Студопедия — Роман Коваль 2 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Роман Коваль 2 страница






На всіх дітей було 6 десятин землі.

“Селянський син, — писав про себе Яків Водяний, — зазнав гніту разом з моїм батьком од місцевого поміщика графа Бобринського. Вступив до партії с.-р. в році 1905. По підозрінню в приналежності до партії в 1906 році був адміні­стративно висланий в Чернігівську губернію, звідтіль відразу втік. Поселившись у Київі, працював активно на чолі бойо­вої дружини партії с.-р. та весною 1907 року був несподівано схвачений поліцією. Просидів у Лук’янівці 6 місяців, а восени того року висланий (на три роки — Р.К.) в Наримський край. З Наримського краю утік по двох місяцях, а в році 1908 опинився на еміграції в Галичині (у Львові), там пробув до осені 1908 року. Восени знов вертаю до Київа, де по кількох місяцях взимку був знову арештований і попав удруге до Наримського краю в році 1909 і мусів одсиджувати (в Томську — Р.К.) заслання аж до 1911 року. Та за пару місяців до звільнення утік, аби не дістатись до війська. Нелегально пожив у Владивостоці до кінця 1911 року”.1)

Яків Водяний бере активну участь в українському громадському житті Зеленого Клину. “З приїздом у Владивосток Водяного і Мостипана, — згадував Іван Світ, — вдалось налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому і вже в 1912 р. Владивосток отримував майже 400 примірників різних українських газет та часописів, а театральні вистави влаштовувались там досить часто”.2)

Яків Водяний емігрує до Японії, а потім до Австралії, де, натуралізувавшись, працює майстром на меблевій фабриці. Пише п’єсу “Право Сваволі”. 1917 року організовує торгівельну фірму “Експорт-Імпорт”.

Як тільки до Австралії докотилася вістка про повалення царя, Водяний згортає справи, продає майно і повертається на Батьківщину. Влітку 1917 р. Яків Водяний вже у Смілі. Обирається Головою Смілянського повітового комітету боротьбістів, а з вересня вже обіймає посаду начальника смілянської міліції.

З перших же днів “кинувся у вир організаційної праці” — допомагає створювати Вільне Козацтво.

Про той період свідчить витяг із справи Івана Зелененка пізніших часів:

“Водяной возвратился из-за границы в г.Смелу, где выступал на ряде митингов и собраний с призывами к истинным украинским патриотам о необходимости организовываться для борьбы за самостоятельное Украинское националистическое государство... Я вместе с Водяным и другими боротьбистами создали из украинских националистов отряды ”Вильного козачества”. Нам... удалось разгромить... отряды Красной армии в г.Смеле и в Постышево”.3)

Селяни довколишніх сіл знали Водяного ще з першої революції 1905 року і тому його робота “пішла жваво і успішно”. Сотні організовувались переважно самі і рідко коли приходилось їхати до села для організації Козацтва. Вільне Козацтво стало гарантією спокою у повіті.4)

1 жовтня (ст. ст.) 1917 р. на козацькому вічі Смілянського повіту Якова Водяного обрано полковником. Як це було?

Сотник однієї з Велико-Яблунівських сотень висунув кандидатуру начальника міліції Якова Водяного. В лавах заворушилось і загуло:

— Волимо Водяного на полковника!..

“Догори полетіло тисячі козацьких шапок. Не помогла моя резигнація і те, що я, як міг, відмовлявся, – згадував Водяний. – Я мусів вкінці прийняти вибір, щоби вгамувати розбурхані збори...

Конференція обговорила справи охорони повіту від анархії переходячих частин збольшевиченого російського ”воїнства”, що добровільно кидало Південно-західний фронт й сунуло на схід та північ, везучи з собою військове майно українського фронту. Нарада ухвалила обеззброювати і відбирати майно від усіх частин, що кидали фронт, прямуючи до Росії”.5)

На полковій конференції вибрано двох делегатів на Всеукраїнський З’їзд Вільного Козацтва в м.Чигирині: Якова Водяного та козака Костянтинівської сотні Борща.

