Класифікація суб’єктів міжнародного публічного права.

Основні риси та особливості. Аналіз суб'єктів міжнародно­го права, які функціонува­ли в різні історичні епохи, засвідчує, що для більшості з них не властивий суверенітет. Виводити міжнародну пра-восуб'єктність на основі суверенітету означає звужувати коло суб'єктів міжнародного права. Лише в останні сто­ліття держави (і далеко не всі) підпадають під це поняття. Суверенітет можна взяти за критерій певної класифікації суб'єктів міжнародного права, але некоректно виводити з нього сутність правосуб'єктності.

Основою, джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнарод­не співробітництво учасників міжнародних відносин. Са­ме в нормах міжнародного права можна виявити особли­вості міжнародної правосуб'єктності, носіїв міжнародних прав та обов'язків, риси, повноваження учасника міжна­родних відносин як суб'єкта міжнародного права та ін. Міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єктів між­народних відносин — визнана і визначена нормами між­народного права.

Твердження «суверенітет — невід'ємна властивість су­б'єкта міжнародного права» виключно доктринальне. На сьогодні не існує жодного міжнародно-правового акта, який закріплював би ці роль та місце суверенітету в між­народно-правовій суб'єктності. Достовірно як те, що при­хильники концепції «суверенітет — основа правосуб'єкт­ності» захищали цю тезу здебільшого для відстоювання міжнародної правосуб'єктності держави, так і те, що шу­кати міжнародно-правові акти для міжнародно-правової суб'єктності марно, бо майже весь цей інститут міжна­родного права створений і функціонує завдяки звичаєвим нормам. Але, по-перше, послідовники цієї концепції час­то обстоювали своє гасло, аби довести, що тільки держа­ва є суб'єктом міжнародного права. Це суперечило прак­тиці міжнародно-правових відносин, учасниками якої бу­ли й інші суб'єкти права. Крім того, апологети вказаної концепції були непослідовними, бо, як правило, обстою- вали правосуб'єктність усіх держав без винятку. Як ствер­джувалося, найправильнішим є твердження, згідно з яким висновок про правосуб'єктність держави доцільно робити з факту існування самої держави. Але в той час, коли ця концепція створювалася (перша половина XX ст.), у світі було більше залежних держав (тобто позбавлених сувере­нітету), ніж незалежних. Отже, концепція «суверенітет — основа міжнародної правосуб'єктності» несла на собі ще й реакційне навантаження, тобто фактично закріплювала ситуацію «правосуб'єктність для обраних».

По-друге, джерелом інституту міжнародної правосуб'єкт­ності дійсно є здебільшого міжнародно-правові звичаї. Тому у визнанні міжнародно-правової суб'єктності учасника між­народних відносин бажано посилатися хоча б на звичай, а не на opinio juris sive necessitatis. Opinio juris, будучи лише еле­ментом звичаю, не може замінити його в цілому.

Аналіз основ міжнародної правосуб'єктності, станов­лення, розвиток та зникнення окремих суб'єктів міжна­родного права, здійснення ними правоздатності, дієздат­ності і деліктоздатності засвідчує, що коло суб'єктів, їхні права та обов'язки підвладні впливу закономірностей, які діють на них (суб'єктів) через міжнародні відносини та міжнародне право.

В період піднесення національно-визвольної бороть­би на Заході була популярною така теза: «Наявні суб'єкти міжнародного права вільні в перетворенні будь-якого об'єкта міжнародного права на його суб'єкт і створювати нові суб'єкти міжнародного права за власним бажанням» (Дж. Шварценбергер). Національно-визвольній боротьбі це не допомогло, але сутність міжнародної правосуб'єкт­ності заплутало. Інституту міжнародної правосуб'єктності менше, ніж будь-якому іншому інституту міжнародного права (хоча б через його «конституційне» становище в системі міжнародного права) властиві волюнтаризм і до­вільність рішень.

Саме держави (в силу їх місця та ролі в міжнародних відносинах і статусу в міжнародному праві) сьогодні виз­наються основними, типовими, загальновизнаними су­б'єктами міжнародного права. Міжнародну правосуб'єкт­ність держави ще називають фактичною завдяки дії нор­ми: виникнення держави — юридичний факт, який запо­чатковує її правосуб'єктність.

Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не ство­рюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати ін­ших суб'єктів міжнародного права через укладення міжна­родних договорів. Завдяки зазначеним властивостям дер­жав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають пер­винною.

Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Во­ни можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контро­люється опосередковано, через міжнародний інституцій-ний механізм.

Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-право­вих відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава.

Особливості суб'єктів міжнародного права можна ви­явити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фак­том виникнення, а міжнародна організація — за укладен­ням установчого договору), юридичну природу, обсяг пра­восуб'єктності.

Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів між­народного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжна­родного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будуєть­ся на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини ін­ституту міжнародної правосуб'єктності можуть складати­ся як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з право­здатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю.

Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бу­ти здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права, які створені головним чином завдяки міжнародним уго­дам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми між­народного права; г) мати самостійний міжнародно-пра­вовий статус, у силу їх доктринального оформлення мо­жуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договір­ного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжна­родного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самови­значення, на основі якого велась ця боротьба, було ви­роблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу.

Визнання здатності створювати норми права як влас­тивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливос­тей міжнародного права. У загальній теорії права, у внут­рішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосу­б'єктність решти учасників правовідносин було б постав­лено під сумнів.

Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Мо­же йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реа­лізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держа­ви є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом напов­нення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай.

Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізову­вати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інте­реси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнарод­ного права відображені характер та обсяг міжнародної правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або закон­ними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юри­дичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчас­тіше так воно і є) різний правовий статус.

Сказане закріплено як прецедент у сучасному між­народному праві. У консультативному висновку Міжна­родного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обо­в'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню приро­ду або обсяг їхніх прав».

Інститут міжнародної правосуб'єктності. Інститут міжнародної право­суб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними норма­ми внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний пра­вопорядок у цілому.

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть вислов­лювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основ­ними принципами міжнародного права», які також докт-ринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної пра­восуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін).

Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єкт­ності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-тикою функціонування системи міжнародного права. За­пропонована структура галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поста­вало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єкт­ності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь).

До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта між­народного права». На користь цієї пропозиції вислов­лювалися лише два аргументи: а) особлива роль держа­ви в системі міжнародно-правового регулювання та б) су­купність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права.

До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» на­лежали й такі інститути, як «інститут визнання», «інсти­тут правонаступництва» та ін.

Більшість теоретиків і практиків під «правом міжна­родної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного між­народного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, ви­моги до суб'єктів міжнародного права, функції, структу­ра, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо.

Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єкт­ності, складають інститут, спільний для всього міжнарод­ного права.

За своєю структурою цей інститут поділяється на гру­пу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його су­б'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обо­в'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнарод­ної правосуб'єктності.

Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних право­відносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо виз­начають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права су­б'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнарод­ного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

У структурі норм, які формулюють право, що визна­чає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири ос­новні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повно­му обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право ча­стково здійснювати дозволені дії.

Як правило, договірно-правові джерела не формулю­ють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки.

Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати пра­во вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох ва­ріантів: потенційно визначеного права вимагати і потен­ційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти харак­теризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки.

Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного пра­ва на позитивні дії.

По-перше, в самому комплексі таких норм розрізня­ються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор-

мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність су­б'єкта міжнародного права.

По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, стано­вить досить складний комплекс норм із власною внутрі­шньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжна­родного права, помітно вирізняються ті, шо надають пев­ним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу.

У підгрупі норм, що визначають секундарну (додатко­ву) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціа­лізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зуст­річних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін.

Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав су­б'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окре­мий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на до­магання.

На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають пра­во на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими норма­ми виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх фор­мування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці нор­ми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'яз­ки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок актив­ної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо- ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — склад­на підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм.

Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'я­зок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-право­ву відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх за­стосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то мож­на виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин.

Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжна­родно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються не­гативної відповідальності, та підгрупу норм, які допуска­ють абсолютну відповідальність, матеріальну і нематері­альну, політичну та моральну відповідальність, форми від­повідальності та ін.

Важливо мати на увазі, що це не довільна класифіка­ція одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші су­купності спеціалізованих нормативних комплексів, які за­кріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонуван­ня суб'єкта міжнародного права.

Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому.

В сучасному міжнародному праві норми, що склада­ють інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують фун­кцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права; 3) вони є визначальником методу правового регу­лювання; 4) вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права за­гальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю.

Центральними в структурі інституту міжнародної пра­восуб'єктності є комплекси норм, які визначають право-

здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжна­родного права.

Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність са­мостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздат­ність — то є здатність нести відповідальність за правопо­рушення. Специфіка норм міжнародного права, які за­кріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм зак­ріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної діє­здатності, а й виступають за обсягом та кількістю знач­ною більшістю.

Інша група норм прямо пов'язує правоздатність су­б'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особ­ливо, опосередкований зв'язок правоздатності й делікто-здатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності та­кож властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосеред­ньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументо­вано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжна­родну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздат­ність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної право­суб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних ком­паній і фізичних осіб.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздат­ність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосу­ються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-вило, це норми-принципи, або норми загального, універ­сального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву делік-тоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють де-ліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ва­тикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) нор­ми, що стосуються небезпечних міжнаро