Класифікація суб’єктів міжнародного публічного права.
В науці міжнародного права питання суб'єктів міжнародного права вважається основним. Загальновизнаною є думка, що суб'єкти посідають центральне становище в міжнародному праві. Його сутність, природа є похідними від природи і сутності суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право служить інтересам своїх суб'єктів, регулює відносини між ними, визначає їхній статус, зокрема права та обов'язки, тощо. І знову ж таки, здійснює ці функції не незалежно, а саме тому, що на це була воля суб'єктів міжнародного права. За такої залежності міжнародного права від його суб'єктів зрозумілою стає увага теоретиків і практиків права до поняття, природи, сутності, характерних особливостей, видів суб'єктів міжнародного права. Слід зазначити, що центральні питання будь-якої гуманітарної науки ніколи не мали однозначного розуміння. Не є винятком і питання сутності суб'єктів міжнародного права та їх класифікації. Дискусії навколо цих питань такі ж старі, як і сама наука міжнародного права. З метою пошуку компромісного вирішення проблеми ро- билися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регулюються міжнародним правом. Поряд із «суб'єктом міжнародного права» пропонувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник розвитку міжнародного права», «суб'єкт квазі-міжнародного права», «сторона міжнародно-правових відносин» та ін. Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відображають суспільні закономірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб'єктивно розширюватися. Отже, на сьогодні є сталим лише поняття «суб'єкт міжнародного права» з різним тлумаченням його сутності. Досить характерним є вживання поняття «суб'єкт міжнародного права» без акцентування уваги на його сутності і межах. Майже загальновизнаним у науці міжнародного права є виокремлення центральним елементом основної вимоги для суб'єкта, що стосується відповідних прав та обов'язків. На жаль, на цьому спільність у поглядах на суб'єкт міжнародного права завершується. Далі фахівці міжнародного права йдуть різними шляхами до розкриття природи, сутності суб'єкта міжнародного права. Одні вважають, що це всі учасники міжнародних правовідносин, другі — що це лише творці міжнародних прав та обов'язків, треті — що ними можуть бути носії відповідних прав та обов'язків. Ті, хто займає більш жорстку позицію щодо спроможності бути суб'єктом міжнародного права (як правило, це більшість учених колишніх країн соціалістичної співдружності та окремі прихильники позитивістської і нормативістської теорій міжнародного права на Заході), вимагають визнання за такими суб'єктами спроможності бути як творцями, так і носіями прав та обов'язків. Ще жорсткішою є вимога до суб'єкта міжнародного права бути таким самостійним утворенням, яке завдяки своїм можливостям та юридичним властивостям здатне володіти правами і виконувати обов'язки за міжнародним правом, брати участь у створенні й реалізації його норм (1. І. Лукашук). Серед прихильників цієї думки обстоювалися (Г. І. Курдюков, М. А. Нудель, Д. І. Фельдман) і більш категоричні твердження про те, що суб'єктом міжнародного права може бути лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори. Майже співзвучною з цим твердженням є думка тих учених (С. В. Черниченко), які вважають, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. При цьому наголошується, шо такий учасник міждержавних відносин повинен бути носієм міжнародних прав та (або) обов'язків, які виникають в осіб у загальному сенсі в результаті поширення на них дії певної норми міжнародного права або індивідуальних розпоряджень, зобов'язань, дозволів і заборон, передбачених міжнародно-правовими актами. Такі особи мають підкорятися безпосередній дії норм міжнародного права або розпорядженням, зобов'язанням, дозволам і заборонам, які випливають з міжнародно-правових актів; їхня поведінка безпосередньо регулюється міжнародно-правовими нормами або індивідуальними міжнародно-правовими настановленнями (міжнародним правом); вони вступають або можуть вступати в міжнародні правовідносини в межах суб'єктивних прав та обов'язків, що виникають як результат безпосередньої дії на них міжнародного права. Вказані визначення суб'єкта міжнародного права є не його різними ознаками, а лише різними сторонами його однієї властивості. Існування однієї з указаних сторін передбачає наявність й інших. Тривалий час у радянській науці міжнародного права (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаєва, Р. Л. Бобров, М. М. Аваков та ін.) переважала думка про те, що суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відповідальність. Тут новим елементом міжнародної правосу-б'єктності особи виступає здатність нести міжнародно-правову відповідальність. Прихильників такого розуміння «суб'єкта міжнародного права» можна знайти в більшості колишніх країн соціалістичної системи. А джерело цієї концепції запозичене з внутрішньодержавного тлумачення сутності суб'єкта права, розробленого свого часу А. Я. Вишинським. Саме він наголошував на здатності нести відповідальність як центрального елемента суб'єкта права. Вітчизняна наука міжнародного права в дослідженні суб'єктів права пройшла шлях від визнання держави єдиним суб'єктом міжнародного права через концепцію «держава — типовий суб'єкт права» до визнання певного кола, видів суб'єктів. Визнання держави як єдиного суб'єкта міжнародного права (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Короста-ренко, А. Клафковський, В. В. Євгеньєв, В. М. Шурша-лов та ін.) базувалося на твердженні, що основна ознака правосуб'єктності — наявність суверенітету. Необхідним атрибутом суб'єкта міжнародного права, вважали вони, є верховна