3 жовтня 1917 року у найбільшій шкільній залі, — згадує Я.Водяний, — зібралися делегати на Перший З’їзд Українського Вільного Козацтва.

“Збори відкрив Звенигородський полковий отаман Гризло та запропонував на голову (Зборів) братнього онука Тараса Шевченка: Ананія Шевченка з села Корилівки.6) Делегати однодушними оплесками повітали стрункого, молодого, років 30-32 чоловіка без руки. Нововибраний голова зборів запропонував на заступника полковника Гризла, а на секретаря Полтавця, на що збори одноголосно згодились”.7)

На цьому З’їзді Головним Отаманом Вільного Козацтва було обрано генерала Павла Скоропадського. Яків Водяний — єдиний з делегатів не підтримав цієї кандидатури.

 

В другій половині грудня 1917 р. за наказом Головного Отамана Вільного Козацтва Павла Скоропадського декілька сотень козаків Звенигородщини та Смілянщини прибули до Вінниці. Три сотні козаків Водяного вирушили для підтримки фронту в район Шепетівки-Козятина-Вапнярки.

У Вінниці відбувається знайомство Водяного з Павлом Скоропадським. Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” негативно висловився про Якова Водяного: “Как элемент боевой они (тобто вільні козаки — Р.К.) оказались хорошими, но во главе, кажется, Смелянской сотни находилась темнейшей воды личность, некто Водяной”...9)

 

“Звенигородка, — згадував видатний отаман Юрко Тютюнник, — стала центром великого району; приходять зв’язки від Черкащини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий)... Штаб коша перетворюється у штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини...

Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринської. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини... Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ... Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с.Корилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький”.10)

Загони Водяного продовжують безперервні наскоки на дезертирів та російські військові частини. Так, козаки Якова Водяного роззброїли в с.Білозір’я 2-й кавалерійський полк росіян.

Дружина отамана Ганна Лісневич свідчить, що її чоловік часто згадував про тяжкі бої в районі Жмеринки-Козятина, про свої безпосередні контакти з Симоном Петлюрою. Уряд УНР високо оцінив подвиги Якова, нагородивши його хрестом.

Коли на запрошення уряду УНР до країни прийшли німці, Вільне Козацтво було роззброєне. Водяний переїжджає
до Києва, де працює завідуючим торгівельного відділу Дніпровського союзу кооперативів.

“Коли я працював в ”Дніпросоюзі”, — згадував Яків Водяний, — одного разу зібралось торговельне засідання всих керівничих працьовників ”Дніпросоюза”. Чекали на голову “Дніпросоюзу” Коліуха; відчиняються двері, входе Коліух і одразу звертається до мене, — Яків Михайлович! Зараз оце іду від гетьмана, він дуже на Вас нарікає, каже, що має відомості, що в Батурині відбувся з’їзд повстанців з цілої України та вибрали вас гетьманом на місце Скоропадського. Я засміявся, а всі переглянулись, я ж нігде не був поза Київом і ось тобі маєш, — ”без мене мене жинили”... Однак мені порадили негайно тікати. Я вийшов на улицю і на Хрещатику здибав Я.Кривіцкого і той оповів мені те саме, що він навіть читав таку байку і в ”Кієвляніні””.11)

Був такий випадок чи ні, не знаю, хоча бути міг, оскільки Вільні Козаки були Гетьманом незадоволені, що обез­зброїв їх, а Водяний був людиною серед Вільного Козацтва відомою. Таке цілком могло статися, тим більше прецедент вже був — самого Скоропадського обрано в Чигирині 1917 року Головним Отаманом у його відсутність. Якщо ж “вогонь” був, то швидше за все мова йде не про Батурин, а про с.Батурине (Висунськ), що того, 1919 року, було одним з центрів повстанського руху. Якщо ж це тільки “дим”, то всеодно подібні чутки свідчать про популярність Якова Водяного, адже про малозначиму постать таку чутку не вигадаєш.

