ОЛЕКСАНДРУ МОРОКО

 

 

В цей день ясний, неначе сонце вранці

Всміхаємось ми літу і зимі,

Бо щиро любим нашого обранця,

А от за що - ми знаємо самі...

 

Чи мо за те, що на важкій дорозі

Свої діяння він не восхваляв

І на слизькім керуючім порозі

Нікого і ніде не підставляв.

 

Чи мо за те, що з кожним новим роком

Не зазнававсь і був таким, як єсть, -

З великих букв Людина і Мороко

Несе достойно розум, совість, честь.

 

Чи мо за те, що справу пре, мов трактор,

Гордіїв вузол - ріже залюбки,

Чи мо за дійсно золотий характер

І мужній почерк легкої руки?

 

В його краю паслись козацькі коні,

Козацький дух одвіку - не зачах.

Він зріс як ми, - на салі й самогоні

І на простих українських харчах.

 

Не відцуравсь святинь своєї хати

І заповітів рідного села,

Де працювали гірко батько й мати,

Щоб Україна вільно розцвіла.

 

Пройшли літа захоплено юнацькі

І на кермо козак змінив коня

Від стусанів потилиці козацькі,

Немов у танків лобова броня.

 

Козак не любить розмашні промови!

Чужу біду - байдуже не мине,

Де не поможуть логіка і слово,

Там вогнепальний розум садоне!

 

 

Первак не п’є, хіба що з півканістри,

Щоб в голові не тисло й не гуло.

Завбачить все! Пораду дасть міністру,

Аби найкраще рішення прийшло.

 

Кумир красунь, де кожна - Роксолана.

Та повінь ця закохано-сумна,

Бо в серці в нього царствує Тетяна

Кохана, друг і вірная жона.

 

Тож наллємо шампанське і "массандру",

Я вогняній віддам пріоритет.

Наш тост - за тебе, друже, Олександре!

За друзів, рід і чарівний квартет!

 

2 січня 1999