Доктрина міжнародного права та праці видатних юристів – міжнародників як джерело міжнародного права.

Із зародженням науки міжна­родного права доктрини між­народного права відігравали значну роль у формуванні та розвитку цієї правової системи. Незаперечний авторитет у практиків міжнародного права, іноді навіть вищий, аніж норми позитивного міжнародного права, мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення Ірнерія, Фран­циска Аккурсія, Бартола, Балда і сьогодні цитуються як джерела міжнародного права раннього середньовіччя. Се­редньовічні проекти вічного миру Генріха IV — Сюллі, Іржі Подебрада, Христини Шзанської та ін. нині згаду­ються в історії міжнародного права як невикористані його джерела.

Незаперечним фактом є те, шо праці Гуго Гроція, Альберіко Джентілі, Франциско Суареса, Франциско Віт-торіа та інших родоначальників міжнародного права мали незаперечний авторитет для практиків, і ними часто ке­рувалися у вирішенні міжнародних проблем: регулюванні міждержавних відносин, тлумаченні норм міжнародного права, в ході судових рішень тощо.

Починаючи з І. Бентама, який здійснив проект ко­дифікації міжнародного права 1808 p., вчені в галузі між­народного права пробують здійснити неофіційну науко­ву кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби вияв­ляються настільки вдалими, шо такі кодекси держави ви­користовували у власній практиці міждержавних відно­син. Так, наприклад, значної популярності у практиків міжнародного права набула праця швейцарського про­фесора І. К. Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілі­зованих держав, викладене у вигляді кодексу» (1868). її авторитет був настільки незаперечним, що вона була до­сить оперативно перевидана грецькою, російською, іс­панською, французькою, китайською мовами, тобто ос­новними мовами міжнародного спілкування того періоду.

Наслідуючи І. К. Блюнчлі, 1872 р. видає власний ко­декс американець Д. Філд, який мав авторитет не тільки у міжнародників-практиків, а й у військових. Трохи рані­ше, 1861 p., свій кодекс міжнародного права запропону­вав австрієць А. Домін-Петрушевич. Неабиякий успіх ма­ла також праця італійця П. Фіоре «Кодифіковане між­народне право» (1890) та ін.

Але пізніші публікації: «Закон націй» (1900) француза Дюплессі, «Кодифікація приватного і публічного міжнарод­ного права» (1901) шведа Клеєна, «Новий кодекс міжна­родного права» (1910) канадця Унтерносціа, «Кодифікація міжнародного права» (1912) бразильців Пессоа і Перейри, а також кодекс міжнародного права мексиканця Козентіні (1937) не тільки не мали успіху їхніх попередників, а й по­сіяли сумнів у можливостях окремих науковців привести міжнародне право в систему норм, які держави у своїй практиці визнали б юридично обов'язковими.

Натомість популярність завойовує ідея, яку пропагу­вали українські вчені щодо кодифікації норм міжнарод­ного права: створення колективів провідних науковців, які б розробляли кодекси міжнародного права для потреб дер жав. Наприкінці XIX ст. цій ідеї присвятили свої праці професор Харківського університету В. П. Даневський («Думка про кодифікацію міжнародного права», 1879), професор Київського університету В. А. Незабитовський («Новійщі проекти міжнародного статуту», 1880), доцент Київського університету М. Кантакузін-Сперанський та ін.

Особливо плідною в цьому напрямі була діяльність професора Харківського університету Д. 1. Каченовсько -го. Аналізуючи величезну кількість наукових праць і пер­шоджерел з питань міжнародного права, він доходить вис­новку про необхідність кодифікаційної обробки міжна­родного права і складання відповідного систематичного курсу силами провідних науковців з різних країн. Учений виклав свої міркування на засіданні Лондонського юри­дичного товариства, де виступив у середині 1859 р. з до­повіддю: «Про сучасний стан науки міжнародного права». Пізніше вийшла і стаття на цю тему.

Ідею було схвалено провідними вченими Європи (І. К. Блюнчлі, Ф. фон Гольцендорфом та ін.), і невдовзі приступили до її реалізації. На жаль, Д. І. Каченовський (1827—1872) не дожив до її завершення. В 1873 р. було створено Інститут міжнародного права і завдяки зусиллям 17 провідних спеціалістів з різних країн було видано фун­даментальну працю з курсу міжнародного права за редак­цією Ф. Гольцендорфа.

На початку XX ст. Д. Б. Мур за допомогою Держде­партаменту США видає систематичний збір американсь­ких міжнародно-правових актів та дипломатичного лис­тування «Дігести міжнародного права» у восьми томах.