Гадаю, що подібні чутки й призвели до того, що у своїх “Спогадах” Павло Скоропадський назвав Водяного “темнейшей воды личностью”, тобто, загадковою, не розшифрованою Гетьманом, який чекав від смілянського полковника неприємних несподіванок.

Деякий час Водяний жив в Одесі, потім знову у Києві. Після того як Директорія підняла повстання проти Гетьмана, Яків Водяний у січні 1919 р. приїздить до Черкас, де його обирають членом Повітової управи.

“Народня Повітова Рада уповноважила мене до боротьби з німцями, — згадував Я.Водяний. — Я пишу накази до Вільного Козацтва. Вільне Козацтво в різних місцях повністю і успішно роззброює німецьке військо”.12)

Те, що Водяний дає розпорядження Вільному Козацтву і воно “в різних місцях” роззброює німецьке військо, говорить про те, що повідомлення в газеті “Кієвлянін” про рішення з’їзду повстанців у Батуриному могло бути небезпідставним.

25 січня 1919 р. Яків Водяний, нічого не підозрюючи, приїхав до Черкас, де мала відбутися спільна нарада Повітової та Земельної Управи: Водяний не знав, що вранці місто захопив збільшовичений український полк.

“Я оглянувся, — розповідав Я.Водяний. — В сю мить підбігло до мене коло 25 козаків з рушницями напоготові. Оточивши мене, повели мене до коменданта станції.

Се був уже новопризначений большевицький комендант, маленький і плюгавенький з себе чоловічок. Не розібравши зразу, кого привели, він став дорікати козакам за самочинні арешти. Але озброєний натовп заревів:

— Як?! Випустити Водяного?! Він погромив Пятаковські ешелони! Він покликав до нас Німців! Він клявся, поки житиме, бити большевиків; розстріляти його, зараз розстрі­ляти!..

Оточені червоноармійцями, ми стояли на тюремному подвір’ї біля брами та чекали..

Зачулась команда: ”Шагом марш!” — і ми рушили на вулицю...

Я пильно роздивлявся навкруги в ясній зоряній зимовій ночі та думав: ”Тікать, тікать, за всяку ціну тікать, навіть, коли б мені в спину багнета всадили, я все ж буду тікать”...

Я чекав щасливої хвилини, вискочити з оточуючого нас кола смерти...

Нас було семеро. Начальник обійшов навкруги, забрав декотрих конвойних із правого крила... Запанувала тиша, рушниці були напоготові.

Ми стояли ще оточені, але праве крило уже порідшало. Почулась команда:

— Лєвий фланг, пять шагов назад!

Тупіт ніг і знов тиша. Я пробую грунт під ногами, чи не слизько. Миттю скакаю між конвойних у бік ”лагерів” на долину...

Наді мною гуркіт рушничної стрілянини: я біжу, напружуючи всі свої сили. Безладна стрілянина не вгаває. Я чую крики: ”Стій! стій! стій!”. Біжу, наближаючись до верб, біжу зигзагами поміж вербами. Стрілянина не устає... Я різко скручую вправо та біжу до залізничного насипу. Стрілянина затихла...

Переді мною ліс.

Я іду до нього повільним кроком”.13)

 

І знову Водяний переховується.

Влітку він нелегально пробирається до Києва, де шаленіла совєтська влада. Водяний зайшов до колишнього клубу “Родина”, де в той час був Центральний Комітет боротьбистів. Там він зустрівся з Еланом-Блакитним та Шумським.

Привітались. Водяний запитав, “чи боротьбісти є мені ворогами”.

“Ні”, — сказав Шумський.

“Тоді ж нащо мене хотіли розстріляти?” — резонно запитав Смілянський полковник.

