Тема 3. Джерела міжнародного права7. Поняття джерел міжнародного права. Процес створення норм міжнародного права.
Джерело міжнародного права – це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суд'ектів міжнародного права.
Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.
Оскільки міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.
У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення. Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.
До основних положень цієї теорії належать наступні посилання: — процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового; — зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.
Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер: — конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу; — співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому; — у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних; — у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні.
Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.
У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи: 1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки; 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.
Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.
На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи. У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.
Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи: 1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження; 2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі; 3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.
Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільність, ефективність і обов'язковість. Міжнародний договір як основне джерело міжнародного права.
Міжнародний договір с універсальним джерелом міжнародного права тому, що юридична сила його випливає із загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела, яким є наприклад, статут для правосуб'єктності міжнародної організації. Основні вимога до міжнародних договорів як джерела міжнародного права: 1. Бути об'єктивно правомірним. 2. Бути укладеним у відповідності з: а) принципами й нормами сучасного міжнародного права: б) нормами права міжнародних договорів: в) законодавством держав у частині, шо стосується процедури укладення міжнародних договорів. 3. Реалізовуватись у відповідності з принципами і нормами міжнародного права й положеннями самого договору. 4. Повинен надавати права "покладати обов'язки на суб'єктів міжнародного права. 5. Повинен регулювати відносини, які попадають під об'єкт міжнародно-правового регулювання та ін. На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права формально не мають чіткого співпідпорядкування. Разом із тим. міжнародному праву властиві пріоритетиджерел. Так. Статут 00Н є найбільш авторитетним утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер. Усі договори, які суперечать йому, є недійсними. Договори, які містять імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, шо формулюють диспозитивні норми.
Визнається пріоритет джерел: 1.
Пріоритетність міжнародних договорів залежить від: - простору дії; - часу дії; - часу укладення договору (принцип Іех розтегіог дего^атргіогі)-, - характеру норм <імперативні норми мають перевагу перед диспозитивнимиу; - змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними):
Джерела міжнародного права є його головною складовою, а тому цілком закономірно, що зміна поглядів на них часто була наслідком зміни поглядів на міжнародне право, і навпаки. Багато в чому історія розвитку науки міжнародного права зводилася насамперед до історії становлення і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього поняття. Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з'являлися, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішення вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права). В одних історичних періодах міжнародного права пев- не його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного договору, генеза юридичного значення рішень міждержавних організацій). Не всі джерела міжнародного права функціонували в чітко визначених формах, що давало підставу багатьом дослідникам «домислювати» нові джерела або не визнавати тих, які не зовсім чітко проявлялися у функціонуванні цієї складної юридичної системи. Міжнародне право розвивалося в річищі двох категоричних тверджень щодо його джерел: а) термін «джерело міжнародного права» є надуманим, двозначним і розпливчастим. Уживати його в системі, де приймаються обов'язкові рішення, небезпечно насамперед для функціонування самої системи; б) джерело міжнародного права — це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми. Прихильники останнього твердження намагалися розробити певну класифікацію джерел міжнародного права. Але вона була відірваною від самого міжнародного права і, як правило, малопридатною насамперед для розуміння, що є джерелом цієї системи права. Під джерелами міжнародного права мали на увазі: природу, божественність, розумних старійшин, ідею справедливості, розум, природу людини, мораль тощо. До джерел міжнародного права відносили: традиції, звичаї, звички, правосвідомість народів, основні вимоги поведінки, божі заповіді, зручність, раціональні принципи справедливості, необхідність, первісну норму, що не підлягає доведенню, логічні висновки раціональної поведінки тощо. Джерелами міжнародного права вважали також закони держав, імператив: стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, міжнародні договори, дипломатичне листування, принцип pacta sunt servanda, консенсус держав, будь-який акт, що змінює чинний міжнародний правопорядок, та ін. Існували погляди, згідно з якими джерелами міжнародного права є матеріальні, фізичні предмети, в яких зафіксовано міжнародні норми, міжнародно-правові правила поведінки: книжки, журнали, газети, листи, мікрофільми, комп'ютерне відтворення тексту ТОЩО. Серед прихильників англосаксонських доктрин міжнародного права висловлювалася думка про те, що джерелом міжнародного права є суддя або інша особа (дипломат, політичний, державний