Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних звуків

Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом’якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).

Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними (лат. sоnоrе – звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу, наприклад: [р], [л], [н] тощо. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.

Класифікація за місцем творення звука ґрунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.

За участю активних мовних органів приголосні звуки поділяються передусімна губні, язикові і глоткові, або фарингальні. Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа – нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами. Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяютьсяна передньоязи­кові, середньоязикові та задньоязикові. Ці приголосні творяться при наближенні задньої частини спинки язика до заднього (м’якого) піднебіння. Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.

За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні. При вимові губно-губних звуків перепона на шляху видихуваного струменя повітря утворюється зближенням і змиканням нижньої губи з верхньою, а при утворенні губно-зубних − зближенням і змиканням нижньої губи з верхніми зубами.

Звук в в українській мові найчастіше є губно-губним приголосним, або білабіальним (у транскрипції його часто позначають буквою v: v'ін, v'іс'т') як губно-губний, тобто утворюваний верхньою і нижньою губами, в виступає перед усіма голосними крім і: wагá, wонá, wýхо, wедý, wир (орфограф. вага, вона, вухо, веду, вир).

Перед голосним і звук в може вимовлятися і як губно-губний, і як губно-зубний, тобто утворюваний нижньою губою і зубами: w'іл, w'ітер, v'іл, v'ітер (орфограф. віл, вітер).

В українській мові сонорний звук в у деяких позиціях змінюється на нескладовий у (ў), а саме:

а) на початку слова перед приголосними: ўчóра, ўдовá; (у цій позиції ў може подовжуватися до ступеня звичайного голосного у: учора, удова);

б) на кінці слова після голосного: леў, стаў, остріў;

в) у середині слова після голосного перед приголосним: прáўда, трáўка, в’іўторок.

Таку ж вимову має і звук, який історично розвинувся з давнього л і в у сучасній українській орфографії позначається буквою в: ходúў, виў, воўк, дóўго (орфограф. ходúв, вив, вовк, дóвго) із ходилъ, вилъ, дълго).

Класифікація приголосних за способом творення шуму враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.

За способом творення приголосні поділяють на зімкнені, щілинні й дрижачі. При вимові зімкнених органи артикуляції утворюють зімкнення, крізь яке проривається струмінь видихуваного повітря. Зімкнено-щілинні, тобто африкати (від лат. affricate − втирати), − це складні приголосні, що утворюються поєднанням проривного і фрикативного приголосного одного і того ж місця творення. Але африката − це не два поєднані між собою звуки, а один із складовою зімкнуто-щілинною артикуляцією. Зімкнута і щілинна вимови в ній органічно з’єднані, злиті. При вимові щілинних, або фрикативних (від лат. fricare − терти), звуків струмінь видихуваного повітря виходить крізь вузьку щілину, утворювану артикуляційними органами і треться об її стінку. Дрижачі звуки [р] і [р'] вимовляються за послідовного ритмічного утворення зімкнення і розімкнення зігнутим догори кінчиком язика й альвеолами.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м’якістю ). Палаталізація звуків, або пом’якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і -подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

Як слушно вважає С. Дорошенко, палаталізуються (пом’якшуються) всі приголосні звуки української мови, крім середньоязикового щілинного [й]. До нього не застосовується термін «палаталізований», а отже, і термін «пом’якшений», оскільки в його творенні підняття середньої частини язика до твердого піднебіння – не додаткова, а основна артикуляція. Тому строго термінологічно він не «палаталізований» (тобто той, що набуває пом’якшення внаслідок накладання на основну додаткової артикуляції), а «палатальний» і не «пом’якшений», а «м’який»[47].

Н. Тоцька поділяє м’які приголосні за ступенем вияву м’якості на три типи:

1) власне м’який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкається твердого піднебіння. У зв’язку з цим і -подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;

2) пом’якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і -подібна артикуляція є не основною, а додатковою: [д¢], [т'], [з'], [с'], [дз¢], [ц'], [л'], [н'], [р'];

3) напівпом’якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і -подібна артикуляція ослаблена: [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ш’], [дж’], [ч’], [г’], [х’], [к’], [ґ’] [48].

Подовження і подвоєння приголосних звуків. Термін «подовження» позначає довгі приголосні, що стоять у межах одної морфеми: волосся, піднісся, Руссю, знання, осінню, ссати, Ганна, а термін «подвоєння» – довгі приголосні, що з’явилися внаслідок збігу на межі двох морфем чи слів (у межах одного фонетичного слова): роззути, з зерном, роззява, стінний, осінній. Результатом і подовження, і подвоєння є один довгий звук.

У 30–60-ті роки XX ст. мовознавці вважали звуки, утворені шляхом подовження, окремими фонемами. Нині цей погляд спростовано. Найбільш прийнятним є такий поділ довгих звуків:

1) звуки, що поєднують дві однакові фонеми. До цієї групи належать усі випадки подовження, а також частина випадків подвоєння –коли на стику морфем збігаються дві однакові фонеми. Наприклад, у прикметнику осінній, утвореному від іменника осінь [ óс'ін' ], кінцева м’яка фонема твірної основи / н'/ збіглася з такою ж фонемою / н' /, що є суфіксом прикметника;

2) звуки, які поєднують дві різні фонеми. До цієї групи належать ті випадки подвоєння, у яких довгий звук утворюється у сучасній живій мові внаслідок повної суміжної регресивної асиміляції (уподібнення). Так, фонетичні слова з сіном, з жуком, з жінкою, з шумом, з шісткою починаються довгим звуком: [с':]іном, [ж:]уком, [ж’:]інкою, [ш:]умом, [ш’:]істкою [49].

3) звуки, що виникли історично внаслідок прогресивної асиміляції: суд'іjа > суд'jа > суд':а; жит'іjе > жит'jе > жит':а;

4) звуки, що поєднують дві однакові фонеми у словах іншомовного походження: ванна, вілла (будинок), пенні, бонна (вчителька-іноземка), панно, мадонна, булла (папська грамота), Бессарабія, Одіссей, Геннадій та ін.