“То була помилка”, — незворушно відповів Шумський і порадив колишньому партійному товаришу “реабілітуватись перед урядом УРСР”.

“Якщо в уряді УРСР Ви, мій товариш, і подібні нам, то нащо і перед ким мені реабілітовуватись?”, — абсолютно справедливо запитав Водяний.

Шумський визнав рацію Водяного, виписав йому фальшивий паспорт і побажав успіху. Вони розстались.14)

Далі Яків Водяний переховувався у Городищі, про що залишив спогади в оповіданні “З обіймів смерті”, яке було опубліковане у Львові 1929 року.

 

У 1921 р. Яків Водяний керує одним із гайдамацьких загонів в районі Холодного Яру і співдіє з отаманами Ларіоном Завгороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою, Кириченком, Миколою Кібцем-Бондаренком та іншими. Це підтверджують більшовицькі документи. Ось один з них:

“2 апреля со стороны Черкасского уезда, прибыла в Холодный Яр банда Водяного, Кириченко и Кибця, передвинувшиеся якобы с полтавской стороны... Численность этих банд до 700 человек, в том числе около 200 кавалеристов...

По агентурным сведениям, появившихся в Чигиринском уезде банд насчитывается до 2000 человек, из них большая половина кавалеристов: банды эти разделились на большие 4 групы.., командуют большими группами Хмара, Ильченко, Водяный, Кибец, Кириченко и Загородний. При налете на Медведовку бандитами командовали одетые в матросскую одежду, именовавшие себя Водяным и Загородним”.15)

Про один із фрагментів своєї боротьби в Холодному Яру Яків Водяний оповів в надзвичайно цікавому спогаді під назвою “В Холоднім Яру”.16)

В документах ЧК є згадка про участь Якова Водяного в районному з'їзді повстанців, який скликав в Холодному Яру Логвин Панченко. На цьому з'їзді, що відбувся в червні
1921 року, Водяний "дав ляпаса" отаману Бондаруку, який в травні убив отамана Терещенка.

У травні 1922 року Яків Водяний нелегально перейшов кордон з Польщею. Працював у відділі розвідки УНР під командою ген. Всеволода Змієнка.

 

1926 року Яків Водяний отримав лист від колишнього товариша Григорія Сочавського, пізніше завербованого ГПУ. Зрозуміло, Водяний не знав, що той зламався. Сочавський отримав завдання від чекістів виманити Водяного в Совєтську Україну. В листі він писав: “Якове! Все те, за що ти боровся все своє життя, тут, на Україні, переводиться в життя... Українізація в повнім тоці, національне і соціальне (життя) налагоджується, приїдь (будеш) задоволений і щасливий”.

І вкотре Водяний проявив свою неординарність, небуденність — прочитавши листа, він задав собі питання: “Але для чого Україні українізація?.. Хіба потрібна Росії — русифікація, або у Польщі — полонізація?..”. І відповів: “Значить по урядах УРСР управляють чужинці, а не українці і для того вони "українізуються".17)

Внаслідок таких міркувань Водяний дав негативну відповідь Сочавському, і тим ще більше піднявся — як ворог — в очах ГПУ.

 

З 1927 р. по 1930 р. Водяний активно проводить в Україні розвідчу і підпільну діяльність, розповсюджує нелегально антисовєтську літературу.

У 1928 р. під його проводом діяла добре організована група в м.Гусятині і в с.Борсуки.18)

На еміграції Яків Водяний написав драму “Холодний Яр”.

Зустрічався з головою уряду УНР в еміграції Андрієм Левицьким.

Показовий епізод з життя отамана у Польщі: 2-го вересня 1939 року Яків Водяний розпорядженням війта гміни Катербургу (нині Тернопільщина) звільнений з посади рахмістра внаслідок відмови виконати розпорядження війта зібрати збіжжя для польської держави серед українських селян.

В перші дні окупації Красною армією Волині та Галичини полк. Якова Водяного було заарештовано. Це сталося 27 вересня 1939 року.