Така діяльність учених-міжнародників сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст. почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків міжнародного права (Дж. Швар-ценбергер) настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, що почав стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків.

Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як засіб встановлення на­явності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів. Коли ж держава та міжнародні організації почали широко публікувати міжна родно-правові документи, державні акти, дипломатичні дже­рела, рішення міжнародних організацій тощо, до доктрини як засобу встановлення норми вдаються дедалі менше.

На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи, відповідні комітети міждержавних організацій.

Як зазначалося в доповіді підкомітету з питань відпо­відальності держав Комітету експертів з питань прогре­сивної кодифікації міжнародного права Ліги Націй (1927), доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного права, щоб сприяти по­легшенню їх формування. Сама по собі вона не має юри­дичної обов'язковості. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, шо суд зобов'язаний вирішувати пе­редані йому спори на основі міжнародного права і засто­совувати доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався.

Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ус­кладнилися, що без їх належного наукового аналізу не­можливо сформувати відповідні норми міжнародно-пра­вового регулювання. Досвід провідних науковців світу ши­роко використовується в діяльності Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного права.

 

1. Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права

 

Поняття суб’єкта міжнародного права нерозривно пов’язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб’єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб’єкта національного (внутрішньодержавного) права.

 

В основі загальнотеоретичного визначення суб’єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб’єктами права визнаються усі носії прав і обов’язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб’єктів. Ця концепція ґрунтується на тезі про те, що основною властивістю суб’єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій та незалежної реалізації своїх прав і обов’язків, в т.ч. і здатність спільно з іншими суб’єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

 

Суб’єкт міжнародного права – це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов’язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

 

При такому підході до числа суб’єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи – держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб’єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов’язками. Наразі до кола суб’єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого – транснаціональна корпорація.

 

З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язане і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

 

Міжнародна правосуб’єктність – це якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти міжнародними правами та обов’язками.

 

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб’єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б стояли над суб’єктами і встановлювали для них загальнообов’язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб’єкти міжнародного права, і лише тільки вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб’єктність матиме деякі елементи, не властиві правосуб’єктності у національному праві. До елементів міжнародної правосуб’єктності слід відносити:

· здатність бути носієм міжнародних прав і обов’язків (міжнародна правоздатність);

· здатність своїми набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов’язки (міжнародна дієздатність);

· здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії (міжнародна деліктоздатність);

· здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

· здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

 

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб’єктності в цілому, а останні два – лише міжнародній правосуб’єктності. За загальним правилом будь-який суб’єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, хоча інколи ці елементи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

 

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов’язки, які складають зміст міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

 

· загальні міжнародні права та обов’язки, властиві усім суб’єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов’язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов’язок поважати прав інших суб’єктів і т.п.;

 

· видові міжнародні права та обов’язки, властиві суб’єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб’єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

 

· індивідуальні міжнародні права та обов’язки, якими наділяється конкретний суб’єкт міжнародного права. Зазвичай, такі права та обов’язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій. Наприклад, відповідно до ст. ІІІ Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов’язана приймати над своєю територією спостережні польоти у відповідності з положеннями цього Договору. Зазначений обов’язок є прикладом індивідуального обов’язку держави, який вона приймає, приєднавшись до договору.

 

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб’єктів міжнародного права:

 

1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права. Такими суб’єктами є держави, а за деяких умов – і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та намагаються утворити власні форми державності. Первинні суб’єкти ніким не створюються, вони виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки;

 

2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів;

 

3) специфічні суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше виняток, ніж правило. Крім того, такі суб’єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії, транснаціональні корпорації, фізичні особи.

 

Крім названих груп суб’єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб’єкти міжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина – передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

 

Певною мірою до напівсуверенних суб’єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія. Відповідно до договору 1918 р. між Францією та Князівством Монако останнє зобов’язується „здійснювати свої суверенні права у повній відповідності з політичними, військовими, морськими та економічними інтересами Франції”. Франція також представляє інтереси Монако за кордоном. Аналогічна ситуація має місце і у відносинах між США та державами, які уклали угоди про вільну асоціацію з США (Республіка Маршалові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Палау та ін.). Ці угоди передбачають, що держави, які вступають у вільну асоціацію з США, повністю зберігають свій суверенітет, за винятком питань оборони, які передаються до відання США. По суті в усіх цих випадках держава не перестає бути носієм суверенітету і не відчужує його, а лише добровільно передає частину суверенних повноважень іншій державі. Така передача має здійснюватися на основі міжнародного договору і не суперечити основним принципам міжнародного права.