діяч), яка здатна приймати рішення, психологія судді, світогляд діячів, що приймають рішення, судові прецеденти, початкова думка, від якої можна простежити становлення норми міжнародного права, та ін. Виводилися норми міжнародного права з міжнародно-правових доктрин, загальних принципів права, принципів міжнародного права, резолюцій міжнародних організацій, односторонніх актів держав тощо. За такого розмаїття визначень джерел їхнім авторам часто було важко утриматися на власне міжнародно-правових позиціях. Іноді плутали термін «джерело міжнародного права» з джерелом міжнародно-правового зобов'язання та процесом створення норми міжнародного права. Тому прихильники численності джерел міжнародного права запропонували розділити їх на такі основні групи: а) формальні і матеріальні джерела; б) загальносоціальні та юридичні; в) прямі та опосередковані; г) обов'язкові і допоміжні; д) такі, що розкривають зміст та обов'язковість права, тощо. Поділ джерел міжнародного права на формальні і матеріальні є характерним для багатьох представників англосаксонського (Я. Броунлі, Дж. Фіцморіс, Дж. Старк та ін.) і радянського права (Є. О. Коровін, С. Б. Крилов, І. І. Лукашук, Ф. І. Кожевніков та ін.). Проте в тлумаченні їхнього змісту ці вчені принципово розходилися. Для англосаксонського напряму є характерною належність до матеріальних джерел міжнародного права «історичних» джерел, далеких, непрямих і таких, що «надихали» на появу норми міжнародного права. А до формальних джерел міжнародного права належать прямі, безпосередні та юридично обов'язкові джерела, правові процедури і методи створення норм міжнародного права. Представники радянської школи міжнародного права під матеріальними джерелами міжнародного права розуміли матеріальні умови життя суспільства. До формальних джерел вони відносили такі, в яких знаходять своє конкретне втілення норми права, насамперед міжнародні договори та міжнародні звичаї. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму теоретично-філософського узагальнення міжнародно-правових явищ) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний, наявний на даний час матеріал, з якого фахі-вець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм: 1) міжнародні угоди; 2) міжнародні звичаї; 3) рішення міжнародних судових та арбітражних інституцій; 4) доктрини міжнародного права; 5) рішення міжнародних органів та організацій. Така класифікація є своєрідним компромісом, до якого дійшли вчені після гострих дискусій з приводу визначення джерел міжнародного права. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено: «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані спорячими державами; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі». У міжнародно-правових доктринах зазначені джерела міжнародного права визнаються з певними застереженнями. Ряд науковців наполягає на поділі джерел права на головні (міжнародний договір та міжнародний звичай) і допоміжні (варіант: інші) джерела міжнародного права (рішення міжнародних організацій, рішення судових інституцій, доктрини міжнародного права). Особливу дискусію викликало питання про визнання джерелами міжнародного права загальних принципів права і визначення їхнього місця в запропонованій класифікації. В радянській науці вони або взагалі не визнавалися джерелами міжнародного права (І. І. Лукашук, Є. О. Коровін, Л. А. Алексідзе та ін.), або визнавалися такими, що мають значення лише як принципи міжнародного права (В. М. Корецькиий, Г. П. Жуков, М. М. Мінасян та ін.). Обидві точки зору фактично не приймають рішен-ня ст. 38 Міжнародного Суду ООН щодо загальних принципів права і вилучають їх із системи джерел сучасного міжнародного права. Після Другої світової війни радянські вчені робили активні спроби довести, що джерелом міжнародного права може бути національний закон (В. М. Дурденевський, С. Б. Крилов, Ф. 1. Кожевніков, Д. Б. Левін, В. 1. Лісовсь-кий, М. М. Мінасян). Проте більшість фахівців (І. І. Лу-кашук, Г. 1. Тункін, Ю. М. Колосов, С. В. Черниченко, В. І. Кузнецов, П. П. Лукін, Г. В. Ігнатенко, Д. 1. Фельдман, О. І. Тіунов, Г. I. Курдюков та ін.) категорично не прийняли такого твердження. Сьогодні як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній практично немає прихильників цієї концепції. За національним законодавством, як і за іншими засобами односторонньої дії (офіційні заяви глав держав та урядів, делегацій на міжнародних конференціях, спільні заяви держав тощо), визнається лише допоміжна роль у встановленні існуючих міжнародно-правових звичаїв. В односторонньому порядку можна здійснювати наміри щодо норми міжнародного права. Сутністю джерела міжнародного права є угода щонайменше двох суб'єктів права. Отже, джерело міжнародного права – це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового. Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права. У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення. Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права. До основних положень цієї теорії належать наступні посилання: — процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового; Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі: а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм; б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави; в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає; г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д. Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер: — у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних; — у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні. Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих. У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи: 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки. Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми. На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи. У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити. Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи: 3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки. Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.
|