На підставі ст. 54-6 ч. 1 і 54-4 УК УССР був визнаний УГБ НКВД УССР винним у діях проти СССР. На підставі ст. 204 УПК УССР Якова Водяного передали військовому прокуророві для проведення суду Військовим Трибуналом КОВО (“Кієвского Особого Воєнного Округа”).

Показовий уривок з Вироку № 008 справи №007 1940 року: “Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 г.г., пребывая на территории Польщи, являлся резидентом разведки ”УНР” и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпион­ского характера...

Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывш. Польщи распространял различную к.р. клевету против страны Советов и поддерживал польскую шляхту и буржуазию в ее борьбе против Советской власти”.19)

 

У Києві 7-го лютого 1940 року Військовий Трибунал КОВО на закритому засіданні присудив Якова Водяного до розстрілу. Вирок було виконано 10-го травня 1940 року.

Вічна слава полковнику Якову Водяному, який — майже чверть століття! — боровся за незалежність нашої Батьківщини!

 

 

Джерела, примітки:

1,11,12,14,17) З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. З архіву Р.Коваля.

2) А.Демартино, “Холодноярський отаман Яків Водяний”, “Незборима нація”, № 22-23 (87-88), 1995.

3) Витяг із справи № 13427 (1939-1940) рр.). Я.М.Водяного. Витяг з протоколу допиту обвинуваченого Зелененка Івана Михайловича. Архів Управління СБУ у Хмельницькій області. Спр.13427. Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

4,5,7) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”, “Літопис Червоної Калини”. 1930, № 10.

6) Вживають також “Кирилівка”, або “Керелівка”. Р.К.

8) Правильно: Смілянського полку. Р.К.

9) П.Скоропадський, “Спогади”. Київ-Філадельфія, 1995.

10) Ю.Тютюнник, “Революційна стихія”. Журнал “Дзвін”, №8, 1991.

13) Я.Водяний, “На розстріл” (зі споминів). “Літературно-науковий вісник”. Львів, 1923.

15) ДАПО, ф.р-1189, оп.2, спр.1, арк.53-54. Документ надав В.Коротенко.

16,19) Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

18) Газета “Мета”, № 344, 1995. Філадельфія.

 

Ананій Волинець,

отаман Гайсинщини

 

Ананій Гаврилович Волинець народився 1894 року в с.Карбівці Гайсинського повіту в багатодітній селянській сім’ї.1)Навчався в церковно-парафіальній школі, однокласній міністерській народній школі в Кисляку, а також у дво-класній в Гайсині, яку закінчив 1908 року. В 1913 р. поступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища.2)Директором школи був свідомий українець Тушкан, який посіяв в душі юнака зерна національної свідомості. Не дивно, що в училищі Ананій стає співредактором нелегального українського журналу “Наше життя”.

За фахом агроном. Не виключено, що якийсь час А.Волинець працював учителем. Принаймні, більшовицький історик Б.Козельський писав про нього: “Замінив абетку сільського вчителя на отаманську шаблюку”.3)А совєтський історик Д.Голінков пише про “отряд бывшего учителя Волынца”.4)

Після революції 1917 року Ананій Волинець вступає до партії українських есерів, стає повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту. Він — організатор Вільного Козацтва, на чолі якого “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну”.5)

Навесні 1918 р. від імені Центральної Ради інспектував органи місцевої влади в Київській та Подільській губерніях.6)

Ананій Волинець — учасник повстання проти Гетьмана. На 20 листопада 1918 р. його загін становив 250 добре озброєних козаків — переважно селян Рахнівки. Загін мав чотири скоростріли. На початку грудня вже командував трьохтисячним загоном, на озброєнні якого було 30 кулеметів та одна гармата. Кінний відділ нараховував 200 вершників. Підпорядковувався 2-у Подільському корпусу ген.Ярошевича.

“Отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної товпи і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога”.7)

1919 року на чолі Гайсинського полку бився з більшовиками. Зокрема, відбив у них Літин, Летичів, Меджибізький замок, зліквідував т.зв. Меджибізьку республіку на чолі з євреєм Мушліним, змусивши останнього назавжди залишити Україну.

Гайсинський курінь Національної Гвардії під проводом Ананія Волинця з наказу штабу Правобережного фронту був перетворений в 61-й піхотний Гайсинський полк і приділений до складу 19-ї дивізії, а Волинцю присвоєно звання підполковника. В лютому 1919 р. полк вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. Повстанці Волинця ус­пішно забезпечували ділянку Коростень-Житомир і навіть відкинули більшовиків за Прип’ять. Але у квітні 1919 р. Армія УНР, зазнавши відчутної поразки під Новоград-Волинським, почала відкочуватися на Рівне. Ананій Волинець вирішив не відступати з армією, а продертися в запілля ворога, ближче до Гайсинщини. У складі 230 піших, 100 кінних при 70 скорострілах він з боями прорвався в Радомишльський повіт, де діяв отаман Соколовський. Прихід Волинця був своєчасним: Красна армія (21, 22 піхотні, 5 кінний ім. Троцького полки) взяла була загін отамана Соколовського в лещата і той гостро потребував допомоги. Ворог зайняв вже й “столицю” Соколовського — рідне село Горбулів.

Ананій Волинець виправдав сподівання повстанців Соколовського: більшовики, що скупчилися в Горбулеві, були розтрощені. Після бою Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але козаків Волинця тягло до рідних осель. Тепло попрощавшись з Соколовським, Волинець рушив на південь, у напрямку Коростишева. Під виглядом розгромленого ним 21 полку Красної армії, отаман перехитрив більшовицьку кулеметну частину, яка обсіла міст через річку Тетерів, і без перешкод переправився.

Наступного дня Волинець перейшов залізницю Козятин-Фастів і 6 травня отаборився під Гайсином. Росіянам повернення господаря не сподобалося і вони стягнули свої частини з Липовця, Монастирища, Вінниці, Брацлава та Погребища (разом 2000 багнетів). Вночі, вдалим маневром, Волинець вийшов з оточення, “залишивши два большевицькі фронти у твердому переконанню, що вони мають перед собою повстанців. На світанок большевики розпочали між собою завзятий бій”.8)

Цей ранок став нещасливим для кількох сотень окупантів та їхніх поплічників. Коли більшовики нарешті зрозуміли свою помилку, “то не було вже кому доганяти повстанців”.

Ананій Волинець оголосив мобілізацію в довколишніх селах, на яку зголосилося чотири з половиною тисячі селян. З їхньою допомогою Волинець звільнив Гайсин, а згодом Брацлав та Немирів. Отаман Клименко, що діяв у сусідніх повітах, захопив залізницю Умань-Христинівка.

Проти повстанців Ананія Волинця червоні кинули 7-й совєтський полк, проти отамана Клименка — 8-й Одеський піхотний полк. 7-й совєтський полк окупував Гайсин, а от “Одеському полку не підвезло: повстанці заманили його в багна і вирізали всіх до ноги”.9)

Волинець захопив залізницю Вапнярка-Христинівка-Цвіткове. До його рук потрапив бронепотяг “Большевик”. Залізниця — найбільший ворог України — на цей раз почала служити українцям.

Повстання весни 1919 року палахкотіло все гарячіше.

