

Заповіт не змарнів і не згас:

Хто в церквах прибере

І посіє і вижне,

Коли мова - помре,

Полишивши каліками нас?

 

1996

 

 

* * *

 

Йдемо поволеньки,

Неспіхом

Думок скеруєм блискавки.

Суспільний гнів

Зневажить сміхом

Нероб і злодіїв стежки!

 

Хай завдяки

Жаданій зливі

Буяє щедрий наш город,

А остогидле "праві", "ліві"

Забуде змучений народ!

 

1996

 

 

* * *

 

Видно сили невсипущі

Світ роз’єднують в імлі,

Мріють в небі райські пущі,

Тінь пожарищ на землі.

 

Не вшановуються гордо

Благородство і прогрес,

Бо пильнують "держиморди"

Лиш приватний інтерес.

 

На татарську долю Криму,

На жадане вороття,

Тиснуть грубо та незримо

Відщепенці від життя.

 

Усміхається суспільне

Обезкровлене лице:

"Гомонімо напіввільно,

Слава Богу і за це!"

 

1995

Ялта

 

 

ЯЛТІ

 

Чом ти мружишся до сходу,

Чи до світу сонця,

Чи на жовто-срібну воду,

Чи до незнайомця?

 

Все єднається у тебе:

І щастя і горе,

Над горами синє небо

Й хворе Чорне море,

 

Пальми, звивисті дороги,

Лаврові тераси,

Шоколадні голі ноги, -

Сервісу окраса.

 

Доморощене шляхетство,

Млосно - напівсонне,

І зворушливе мистецтво

Чисте і озонне.

 

Смак вина, повітря свіже,

Виноград і сливи.

Санаторській прісній їжі

Є альтернатива.

 

То ж нагальні всі потреби

Відкладати мушу,

Пригорну все це до себе,

Щоб розважить душу.

 

1995

Ялта

 

 

* * *

 

Розбуяли вітри

по землі печаль.

Морозенко хитрий

виморозив жаль,

На козацькім полі

висне жартома:,

Снігу є доволі,

а тепла нема!

Де розраді мілко

першим стане лід.

Навісна горілка

затуманить світ.

Не вшанує весен

серця сивина,

В жмуттях перевесел

не знайдеш зерна!

Паморозь колюча

не згуби хлібів!

Хай весна співуча -

не рідня журбі,

Повінню здолає

панцир крижаний,

В осінь запалає

вогнищами нив!

 

 

1996

 

 

* * *

 

Там де білий лебідь заскегоче,

І над плесом висвітлиться рань,

Душу вилий в полум’я пророче,

За світанком вимоленим стань.

 

Притамуй зорю на небокраї,

А від серця - сонце запали.

Хай віконця маками засяють,

Повсихають кола омели...

 

Одспівали перші й треті півні,

Тільки других - ніби й не було.

Лікували радості наївні

Від наруги місто і село.

 

Дочекались, - манкою в тарілку,

Воскресіння вистраждану мить,

А земляк, сердитий на горілку,

Невмолимо краде, п’є і спить.

 

1996

 

 

У ЛІКАРНІ

 

У лікарню несуть собачат, кошенят

І наївну сльозу не втирають.

І не бачать старих,

І малят,

І солдат,

Котрі тут, на очах, помирають.

 

Хай наївне оте

Товариство прийде

На завалене вщерть кладовище,

Там байдужість знайде

І залізо руде...

Де ж та пам’ять

І людяність вища?

 

Ген, з яких поколінь

Нам турботи гребе

Повсякдення, щоб долю проїсти,

То ж в щеняті своїм

Бачать тільки себе

Незліченні цупкі егоїсти!

 

1996

 

 

* * *

 

Звичайні квіти - то дарунок сонця

В безмежжі світу викоханий цвіт,

Що притулився на твоїм віконці

І береже сім’ю від зла і бід.

 

Звичайна ніжність - то дарунок долі.

В стражданні серця викохана мить,

Котре по нашій і по Божій волі,

З красою стрівшись, тихо защемить...

 

Не поважаю щирість язикату,

Та у одвічне вірячи, скажу!

Люблю троянди аромат в мускаті,

В твоїм жіноцтві - зрілості межу.