 

 

2. Міжнародна правосуб’єктність націй та народів

 

В основі міжнародної правосуб’єктності націй та народів лежить принцип права націй на самовизначення, закріплений Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р. У сучасному міжнародному праві поняття “нація” і “народ” розглядаються як тотожні. Слід розуміти, що нація (народ) – це не арифметична сукупність населення якої-небудь території, це історично сформована економічна, політична та духовно-культурна спільнота, що усвідомлює свою єдність. У багатьох випадках нація (народ) характеризується мовною та релігійною єдністю, проте часто такі ознаки можуть бути відсутніми.

 

У науці сформувалося два основних погляди на міжнародну правосуб’єктність народів.

 

Згідно з теорією плюралістичної демократії народ розглядається як основний носій суверенітету, а тому будь-який народ завжди є суб’єктом міжнародного права. Поки держава ефективно здійснює владу і відповідає потребам народу, його правосуб’єктність немовби “спить”, інтереси народу в міжнародних правовідносинах представляє держава. Коли ж влада перестає задовольняти інтереси народу, він піднімає повстання і починає самостійно реалізовувати належну йому міжнародну правосуб’єктність. Проте, такий підхід через ризик посилення сепаратизму несе в собі істотну загрозу світовому правопорядку, і тому широкою підтримкою та визнанням не користується.

 

Загальновизнаним є інший підхід, згідно з яким не кожна нація (народ) можуть розглядатися як суб’єкти міжнародного права. Нація (народ), які мають власну державу не розглядаються як суб’єкти міжнародного права, міжнародною правосуб’єктністю наділяється лише відповідна держава. Тільки нації або народи, що борються за своє звільнення, створили певні владні структури, об’єднані певним владним центром, що здатний виступати від імені нації або народу, можуть претендувати на статус суб’єкта міжнародного права. Фактично такими структурами є озброєні загони, що мають єдине командування, яке одночасно здійснює і політичне керівництво. Подібна ж ситуація має місце і тоді, коли народ не має власної держави, проживає на території іншої як національна меншість і намагається вийти зі складу цієї держави та створити власну, натикаючись при цьому на протидію. До моменту отримання незалежності, створення власної держави народ, що знаходиться у стані збройної боротьби за незалежність, може визнаватися суб’єктом міжнародного права. Представником такого народу у міжнародних відносинах виступають органи національно-визвольного руху. Такі час від часу часто наділяються правами спостерігача у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

 

У ряді міжнародних документів, котрі розкривають зміст принципу рівноправ’я та самовизначення народів (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.), вказується, що цей принцип не повинен тлумачитися на шкоду територіальній цілісності та політичній єдності держав, якщо вони забезпечують представництво всіх прошарків населення в органах державної влади без будь-якої дискримінації. У практиці ООН право на відділення визнається:

 

· за народами колоній та інших залежних територій, котрі не мають власного управління;

 

· за народами, що проживають на територіях, які за конституцією держави мають право на відокремлення;

 

· за народами, котрі проживають у державі, яка не додержується принципів рівноправ’я націй (народів) та їх права на самовизначення.

 

У таких випадках народи, що ведуть збройну боротьбу за відокремлення вправі безумовно претендувати на визнання їх суб’єктами міжнародного права.

 

3. Міжнародна правосуб’єктність держав

 

Держава є історично першим і основним суб’єктом міжнародного права. З точки зору міжнародної правосуб’єктності держава розглядається як сукупність трьох елементів – населення, суверенної влади та території. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

 

Абсолютного суверенітету в сучасному світі бути не може, оскільки всі держави взаємопов’язані, взаємозалежні і ця залежність постійно зростає. Сучасне міжнародне право обмежує суверенітет держав у двох основних сферах: у сфері охорони світового правопорядку, забороняючи агресію, та в сфері прав людини, визначаючи, що вони не є виключно внутрішньою компетенцією держави. Крім того, будь-яка держава може реалізовувати свої суверенні права лише в тих межах, в яких вони не порушують суверенних прав інших держав.

 

Міжнародна правосуб’єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на собі обов’язки. Проте названі вище випадки обмеження державного суверенітету призводять до того, що міжнародна правосуб’єктність держав має певні рамки.

 

Важливим елементом міжнародної правосуб’єктності держави є її імунітет, що витікає з принципу суверенної рівності держав.

 

Міжнародний імунітет держави означає непідсудність держави як учасника міжнародних відносин суду іншої держави.