Розмістивши в Свято-Троїцькому манастирі (поблизу с.Тишківки Гайсинського повіту) штаб, отаман Волинець знову оголосив мобілізацію. На цей раз охочих бити більшовиків виявилося ще більше. Волинець зібрав 10.000 повстанців. Гостро постала проблема озброєння такої маси людей: на всіх було заледве 600 рушниць. І хоча 7-й полк червоних мав 1200 багнетів, 250 шабель, 4 гармати і близько ста кулеметів, долю бою за Гайсин вирішили відвага повстанців та прагнення помсти. “7-й полк очікувала доля Одеського полку, наколи б їм не допоміг сотник Цісар (пізніше отаман Чорна Хмара). Цісар насунувся на Гайсин на бронепотягу зі ст.Зятківці, і передчасно, не діждавшись підходу Волинця, обстріляв місто гарматним вогнем. Це дало можливість 7-у полку без жадних страт відійти на Умань”.10)

12 травня отаман Волинець знову увійшов до Гайсина. В його руки потрапило все більшовицьке повітове начальство: воєнрук, уєздком та політком...

Волинець звільняє один за одним Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник, Липовець. У визволених містах та селах Волинець встановлює українську адміністрацію. Але українська влада не була стабільною: більшовики часто відво­йовували ці міста. Так, від травня по липень 1919 р. Волинець вісім разів відновлював свою владу у Гайсині.11)

На придушення повстання росіяни кинули чи не останній свій резерв: Таращанську бригаду у складі 2000 шабель та 800 багнетів. Більшовицький відділ був добре оснащений кулеметами та гарматами. Під селом Кисляки (Гайсинський повіт) відбувся бій Волинця з червоною Таращанською бригадою. Повстанці потрапили в оточення, але отаман на чолі півсотні пішов в атаку на ворожу кінноту і, “продершись через ворожу лаву, схоронився з козаками Стецюком та Гульком у Кисляківському лісі. Таращанці оточили ліс. Такого прикрого положення отаман ще не зазнавав: виходу не було.

Але скоїлося диво. Кінь, якому Волинець дав волю йти, куди йому побажається, вивів отамана з лісу у місці, де випадково большевиків не було”.12)

Командир таращанців Гребінка не тямив себе від люті, що Волинець вискочив йому з рук. Він наклав на місцеве населення величезну контрибуцію — за сприяння повстанцям. На вагонах ешелону, куди завантажили тисячі пудів цукру, олії, сала, меду, цей дурень наказав написати — “Подарок красному Петрограду”, і вислав туди телеграму: “Не благодарите, это наш долг”.

Але не судилося червоним москалям Петрограда смачно попоїсти: на ст.Гайворон, де стояв ешелон, несподівано наскочив Волинець, і, розгромивши сторожу, заволодів потягом. Волинець “не знаходив слів для подяки большевикам за ту здобич, яка визволила його з біди. На випадковий крам він придбав коней, зброю, одягнув людей, став, як кажуть, чоловіком. На третій день Гайсин знову був в його руках”.13)

16 червня 1919 р. Ананій Волинець скликав у Гайсині повітовий селянський з’їзд, який обрав повітову Раду з 70 чоловік. Рада обрала виконавчий комітет на чолі з есером Іваном Миколайчуком, двоюрідним братом Ананія Волинця.

Збереглася резолюція цього з’їзду, ось її уривок: “Отаману Волинцю й всім славним козакам-повстанцям Селянський з’їзд шле свою щиру подяку за боротьбу по визволенню рідного краю від гнобителів-чужинців й доручає президії скласти привітання й адресу”.14)

Волинець у виконкомі відповідав за військові справи. Окрім того, він налагодив видання часопису “Повстанець”. Десятки відозв, прокламацій та інструкцій розсилалися в різні кінці повіту.

В червні-липні становище більшовиків стало загрозливим: на Лівобережжі їх чавили добровольці, на Західному фронті — після тяжких оборонних боїв — почався успішний наступ українського війська, на півдні отамани Григор’єв та Махно об’єднали зусилля в боротьбі проти комуни.