влада, яка представляє його на міжнародній арені і здатна брати участь у правотворчості, брати зобов'язання, виконувати їх і домагатися дотримання іншими суб'єктами норм права. Таку владу мають тільки держави, їх доповнювали нації, які борються за свою незалежність. Останнє не вважалося віддаленням від концепції «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права», бо ж за нацією, що бореться за свою незалежність, визнавався статус держави, яка перебуває в процесі становлення. Суб'єкт міжнародного права, на думку прихильників «концепції єдиного суб'єкта», повинен володіти волею не тільки розумною, а й суверенною. Всі суб'єкти міжнародного права суверенні. Прихильники концепції «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» дещо розширювали коло суб'єктів, але визнавали останнє слово у наданні комусь іншому статусу суб'єкта міжнародного права за державами. До них належали, як правило, фахівці міжнародного права, які визнавали міжнародну правосуб'єктність за нацією, народом, що борються за свою незалежність. Але не тому, що вони є державою в процесі становлення, а як окремі учасники міжнародних відносин, що вимагають визнання своєї правосуб'єктності. Основою їх правосуб'єктності є право на самовизначення. Прихильники цієї концепції (Г. П. Задорожний, І. П. Блі-щенко, А. Баумгартен, В. М. Дурденевський, Ф. І. Кожев-ніков) іноді вдавалися до іншого категоричного твердження: суб'єктом міжнародного права може бути тільки народ, який виступає в міжнародних відносинах через свою державу та свій уряд. Термін «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» вживали часто автори, які, крім «типового» суб'єкта, визнавали міжнародну правосуб'єктність за міжнародними організаціями (Г. І. Морозов, М. О. Ушаков, Е. А. Шибаєва, І. І. Лукашук та ін.). «Нетиповість» правосуб'єктності міждержавних організацій виводилася з того, що їхні правосуб'єктні повноваження розробляються державами. Держави у статутах міжнародних організацій визначають межі такої правосуб'єктності. Визнання певного кола, видів, точніше «системи суб'єктів міжнародного права», характерне для ряду досліджень останньої чверті XX ст. Щоправда, термін «система суб'єктів міжнародного права» тут можна вживати досить умовно, бо критерії побудови, як і самі «системи», досить різноманітні і часто залежать від суб'єктивних уподобань їхніх авторів. Але, як правило, кількість суб'єктів міжнародного права не виходить за межу тріади, як-от: «держава — нація — народ», «держава — народ — міжнародна організація», «держава — нація — міжнародна організація», «держава — фізична особа — юридична особа», «держава — міжнародна організація — транснаціональна компанія». В межах зазначених суб'єктів міжнародних відносин будуються й інші схеми (більші або менші за кількістю учасників) реальних чи ймовірних або пропонованих як суб'єкти міжнародного права, наприклад: «держава — міжнародна організація — фізична особа — транснаціональна компанія», «держава — народ — фізична особа — юридична особа», «держава — фізична особа», «фізична особа — міжнародна організація» тощо. Такий дещо спрощений підхід до визначення суб'єкта міжнародного права характерний для деяких як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Різниця, можливо, полягає лише в тому, що у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного вченого чи практика, хто не визнавав би за державою статусу суб'єкта міжнародного права. Десятки зарубіжних науковців погоджуються з твердженням англійського вченого Дж. Брайєрлі, що «держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права». У той же час у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного фахівця, який визнавав би міжна-родну правосуб'єктність за фізичною особою. Лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли було покінчено з командно-адміністративною системою управління наукою, з'явилися перші публікації, автори яких (Н. В. Захарова, Р. А. Мюллерсон, В. С Верещетін та ін.) обґрунтовують тезу: «індивід — суб'єкт міжнародного права». У зарубіжній науці міжнародного права десятки вчених, цілі наукові школи підтримували відомого французького вченого Ж. Сселя, який ще в 1932 р. заявив, шо лише індивід може бути суб'єктом міжнародного публічного права. Очевидно, що такі позиції радянських і зарубіжних учених, які принципово не збігалися, не були результатом серйозних досліджень, а тільки свідчили про певні ідеологічні вимоги, які ставилися перед науковцями і яких вони були змушені дотримуватися. Зняття ідеологічних вимог, крім багатьох позитивних результатів, мало один, але досить суттєвий негативний. Воно дало змогу декому з дослідників довільно трактувати питання теорії міжнародного права. Не обминула ця псевдодемократична хвиля й питання суб'єктів міжнародного права. Як результат, сьогодні в міжнародно-правових публікаціях суб'єктами міжнародного права вважають усе, до чого можна застосувати слова «особа», «учасник», «об'єднання», «організація» тощо. Тенденція «несерйозного ставлення до суб'єктів міжнародного права» мала наслідком повернення до вимоги «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права». Прихильники оновленої теорії «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права» так обґрунтовують свою позицію: не можна погодитися з тим, що кожна історична епоха виробляє своє поняття суб'єкта міжнародного права. З часу появи цього поняття воно не зазнало кардинальних змін у формально-юридичному плані; розглядаючи суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі змінами історичних епох, необхідно обстоювати позиції сьогоднішнього дня. А це означає, що суб'єктами міжнародного права можуть визнаватися тільки учасники міждержавних відносин, тільки держави. Таким чином, як довільне тлумачення поняття «суб'єкт міжнародного права», так і його «жорстке» етатичне розуміння може зашкодити як виробленню правильного підходу до цього міжнародно-правового явища, так і з я-суванню його сутності, природи, історії становлення та розвитку. Історія становлення та розвитку суб'єктів міжнародного права досить багата й різноманітна. В минулому такими суб'єктами виступали міста-держави, ліги (об'єднання міст-держав), храми, царі та ін. — в рабовласницькому суспільстві; держави-суверени, римська католицька церква, рицарські ордени (тевтонський орден, орден тампліє-рів-храмовників, мальтійський орден), торговельні спілки міст, торговельні компанії (наприклад, Ост-Індська), окремі графства, князівства, вільні міста (Венеція, Новгород, Гамбург, Краків) та ін. — у феодальний період; держави, домініони, Британська співдружність націй, реальні унії, конфедерації та члени конфедерацій, союзи держав (федерації) і союзні республіки, Ватикан, французький союз, вільні міста Данциг, Трієст, самостійна політична одиниця Західний Берлін, міждержавні організації тощо — в ХІХ-ХХ ст. Було б помилкою ігнорувати цю багату історію виникнення, розвитку, функціонування та припинення дії (для багатьох суб'єктів) основних учасників міжнародно-правових відносин. Вони не лише виконували функції, як суб'єкти міжнародного права у свою історичну епоху, а й нагромаджували і передавали досвід цієї діяльності наступним учасникам інституту міжнародної правосу-б'єктності. 1 коли сьогодні йдеться як про суб'єктів про тих, хто володіє тільки міжнародними правами та обов'язками, то стає зрозумілим, що висновок зроблено тільки на узагальненні міжнародно-правової' діяльності держави. Якщо ж узяти до уваги діяльність інших суб'єктів, які історично функціонували в міжнародному праві, то стає очевидним, що з «поля» міжнародної правосуб'єкт-ності виводяться такі важливі для суб'єкта властивості, як законні інтереси, правовий статус тощо. Отже, в цілому розуміння суб'єкта міжнародного права стає неповним, однобічним. Уникнути цієї похибки можна шляхом з'ясування основних рис та особливостей міжнародної правосуб'єктності. Отже, суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами і обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть в необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність. (Тункін Г.І) Основні риси та особливості. Аналіз суб'єктів міжнародного права, які функціонували в різні історичні епохи, засвідчує, що для більшості з них не властивий суверенітет. Виводити міжнародну пра-восуб'єктність на основі суверенітету означає звужувати коло суб'єктів міжнародного права. Лише в останні століття держави (і далеко не всі) підпадають під це поняття. Суверенітет можна взяти за критерій певної класифікації суб'єктів міжнародного права, але некоректно виводити з нього сутність правосуб'єктності. Основою, джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнародне співробітництво учасників міжнародних відносин. Саме в нормах міжнародного права можна виявити особливості міжнародної правосуб'єктності, носіїв міжнародних прав та обов'язків, риси, повноваження учасника міжнародних відносин як суб'єкта міжнародного права та ін. Міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єктів міжнародних відносин — визнана і визначена нормами міжнародного права. Твердження «суверенітет — невід'ємна властивість суб'єкта міжнародного права» виключно доктринальне. На сьогодні не існує жодного міжнародно-правового акта, який закріплював би ці роль та місце суверенітету в міжнародно-правовій суб'єктності. Достовірно як те, що прихильники концепції «суверенітет — основа правосуб'єктності» захищали цю тезу здебільшого для відстоювання міжнародної правосуб'єктності держави, так і те, що шукати міжнародно-правові акти для міжнародно-правової суб'єктності марно, бо майже весь цей інститут міжнародного права створений і функціонує завдяки звичаєвим нормам. Але, по-перше, послідовники цієї концепції часто обстоювали своє гасло, аби довести, що тільки держава є суб'єктом міжнародного права. Це суперечило практиці міжнародно-правових відносин, учасниками якої були й інші суб'єкти права. Крім того, апологети вказаної концепції були непослідовними, бо, як правило, обстою- вали правосуб'єктність усіх держав без винятку. Як стверджувалося, найправильнішим є твердження, згідно з яким висновок про правосуб'єктність держави доцільно робити з факту існування самої держави. Але в той час, коли ця концепція створювалася (перша половина XX ст.), у світі було більше залежних держав (тобто позбавлених суверенітету), ніж незалежних. Отже, концепція «суверенітет — основа міжнародної правосуб'єктності» несла на собі ще й реакційне навантаження, тобто фактично закріплювала ситуацію «правосуб'єктність для обраних». По-друге, джерелом інституту міжнародної правосуб'єктності дійсно є здебільшого міжнародно-правові звичаї. Тому у визнанні міжнародно-правової суб'єктності учасника міжнародних відносин бажано посилатися хоча б на звичай, а не на opinio juris sive necessitatis. Opinio juris, будучи лише елементом звичаю, не може замінити його в цілому. Аналіз основ міжнародної правосуб'єктності, становлення, розвиток та зникнення окремих суб'єктів міжнародного права, здійснення ними правоздатності, дієздатності і деліктоздатності засвідчує, що коло суб'єктів, їхні права та обов'язки підвладні впливу закономірностей, які діють на них (суб'єктів) через міжнародні відносини та міжнародне право. В період піднесення національно-визвольної боротьби на Заході була популярною така теза: «Наявні суб'єкти міжнародного права вільні в перетворенні будь-якого об'єкта міжнародного права на його суб'єкт і створювати нові суб'єкти міжнародного права за власним бажанням» (Дж. Шварценбергер). Національно-визвольній боротьбі це не допомогло, але сутність міжнародної правосуб'єктності заплутало. Інституту міжнародної правосуб'єктності менше, ніж будь-якому іншому інституту міжнародного права (хоча б через його «конституційне» становище в системі міжнародного права) властиві волюнтаризм і довільність рішень. Саме держави (в силу їх місця та ролі в міжнародних відносинах і статусу в міжнародному праві) сьогодні визнаються основними, типовими, загальновизнаними суб'єктами міжнародного права. Міжнародну правосуб'єктність держави ще називають фактичною завдяки дії норми: виникнення держави — юридичний факт, який започатковує її правосуб'єктність. Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не створюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів. Завдяки зазначеним властивостям держав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають первинною. Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Вони можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контролюється опосередковано, через міжнародний інституцій-ний механізм. Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-правових відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава. Особливості суб'єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фактом виникнення, а міжнародна організація — за укладенням установчого договору), юридичну природу, обсяг правосуб'єктності. Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів міжнародного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжнародного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будується на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини інституту міжнародної правосуб'єктності можуть складатися як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю. Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бути здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права, які створені головним чином завдяки міжнародним угодам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми міжнародного права; г) мати самостійний міжнародно-правовий статус, у силу їх доктринального оформлення можуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договірного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжнародного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самовизначення, на основі якого велась ця боротьба, було вироблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу. Визнання здатності створювати норми права як властивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливостей міжнародного права. У загальній теорії права, у внутрішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосуб'єктність решти учасників правовідносин було б поставлено під сумнів. Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Може йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реалізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держави є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом наповнення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай. Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізовувати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інтереси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнародного права відображені характер та обсяг міжнародної правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або законними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юридичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчастіше так воно і є) різний правовий статус. Сказане закріплено як прецедент у сучасному міжнародному праві. У консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обов'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав». Інститут міжнародної правосуб'єктності. Інститут міжнародної правосуб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними нормами внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний правопорядок у цілому. Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть висловлювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основними принципами міжнародного права», які також докт-ринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної правосуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін). Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єктності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-тикою функціонування системи міжнародного права. Запропонована структура галузі «право міжнародної правосуб'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поставало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єктності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь). До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосуб'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта міжнародного права». На користь цієї пропозиції висловлювалися лише два аргументи: а) особлива роль держави в системі міжнародно-правового регулювання та б) сукупність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права. До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» належали й такі інститути, як «інститут визнання», «інститут правонаступництва» та ін. Більшість теоретиків і практиків під «правом міжнародної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного міжнародного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юридичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, вимоги до суб'єктів міжнародного права, функції, структура, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо. Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єктності, складають інститут, спільний для всього міжнародного права. За своєю структурою цей інститут поділяється на групу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його суб'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обов'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнародної правосуб'єктності. Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо визначають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юридичні обов'язки. Норми, які визначають загальні юридичні права суб'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнародного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання. У структурі норм, які формулюють право, що визначає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири основні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повному обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право частково здійснювати дозволені дії. Як правило, договірно-правові джерела не формулюють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки. Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати право вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох варіантів: потенційно визначеного права вимагати і потенційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти характеризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки. Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права на позитивні дії. По-перше, в самому комплексі таких норм розрізняються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор- мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність суб'єкта міжнародного права. По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, становить досить складний комплекс норм із власною внутрішньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права, помітно вирізняються ті, шо надають певним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу. У підгрупі норм, що визначають секундарну (додаткову) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціалізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зустрічних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін. Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав суб'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окремий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на домагання. На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають право на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими нормами виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх формування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці норми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу. Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок активної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо- ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — складна підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм. Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'язок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх застосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то можна виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин. Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжнародно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються негативної відповідальності, та підгрупу норм, які допускають абсолютну відповідальність, матеріальну і нематеріальну, політичну та моральну відповідальність, форми відповідальності та ін. Важливо мати на увазі, що це не довільна класифікація одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші сукупності спеціалізованих нормативних комплексів, які закріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонування суб'єкта міжнародного права. Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому. В сучасному міжнародному праві норми, що складають інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують функцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права; 3) вони є визначальником методу правового регулювання; 4) вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права загальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю. Центральними в структурі інституту міжнародної правосуб'єктності є комплекси норм, які визначають право- здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжнародного права. Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність самостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздатність — то є здатність нести відповідальність за правопорушення. Специфіка норм міжнародного права, які закріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм закріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної дієздатності, а й виступають за обсягом та кількістю значною більшістю. Інша група норм прямо пов'язує правоздатність суб'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особливо, опосередкований зв'язок правоздатності й делікто-здатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності також властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосередньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументовано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжнародну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій. Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздатність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної правосуб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній і фізичних осіб. Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздатність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосуються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-вило, це норми-принципи, або норми загального, універсального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву делік-тоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють де-ліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ватикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) норми, що стосуються небезпечних міжнаро
|