 

Єдиного підходу до визначення змісту міжнародного імунітету держави. В цілому можна говорити про такі основні концепції міжнародного імунітету держави:

 

1) концепція абсолютного міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції держава ні за яких умов і ні в яких відносинах не може бути підсудною іноземному судові. Виникнення такого розуміння міжнародного імунітету держави ще в стародавні часи було зумовлено необхідністю забезпечувати діяльність посольства однієї держави на території іншою. Тому імунітет держави був абсолютним, поширюючись на будь-яку діяльність та будь-яку власність держави. Пізніше розширення приватноправової діяльності держави (зовнішньої торгівлі, придбання робіт та послуг, нерухомості тощо) призвело до зародження ідей про неприйнятність абсолютного імунітету держави;

 

2) концепція обмеженого функціонального міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції імунітет держави обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як суверенний носій публічної влади (jure imperii). У правовідносинах комерційного характеру (jure gestionis) вона не наділяється імунітетом, оскільки контрагенти держави, в т.ч. юридичні та фізичні особи не можуть бути позбавлені правового захисту. У цих відносинах контрагентом держави, як правило, особою приватного права, може бути пред’явлено позов, що розглядатиметься судом іноземної держави

 

3) концепція обмеженого розщепленого міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції держава зберігає імунітет навіть у приватних відносинах, якщо добровільно від нього не відмовиться. Ця концепція тісно пов’язана з попередньою, однак якщо згідно з концепцією обмеженого функціонального імунітету підставою для обмеження міжнародного імунітету держави є факт її участі у приватноправових відносинах, то згідно з концепцією обмеженого розщепленого імунітету такою підставою може бути лише чітка формальна згода держави на обмеження її імунітету.

 

У сучасному міжнародному праві жодна з цих концепцій не знайшла повної підтримки. Довгий час концепцію абсолютного імунітету відстоювали СРСР, КНР та інші соціалістичні країни, однак згодом у соціалістичних країнах більшої підтримки здобула концепція обмеженого розщепленого імунітету.

 

Після другої світової війни значна кількість держав (Великобританія, США, Канада, ПАР, Сінгапур та ін.) повною мірою закріпили основні положення концепції обмеженого функціонального імунітету у своєму законодавстві. У ФРН та деяких інших державах ці положення були зафіксовані судовими рішеннями. Ключовим у цьому відношенні став прецедент у справі “Eckert International, Inc. v Government of the Sovereign Democratic Republic of Fiji” (Окружний суд США, 1993), у якій суд вказав, що необхідно розрізняти публічні акти держави, що здійснюються в рамках суверенітету держави і охоплюються її імунітетом, та приватні акти держави як учасника ринкових відносин, що не можуть охоплюватися міжнародним імунітетом держави.

 

На позиціях концепції обмеженого функціонального імунітету ґрунтується і Європейська конвенції про імунітет держав 1972 р. Ця Конвенція містить досить широкий перелік випадків, в яких імунітет держави не забезпечується. До них, наприклад, відносяться спори, що стосуються:

 

· трудового договору, укладеного між державою та фізичною особою, який підлягає виконанню на території країни суду, за винятком випадків, коли особа є громадянином держави-відповідача або не має громадянства чи звичайного місця проживання в країні суду;

 

· патенту на винахід, промисловий зразок, товарний знак, фірмове найменування чи іншого аналогічного права, стосовно якого в державі суду було подано або зареєстровано заявку, або яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником або власником; у разі недотримання державою такого права, яке належить третій особі, в країні суду, в якій воно охороняється;

 

· зобов’язань держави стосовно нерухомості, яка перебуває на території країни суду;

 

· прав держави на рухоме або нерухоме майно, які виникли на підставі спадкування, дарування;

 

· відшкодування у зв’язку із заподіянням тілесних ушкоджень або матеріальної шкоди, спричинених фактом, який мав місце на території країни суду, і особа, яка заподіяла шкоду, перебувала там на цей момент. Конвенція вимагає у таких випадках наявності тісної прив’язки як самого делікту, так і його наслідків до території країни суду.

 

Міжнародним імунітетом наділяються самі держави, її органи та державна власність, безпосередньо спрямована на виконання адміністративно-політичних функцій. Комерційні організації, в т.ч. і такі, що перебувають у державній власності таким імунітетом наділятися на можуть.

 

Залежно від змісту розрізняють такі види міжнародного імунітету держави:

 

1) судовий імунітет, відповідно до якого держава не може бути притягнута до суду іншої держави і якості відповідача;

 

2) імунітет від попереднього забезпечення позову, відповідно до якого майно держави не може бути піддане заходам попереднього забезпечення позову, наприклад, на нього не може бути накладено арешт;

 

3) імунітет від примусового виконання судового рішення, відповідно до якого ні сама держава, ні її майно не може бути піддано заходам примусового виконання іноземного судового чи арбітражного рішення.

 

Слід зауважити, що ці види міжнародного імунітету держави не співпадають між собою, і можуть мати місце випадки, коли, наприклад, держава не має судового імунітету, проте має імунітет від примусового виконання судового рішення. При цьому іноземний суд може притягти державу до участі у справі в якості відповідача, але судове рішення цією державою може бути виконане лише у добровільному порядку.

 

Починаючи з 30-х років ХХ ст. у міжнародному праві виникає і розвивається концепція прав і обов’язків держав. Згідно з цією концепцією при розгляді міжнародної правосуб’єктності основна увага приділяється саме комплексу прав та обов’язків держави. При цьому найважливіші права та обов’язки держави знаходяться в нерозривній єдності і виводяться з основних принципів міжнародного права.

 

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки. Не зважаючи на те, що подібне положення повністю відповідає основним принципам міжнародного права, перш за все принципу суверенної рівності держав, воно і досі остаточно не реалізоване. Так, найважливіші рішення в системі ООН приймаються Радою Безпеки, до складу якої входять п’ять постійних членів з правом вето (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) та десять непостійних членів без права вето. Інші держави практично усунуті від процесу прийняття рішень Радою Безпеки ООН.

 

Загальновизнаного вичерпного переліку прав та обов’язків держави в сучасному міжнародному праві не існує. Ще наприкінці 40-х років Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити проект декларації про права та обов’язки держав, однак ця декларація так і не була прийнята через спротив найбільших держав, зокрема, США, Великобританії, Франції. Певною мірою ця проблема була пом’якшена у зв’язку з прийняттям у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р., однак питання про основні політичні та оборонні права і обов’язки держав і досі міжнародним правом регламентується недостатньо.

 

Не зважаючи на це, можна виділити такі основні права держав: право на суверенну рівність з іншими державами, на незалежність, на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів), на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу, право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених, мати відносини з іншими державами, підтримувати дипломатичні стосунки, укладати міжнародні угоди, захищати свою правосуб’єктність тощо.

 

До основних обов’язків можна віднести такі: поважати суверенітет інших держав, утримуватися від втручання в їх внутрішні справи, поважати права людини та права народів на самовизначення, вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом, виконувати взяті на собі міжнародні зобов’язання і т. ін.

 

З позицій міжнародної правосуб’єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

 

Унітарна держава вважається суб’єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб’єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

 

В Європі основоположним документом, який стосується транскордонного співробітництва, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. (Україна приєдналася до цієї Конвенції у 1993 р.). В Україні питання транскордонного співробітництва регулюються також Законом України від 24.06.2004 р. “Про транскордонне співробітництво”. Відповідно до цього Закону транскордонним співробітництвом вважаються спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Ці суб’єкти можуть укладати угоди про транскордонне співробітництво, однак ці угоди в жодному випадку не визнаються міжнародними договорами і не призводять до виникнення міжнародних прав та обов’язків відповідних держав.

 

Федерація також розглядається як єдиний суб’єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб’єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб’єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

 

У більшості випадків суб’єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що “перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу”. З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

 

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об’єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб’єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб’єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об’єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958-1961 рр. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб’єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб’єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776-1787 рр., Німеччина 1815-1866 рр., Швейцарія 1818-1848 рр.

 

4. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав

 

Проблема міжнародно-правового визнання виникає тоді, коли постає питання про появу нової держави як суб’єкта міжнародного права. Історично відпрацьовані різні політико-правові процедури включення держави в сферу міжнародних правовідносин. Необхідність їх вибору пов’язана з наявністю різних моделей утворення нових держав – появою нової держави в результаті соціальної революції, реалізації права народу на самовизначення, об’єднання держав (США, Єгипет та Сирія), виділення держави із складу існуючої (держава Бангладеш утворилася у 1971 р. шляхом виділення з Пакистану), розпаду держав тощо.

 

Міжнародно-правове визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона чи прямо опосередковано виражає свою готовність вступити у політико-правові відносини з іншою державою чи іншим суб’єктом міжнародного права.

 

Існує дві основні теорії міжнародно-правового визнання – конститутивна та декларативна. Конститутивна теорія виникла в ХІХ ст. як протидія створенню нових держав, отриманню колоніями незалежності від метрополій. Вона наділяє акт визнан