Козаки Ананія Волинця під назвою 13-го піхотного Гайворонського полку (3000 багнетів та 300 шабель) приєдналися до Київської групи української армії, у складі якої воювали під Уманню. Хоч більшовики відступали, але бій склався невдало для повстанців: у лісі під с.Голяківським був повністю знищений кращий курінь Волинця, а курінного полковника Миколаєнка-Братенка більшовики підняли на списи. З рештою сил Волинець повернувся на Гайсинщину, де вже порядкували денікінці. І знову його прихід був своєчасним: він вивів з оточення 3-й курінь 14 Галицької бригади. Але перебувати в місцевості, залитій білогвардійською ордою, було ризиковано, і Волинець відступив, засівши в лісах у районі Цвіткового та Немирова.

Насувалася зима 1919-1920 років. Отаман змушений був демобілізувати свій відділ, залишивши при собі лише кінну сотню, з якою “провадив терористичну партизанську працю в запіллі ворога”.15)

Покладаючись на справоздання Київського більшовицького “Воєнно-Окружного Штаба” станом на 25 березня 1920 року, перехоплене розвідкою УНР, Олександр Доценко пише, що “населення цілого Гайсинського повіту ставиться до української влади із симпатією, що і там ”появлєніє сторонников Петлюри будєт енергічно поддєржано””.16)

У березні 1920 р. Волинець знову оголосив на Гайсинщині мобілізацію. Наростивши сили, Ананій Волинець розгромив під Гайсином відділ червоноармійців і знову увійшов у рідне місто. Свідок подій М.Безкоровайний у “Докладі командуючому армією повстанців” зазначав:

“17 березня явився Волинець — наложив контрибуцію один міліон карбованців і 10 коней. Мешканці заповнили вулиці міста в той день. 20 березня Волинець теж був у м.Гайсині, в цей день гучно вітало населення його. На адресу Головного отамана Петлюри довго лунала ”Слава!”. У пов­станців Волинець користується значною популярністю в Гайсинськім повіті. Його люблять і бережуть. Енергійна людина п.Волинець має організаторський талант. З сел ідуть до нього охотно козакувать. Бувші 13, 57, 61 Гайсинські полки формувалися п.Волинцем”.17)

Більшовики оголосили за голову отамана велику грошову винагороду...

Тим часом Ананій Волинець розгорнув свою частину в Гайсинсько-Брацлавську бригаду силою в 1700 багнетів і 800 шабель та 28 квітня разом з от.Голубом звільнив Брацлав. Волинець стає під команду Командира Запорізької дивізії Андрія Гулого-Гуленка. На початку травня разом із Запоріжцями ус­пішно атакує червоних в Тульчині... Один з відділів Волинця силою в 300-500 бійців діяв в районі Христинівки.18)

Третього травня Запорізька дивізія, яка завершувала історичний Зимовий похід, здобула Тульчин. Бій був надзвичайно успішним — ворога розбито впродовж якихось 15 хвилин. Але незабаром більшовики навалилися на Запоріжців силою двох дивізій. І тут дуже своєчасно на допомогу Запоріжцям прибули відділи отамана Волинця. Ворог був збитий і почав відступ у бік Брацлава.

 

20 травня 1920 р. до Гайсина увійшли польські війська, які на той час були союзниками Армії УНР. Через свого ад’ютанта, сотника Загороднього, Волинець зв’язався з командуючим Наддніпрянською армією і отримав директиву підняти повстання в запіллі ворога.







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 518. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Задержки и неисправности пистолета Макарова 1.Что может произойти при стрельбе из пистолета, если загрязнятся пазы на рамке...

Вопрос. Отличие деятельности человека от поведения животных главные отличия деятельности человека от активности животных сводятся к следующему: 1...

Расчет концентрации титрованных растворов с помощью поправочного коэффициента При выполнении серийных анализов ГОСТ или ведомственная инструкция обычно предусматривают применение раствора заданной концентрации или заданного титра...

Именные части речи, их общие и отличительные признаки Именные части речи в русском языке — это имя существительное, имя прилагательное, имя числительное, местоимение...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

Объект, субъект, предмет, цели и задачи управления персоналом Социальная система организации делится на две основные подсистемы: управляющую и управляемую...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия