ОЛЕКСАНДРУ МОРОКО
В цей день ясний, неначе сонце вранці Всміхаємось ми літу і зимі, Бо щиро любим нашого обранця, А от за що - ми знаємо самі...
Чи мо за те, що на важкій дорозі Свої діяння він не восхваляв І на слизькім керуючім порозі Нікого і ніде не підставляв.
Чи мо за те, що з кожним новим роком Не зазнававсь і був таким, як єсть, - З великих букв Людина і Мороко Несе достойно розум, совість, честь.
Чи мо за те, що справу пре, мов трактор, Гордіїв вузол - ріже залюбки, Чи мо за дійсно золотий характер І мужній почерк легкої руки?
В його краю паслись козацькі коні, Козацький дух одвіку - не зачах. Він зріс як ми, - на салі й самогоні І на простих українських харчах.
Не відцуравсь святинь своєї хати І заповітів рідного села, Де працювали гірко батько й мати, Щоб Україна вільно розцвіла.
Пройшли літа захоплено юнацькі І на кермо козак змінив коня Від стусанів потилиці козацькі, Немов у танків лобова броня.
Козак не любить розмашні промови! Чужу біду - байдуже не мине, Де не поможуть логіка і слово, Там вогнепальний розум садоне!
Первак не п’є, хіба що з півканістри, Щоб в голові не тисло й не гуло. Завбачить все! Пораду дасть міністру, Аби найкраще рішення прийшло.
Кумир красунь, де кожна - Роксолана. Та повінь ця закохано-сумна, Бо в серці в нього царствує Тетяна Кохана, друг і вірная жона.
Тож наллємо шампанське і "массандру", Я вогняній віддам пріоритет. Наш тост - за тебе, друже, Олександре! За друзів, рід і чарівний квартет!
2 січня 1999
|
