Класифікація основних алофонів голосних фонем

Голосний [а] – основний алофон фонеми /а/,нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття. При його вимові язик лежить на дні ротової порожнини в задній її частині. Подібну артикуляційну базу має небагато звуків української мови (задньоязикові приголосні). У зв’язку з цим /а/ у своєму головному вияві в сучасній українській літературній мові вимовляється будучи ізольованою, на початку слова, перед твердим приголосним [ атáка ], після задньоязикового приголосного перед твердим приголосним [ хáта ], [ ґáнок ], [ кáхл'і ] і под. Артикуляція [ а ] після м’якого приголосного характеризується дещо вищим підняттям спинки язика і просуванням уперед, наприклад: [ с'áду ], [ бур'áк ]. Подібно вимовляється варіант [ а ] і перед м’яким приголосним та між м’якими приголосними: [ тал'к ], [ мал'í;], [ хóд'ат' ], [ л'áл'ц'і ] і под.

Голосний [о] – основний алофон фонеми / о /, лабіалізований голосний заднього ряду, середнього підняття. Головний вияв фонеми /о/ в сучасній українській літературній мові простежується: а) коли /о/ вимовляється поза текстом; б) коли /о/ стоїть у ненаголошеній позиції після твердого приголосного; в) між твердими приголосними, коли в наступному складі немає голосного /у/. У таких випадках /о/ твориться струменем повітря у резонаторі, що характеризується піднятою в напрямі м’якого піднебіння задньою частиною спинки язика, вигнутою вниз серединою язика, легким заокругленням губ. В інших позиціях вимовляються позиційні варіанти /о/: коли поряд вимовляється м’який приголосний [ о ] дещо вищий і передніший; коли ж у наступному ненаголошеному складі вимовляється [у], то /о/ реалізується у варіанті [ о^у ]: [гóлуб] − [го^улýбка], [кóжа] − [ко^ужýх] і под. Такий варіант часом виступає і перед складом із наголошеним [ і ]: [со^уб’í], [то^уд'í] тощо.

Голосний [у] – основний алофон фонеми /у/,дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття. При творенні його задня частинка язика наближається до м’якого піднебіння, губи заокруглені й висунені вперед. Після м’яких приголосних /у/ зазнає акомодації: [лук] − [л'ук], [суд] − [с'удú].

Голосний [е] – основний алофон фонеми /е/,звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття. При творенні його спинка язика рівномірно заокруглена, а губи, хоч активної участі в артикуляції /е/ і не беруть, менш розтягнені (порівняно з /і/ чи /и/) і більш розтулені. Однак /е/ в сучасній українській літературній мові часто реалізується у закономірних варіантах [ е^и ] і [ и^е ], закритому [ ê;] тощо. Перші два варіанти простежуються у ненаголошених складах: український ненаголошений [ е ] майже нічим не відрізняється від ненаголошеного [и^е]: несе [не^исé] − неси [ни^есú].

Голосний [и] – основний алофон фонеми /и/, нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього підняття. Такою вимовою характеризується тільки наголошений [и]: [швúдко], [тúхо]. У ненаголошених позиціях /и/ реалізується в обниженому варіанті [и^е]. Ступінь обниження залежить від позиції ненаголошеного складу в слові та характеристики наступного голосного: перед складом з голосним [е] ненаголошений [и] вимовляється як [е^и]: мине [ме^инé], миленько [ме^илéн'ко]; перед складом з іншими голосними вимовляється [и^е]: минають [ми^енájут'], миліше [ми^ел'íше^и] тощо.

Голосний [і] –основний алофон фонеми /і/, нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття. При творенні /і/ язик усім своїм тілом піднімається вгору і висувається вперед, а отже, для проходження струменя повітря лишається невеликий простір між піднебінням і спинкою язика. Губи в цей час не заокруглюються. Так вимовляється голосний [і] у наголошеній позиції та будучи ізольованим. У ненаголошеній позиції здебільшого перед [j] чи [ǐ] у кінцевих складах такту та на початку слова в сучасній українській літературній мові вимовляється варіант [і^и], що характеризується обниженою артикуляцією, а отже, [і] наближається до [и]: [í^инколи^е], [сúн' і^иǐ] [46].

Фонологічний характер українських голосних [а], [о], [у], [е] ні в кого з дослідників не викликав сумніву. Це, безперечно, самостійні фонеми сучасної української мови, що протиставляються одна одній у всіх позиціях − на початку, в середині та в кінці слова. Щоправда, в деяких позиціях голосні в сучасній українській літературній мові трапляються дуже рідко. Найрідше вони вживаються в середині слів після голосних (переважно в словах іншомовного походження), дуже рідко також на початку слів, зокрема повнозначних.

Найвиразніше виступає протиставлення голосних фонем у позиції між приголосними: дати – доти – дути – де ти, там – том – тем – тім, сам – сом – сум – сім.

Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення їх поділяють на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяють на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у].